Шесть цитат о любви из прозы 1920-х годов
Дорогие читатели и еще более любимые читательницы!
Поздравляю вас с новым выпуском нашей языковой рубрики. После нескольких последних серьезных тем я решил порадовать вас сегодня романтикой — но не бог весть какой, а настоянной, выдержанной и проверенной временем.
Для этого мне пригодились два издания. Первое из них – антология любовного романа 1920-х годов "Беладонна", изданная 8 лет назад в серии "Наші 20-ті" от издательства "Темпора". Туда вошло шесть прозаических произведений пяти украинских авторов. Второе – антология женской прозы (то есть прозы, написанной женщинами) 1920-х годов "Моя кар’єра", выпущенное тем же издательством в следующем году после "Белладонны" (13 произведений 4 авторов).
В нынешнем выпуске я приведу шесть цитат о любви — из разных авторов и разных текстов. Во всех них можно найти хоть что-то интересное — если не свежесть мыслей или сравнений, то уж наверняка искорки необычно употребленных слов, которые сейчас, спустя сто лет, кажутся свежими и неизбитыми.
Авторам всех цитат при написании соответствующих произведений было 25-30 лет. Все они начинали свой литературный путь в первые десятилетия существования СССР, во времена коренизации и украинизации — когда руководство новой страны стремилось дать образование как можно большему числу людей, когда впервые так массово выходили украинские словари, учебники, художественные и научные книги, когда для чистых душой крестьян бесперебойно работали быстрые социальные лифты и издать свою первую книгу было довольно просто. Впрочем, уже буквально через несколько лет после того, как произведения из двух вышеупомянутых антологий увидели свет, этот гуманный эксперимент закончился и система ГУЛАГа заработала в полную силу.
Итак, фактически перед вами — последние свободные дыхания той литературы, последние годы, когда ей хватало воздуха, чтобы открыто говорить о чувствах. Дышите!
1
Василь Минко, "Беладонна" (1928)
Що мене примусило з нею говорити? Що?.. Ха-ха-ха!.. Та вона ж женщина. А я п’яний, безсоромний член п’яної стихії, і в мене є гроші...
...Знову я в місті. Знову в пивній...
Невже я закохався в Льолю?..
Так, закохався. Я хочу її бачити. Я не можу без неї бути... Але її немає. Та я сиджу й жду. Вистачило грошей на пляшку пива – п’ю. Шумує місто, співає пивна... Співає годину, дві. Нарешті приходить і вона.
2
Петро Голота, "Розвага" (1930)
Анатоль вийняв паперу й став писати листа до Зіни з панчішної фабрики. Він перший раз у житті бачив таку красуню. Вона ранила йому серце, й загоїти може тільки вона, Зіна. Хай вона не буде така жорстока й загоїть його рану. Він її кохає ніжно, й узагалі він кохає перший раз у житті. Перший раз і останній.
3
Петро Ванченко, "Повість без назви" (1930)
Радивон Саран закохався в оперетову примадонну Катерину Нарош. Спочатку він не розумів, що з ним трапилось, не міг вияснити причин, через які він утратив спокій, і тільки пізніше, спостерігаючи самого себе та вислуховуючи Катеринині натяки, він збагнув, що ці його хвилювання, незрозумілий розпач ведуть до вельми серйозних подій у його особистому житті, і що їх слід кваліфікувати як кохання до тої русявої дівчини.
Власне, він і не знав би, що ту його нервозність треба називати коханням; йому розтлумачив це товариш із комунгоспу, коли їм довелося знову мати спільну розмову й коли Радивон, оминаючи свою особу, розповів ніби про свого товариша, що звернувся до нього по інтимну пораду. Товариш із комунгоспу, що, як говорилося, мав аналітичний розум, сміливо поставив діагноз і засоромив Радивона. Він сказав:
– Твій товариш – баба невмита і, як усі закохані, – дурень!
4
Варвара Чередниченко, "Березовий сік" (1930)
– Це не дрібновласницька стихія в мені каже... Гафійко, я кохаю! Мені голова крутиться, коли я уявляю собі... Ну, ну, уяви собі, що я з іншою живу. Обіймаю. Цілую...
– Левко живе з Марусею, і я також люблю Марусю... Правда, на початку я хотіла отруїтися... Але справилася з собою. Перевиховала свої емоції... Митрусю, ти тільки уяви собі, під яким ми гіпнозом: уся література, вся музика, ціле мистецтво – про власницьке, дрібновласницьке кохання. Це ж старе... Хіба я стану гіршою, коли мене любитимуть інші хлопці?
5
Олександра Свекла, "Надломлені серцем" (1930)
Ірина підійшла до столу і, замислено дивлячись крізь густий зелений лист, казала далі:
– Ну, ось ти кажеш – "кохання". Візьми та й поясни мені, що воно таке.
– Цього слова не можна пояснити словами.
Ірина тихо сміялась. Цей тихий сміх боляче хльостав Петра по нервах, і вже майже криком він казав:
– Так, його не можна передати словами, але воно є... Розумієш?.. Є...
– Криком ти не переконаєш мене, що кохання є. Ти кажеш – є, а я кажу – немає, бо я не знаю його...
– Так що ж, ти гадаєш усе життя своє проституткою прожить?.. – Тремтів, чекаючи на гостру відповідь, але почув спокійний і трохи глузливий Іринин голос:
– Як хто розуміє проституцію. Я, наприклад, проституцію розумію як своєрідну торгівлю, а коли так, то я не проститутка, бо до такої торгівлі я не причетна. Скоріш можна сказати це про тих, що, цураючись торгівлі роздрібної, продають себе оптом на все життя. Цебто про ваших "законних" жінок.
6
Варвара Чередниченко, "Євпаторія" (1930)
Мені сказав ріббі Моше, що караїмська література не знає поем і пісень кохання. "Іншого кохання, крім шлюбного, у нас немає, а хто б насмілився виносити на вуха всього народу священні тайни свого чи другого чийого шлюбу?" – мудро відповів...
Туга українського жіноцтва за високим коханням – риса суто національна. Боротьба релігій, татарщина, громадянські війни, кріпацтво – ось ті джерела, котрі на цілі тисячоліття отруїли українку надлюдською жадобою якогось особливого кохання... Ця туга нестерпна – тавро людської геніальності в блиску українських очей і нашій поезії...
Любите – и неустанно ищите для своих чувств метких слов!