Життя під замком: як в Україні захищаються права людей, що перебувають в місцях несвободи
На правах реклами
Вони називаються по-різному: інтернати, психіатричні лікарні, геріатричні пансіонати, СІЗО. Але їх об’єднує одне — це місця, де люди позбавлені свободи або можливості вільно піти. У таких умовах людська гідність стає особливо вразливою. Про те, як держава і громадськість можуть захистити права мешканців цих закладів, як працює Національний превентивний механізм та чому навіть один візит може змінити життя — у розмові операційного директора Благодійного фонду Let’s Help Катерини Сусліч з Представником Уповноваженого з прав людини в місцях несвободи Віталієм Нікуліним.
Фонд Let’s Help і Офіс Омбудсмана України разом реалізують масштабний всеукраїнський навчальний проєкт "Права людини в геріатричних закладах", в рамках якого проводять навчання для працівників інтернатних закладів в різних областях України. На даний момент денні семінари проведено у Івано-Франківську, Чернівцях, Львові і Черкасах. Попереду ще шість міст!
Катерина Сусліч: Ця розмова — частина великого навчального проєкту "Права людини в геріатричних закладах", мета якого — підвищити обізнаність працівників щодо дотримання прав осіб похилого віку та людей з інвалідністю у державних та приватних закладах, які надають соціальні послуги.
Чому ми взагалі почали проєкт, які проблеми в "невидимого життя" літніх людей, що мешкають в пансіонатах і які рішення ми можемо запропонувати, хочемо прояснити для суспільства протягом цієї розмови. Також маємо чудову новину — Фонд Let’s Help і Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини підписали меморандум про співпрацю. Попереду — багато роботи, присвяченої системним змінам в сфері догляду за людьми старшого віку, але і зроблено вже чимало.
Віталій Нікулін: Перш за все дякую за пропозицію цього інтерв’ю. Хочу передати вітання від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця!
К.С.: Дякую! Що саме мається на увазі під терміном "закриті заклади"/"місця несвободи" і чому вони потребують особливої уваги з боку держави?
В.Н.: Місця несвободи — це будь-які місця, незалежно від форми власності, підпорядкування та підконтрольності, в яких люди тримаються або перебувають за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу. Головна ознака таких місць є те, що людина не може вільно залишити їх за власним бажанням. Окрім того, до місць несвободи належать установи, в яких перебувають особи, обмежені в своїх правах, зокрема не можуть залишити установу за власним бажанням або станом здоров’я.
Це визначення охоплює широкий спектр установ, від установ виконання кримінальних покарань (СІЗО, колоній) до психоневрологічних закладів, лікарень з надання психіатричної допомоги, приватних геріатричних закладів тощо.
Люди, які перебувають в таких установах, потребують окремого захисту, оскільки знаходяться у досить вразливих умовах, коли повністю залежать від персоналу щодо харчування, надання медичної допомоги тощо.
Саме тому в Україні створено національний превентивний механізм (НПМ) – систему регулярного незалежного моніторингу всіх місць несвободи.
К.С.: Чим права людини в закритих закладах/ місцях несвободи відрізняються від прав в інших установах? І чому існує ризик їх порушення?
В.Н.: Права людини одні для всіх, вони є універсальними і гарантованими Конституцією України та міжнародним законодавством. Проте в умовах закритих закладів (місць несвободи) ці права можуть бути фактично обмеженими або недоступними, що суттєво відрізняє життєву ситуацію таких осіб від осіб, які перебувають у відкритому суспільстві.
Оскільки люди в місцях несвободи не можуть за власним бажанням їх покинути, це створює ризик ізоляції від зовнішнього світу. Також вони мають обмежений доступ до правового захисту, їм складніше звернутися до суду, зустрітися з адвокатом. Через те, що вони повністю залежать від персоналу, це також може бути причиною тиску та різноманітних зловживань з боку працівників.
К.С.: Які найчастіше фіксуються порушення прав людини в інтернатах, психіатричних лікарнях, СІЗО, й інших місцях несвободи?
В.Н.: Якщо узагальнити всі порушення у вказаних закладах, то це насамперед:
- порушення права на належні умови тримання (йдеться про площу житлових приміщень, належне харчування та одяг, облаштованість закладів, доступ до питної води, свіжого повітря, санітарно-гігієнічний стан приміщень тощо);
- на свободу та особисту недоторканість;
- на захист від катувань;
- порушення права на приватність та повагу до сімейного життя.
Також багато порушень, пов’язаних з наданням медичної допомоги, це стосується майже усіх закладів, і специфічних, пов’язаних з особливостями кожної установи.
К.С.: Чи є регіони України, де ці порушення мають системний характер?
В.Н.: Напевно в окупованих районах Донбасу (Донецька та Луганська області), частини Запорізької та Херсонської областей, а також Криму спостерігається систематичне порушення прав людини, такі як свавільні затримання, тортури, відсутність правового захисту.
В інших областях немає "відмінників", усюди є системні порушення, це більше залежить від підпорядкування закладу та керівництва установи.
Загалом навіть в межах однієї області та одного типу закладів може бути суттєва різниця в діяльності установ, умовах перебування і, звісно, в ставленні до людей, що в них знаходяться. Найбільш чітко цю різницю видно на прикладах приватних геріатричних пансіонатів. Є приватні заклади (бізнес), які дійсно зацікавленні в наданні якісних послуг, що видно по багатьом факторам таким як: облаштування території та приміщень, внесення до реєстру надання надавачів та отримувачів соціальних послуг, що фактично означає що вони працюють офіційно і мають дотримуватись законодавчо визначених критеріїв. На противагу таким установам, під час відвідувань часто виявляємо заклади, які не поважають своїх клієнтів, не надають їм гідні умови проживання і навіть дозволяють своєму персоналу зневажливо та жорстоко ставитись до них, використовуючи їх залежне становище.
К.С.: Чи змінюється ситуація під час війни — наприклад, у зв’язку з переміщенням людей, скороченням персоналу чи браком ресурсів?
В.Н.: Звичайно, люди з місць несвободи можуть бути евакуйовані або переведені в інші заклади, що призводить до тимчасового хаосу, втрати документів, збоїв у медичному обслуговуванні й низки інших викликів. Часто переселенці потрапляють до переповнених установ з недостатньою кількістю ліжок, їжі, медикаментів. Налагодження нової системи потребує часу та фінансових ресурсів. Через те, що багато працівників мобілізовано, інші — релокувалися разом з сім’ями до більш безпечних регіонів, зростає рівень неукомплектованості персоналу установ.
Тож війна вплинула і на загострення психічного стану пацієнтів лікарень з надання психіатричної допомоги та підопічних психоневрологічних інтернатів.
К.С.: Як саме працює Національний превентивний механізм? Як часто здійснюються візити, і чи завжди це відбувається без попередження?
В.Н.: Національний превентивний механізм (НПМ) розпочав свою роботу в Україні у 2012 році, через 6 років після ратифікації нашою державою Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. Тоді Україна отримала механізм, за допомогою якого стало можливим здійснювати регулярні відвідування усіх місць несвободи без попередження.
Для реалізації функцій НПМ у Секретаріаті Уповноваженого з прав людини створений окремий структурний підрозділ з питань недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання — Департамент з питань реалізації національного превентивного механізму.
Окрім того, відвідування НПМ здійснюються також регіональними представництвами Уповноваженого, які є в кожній області.
Загалом, за рік у межах НПМ здійснюється приблизно 500 відвідувань місць несвободи, але чіткої норми кількості відвідувань немає.
Відвідування обов’язково здійснюється відповідно до норми Закону без попереднього повідомлення про час і мету відвідування.
К.С.: Хто з представників громадськості може бути залучений до візитів і для чого?
В.Н.: Загалом, до відвідувань місць несвободи може бути залучена будь-яка вмотивована особа, яка досягла вісімнадцятирічного віку, є доброчесною, здатною за своїми моральними якостями та станом здоров’я виконувати покладені на неї обов’язки.
Проте встановлені окремі обмеження, зокрема, не можуть претендувати на отримання доручення Уповноваженого для здійснення відвідувань НПМ особи:
- визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;
- які мають хронічні психічні захворювання;
- які мають незняту чи непогашену судимість;
- особи, які не володіють державною мовою.
На сьогодні Уповноваженим надано понад 150 доручень представникам громадських організацій (до яких входять правозахисники, адвокати, медичні працівники та інші спеціалісти) для здійснення відвідувань по всій території України.
К.С.: Чи можете ви навести приклад конкретного втручання, яке призвело до поліпшення умов утримання або змін у ставленні до підопічних у певній установі?
В.Н.: Таких випадків насправді багато, але вони абсолютно різні за своїм масштабом та напрямками. Одним з яскравих прикладів є випадок, що стався у травні цього року під час відвідування НПМ однієї з психіатричних лікарень.
В межах реалізації функції Національного превентивного механізму (НПМ) під час відвідування психіатричної лікарні було виявлено, що у приміщенні, де раніше застосовувалися примусові заходи медичного характеру, 29 пацієнтів повідомили, що їх утримують проти власної волі. У них вилучили документи та мобільні телефони, а також, за їхніми словами, їх залучають до примусової безоплатної праці.
Представником Уповноваженого було невідкладно викликано слідчо-оперативну групу Національної поліції України, представників обласної прокуратури та керівництво закладу. Наразі відкрито кримінальне провадження, проводяться слідчі дії. На наступний день 21 особа покинула заклад. Офіс Уповноваженого тримає цю справу на контролі.
Щоб попередити такі випадки і не травмувати людей старшого віку, які знаходяться у вразливому стані та залежать від інших людей, ми і реалізуємо наш навчальний проєкт в містах України!
Навчальний проєкт "Права людини в геріатричних закладах" реалізується за підтримки компанії JTI Україна.