Бути людьми навіть у пеклі. Як знищували Маріуполь, а місцеві об'єднувалися, щоб вижити
Розповіли LIGA.Life три місцевих волонтери.
Форпост
У 2014 році протягом кількох місяців у Маріуполі відбувалося протистояння між українцями та проросійськими сепаратистами. Звільнившись від колаборантів, Маріуполь почали називати українським форпостом, який зламав кремлівський проєкт "Новоросія".
Відтоді місто змінилося. З'явилися нові об'єкти інфраструктури, новий бізнес, проводили генеральні ремонти або перепланування центру, відновили будівлі або побудували нові. В Маріуполі проводили реконструкції шкіл, лікарень, дитсадочків, реконструювали центр міста. У кожному з чотирьох районів приводили до ладу центральну частину, модернізували громадський транспорт.
Торік у місті провели великий інвестиційний форум, що об’єднав українських і міжнародних експертів, підприємців, громадських діячів і державних управлінців. А також ухвалили "Стратегію розвитку Маріуполь-2030", що містила 14 напрямів і понад 100 цілей. У місті планували звертати увагу на національну спадщину, мультикультурність, розвиток ІТ, інфраструктуру тощо.
Бюджет міста на 2022 рік складав 4 млрд 782 млн грн. Для порівняння в 2013 році було 737 млн. Місто змінювалося і це бачили всі. І тут – знову "сусід" зі своїм "порятунком".
Коли Росія визнала "республіки" напередодні повномасштабного вторгнення, панічних настроїв у Маріуполі не було. На спонтанну акцію на підтримку України, наприклад, анонсовану у фейсбуці вранці 22 лютого, ввечері того самого дня вийшло більше ніж 1000 людей (за даними поліції). Мітингувальники зібралися на центральній площі Маріуполя, тримаючи в руках плакати "Росія – країна агресор", "Хутін – Пуй тобі, а не Маріуполь".
Активні маріупольці, які жили в українському інфопросторі, не збиралися сидіти на місці й панікувати. Не збиралися їхати з міста. Вони були налаштовані битися – воювати або допомагати в тилу. Хтось планував повертатися до волонтерства, хтось – записатися в тероборону, розповідала LIGA.Life співорганізаторка згаданої акції, місцева волонтерка Олена Золотарьова.
Станом на 23 лютого Золотарьова, наприклад, не знала жодного мешканця Маріуполя, хто б зібрав "тривожну валізу". "Після обстрілу Східного у нас жарт ходить, мовляв, хто жив у Маріуполі, знає, що тривожна валіза не допоможе", – казала вона.
Перший день вторгнення
24 лютого Росія атакувала Україну. В місті з’явилися черги в банкомати й магазини, але, на відміну від інших українських міст, у перші дні війни масових виїздів із Маріуполя не було. Люди, навпаки, з’їжджалися з околиць ближче до центру, переїжджали в місто з населених пунктів поблизу, розповідає маріупольська волонтерка, менеджерка місцевого освітнього хабу "Халабуда" Галина Балабанова.
"Після пережитого досвіду в 2014-му відчуття загрози у маріупольців притупилося", – вважає вона.
Маріупольці вірили, що їхнє місто – вітрину відновлення України, – куди за останні роки влили чимало коштів внаслідок децентралізації та від міжнародних донорів, ніхто не віддасть на поталу ворогу. "Ніхто не уявляв собі настільки жахливий сценарій", – каже Балабанова.
Оточення. Початок
У результаті обстрілів російських військ вже 1 березня значна частина Маріуполя залишилася без світла. Комунальники й енергетики проводили відновлювальні роботи, але обстріли та руйнування тривали.
Врешті, в перші дні березня місто залишилося без світла, опалення й води, пригадує маріуполець, волонтер Олександр (ім’я змінено на прохання героя. – Ред.).
Щоб зігрітися, люди вмикали газ на кухні. За вікном були морози до -10. Але за кілька днів окупанти перебили газопровід. Магістраль розташовувалася в районі бойових дій, тому відремонтувати її не могли. Маріупольці почали замерзати.
Паралельно в місті зачинялися магазини та зникала їжа. Родина Олександра, наприклад, не робили запасів "на випадок війни". Добре, що встигли в перші дні вторгнення купити на ринку п’ять мішків картоплі, кілька упаковок дитячого харчування та памперсів. У родині троє дітей: дворічна донька, середньому сину вісім, старшому – 16 років.
Олександр волонтерив з перших днів і бачив, як сполохані маріупольці шукали памперси й харчування для немовлят: "Багато молодих мам переживали стрес і мали проблеми з грудним молоком, шукали дитячу суміш".
За його словами, мародерство у Маріуполі почалося з аптек: "Люди били аптеки, бо там памперси, дитяче харчування, якісь ліки проти застуди. Адже у квартирах і підвалах було холодно, ще й мороз вдарив".
Після аптек у місті почали громити продуктові магазини, пивні мережі й ринки.
"Поліції не вистачало, а люди увійшли в смак", – зауважує чоловік.
Пошук води та їжі
У перший тиждень блокади міста міський водоканал підвозив воду в точки роздачі. Щоб отримати її, треба було відстояти довгі черги, ризикуючи потрапити під обстріл. В окремих точках роздачі люди складали неофіційні списки черги на воду. Інколи треба було чекати на свою чергу кілька днів. Багато маріупольців під обстрілами шукали воду в природних джерелах і криницях, розповідає Олександр.
До війни чоловік не знав розташування жодного джерельця в місті – тепер знає вісім. У Маріуполі його родина жила в Центральному районі, але десь через тиждень після вторгнення перебралися в приватний сектор, де тоді було спокійніше.
"Ще до війни наносили там "про всяк випадок" 300-літрову бочку технічної води. Тому могли раз на тиждень навіть помити голову, вмитися вранці. День розпочинався з того, що я вставав, розводив багаття та ставив гріти воду. Потім прокидалася сім'я", – пригадує Олександр.
Не маючи запасів, у п’ятиповерхівках люди не могли дозволити собі витрачати дорогоцінну воду на особисту гігієну, зауважує волонтер.
Щоб приготувати щось, маріупольці розводили багаття. Мешканці багатоповерхівок палили їх прямо поруч із під’їздом. Щоб у разі обстрілу, можна було кинутися на підлогу й укритися.
Люди гуртувалися, намагалися допомогти один одному, відсилали по воду різних людей до криничок, носили їжу сусідам, які не могли спуститися, розповідає Галина Балабанова.
В укриттях, де ховалися незнайомі люди з різних районів, вони часто не могли себе прогодувати чи напоїти. Навіть не шукали питну чи технічну воду, бо боялися комусь довіряти, щоб відіслати по воду та видати місце укриття, каже вона.
"По сховищах під заводом Азовсталь, наприклад, постійно вівся ворожий вогонь. А це дуже великий завод. Щоб зрозуміти, куди бити, ворог мусив мати навідників усередині сховища, які давали інформацію. Не маючи можливості щось зробити, люди змушені чекати на допомогу", – розповідає Галина.
Інформаційна блокада
У місті було лише кілька локацій, ближче до базових станцій мобільних операторів, де можна було спіймати зв’язок, щоб зателефонувати рідним. Залишатися довго там було небезпечно, адже в ці місця постійно були "прильоти".
Якось Олександр зупинився поруч із вежею Київстару "почистити" телефон (повидаляти соцмережі, фото – готувалися до від'їзду або до окупаційного режиму), відправити смс, і в цей момент почався обстріл: "У нас дивом не влучила ракета".
Олександр згадує, як їздив містом (волонтерив), слухав на приймачі "Українське радіо" та переповідав людям новини.
"Уявіть, сидиш вдома, чутно кулеметну чергу, стрілецьку зброю. Тобто, дистанція бою скоротилася і ворог близько. Не знаєш, хто і де, що робити. Ти ще в Україні, чи вже у ДНР, у Росії? Не зрозуміло. Це пригнічує", – пояснює він.
Інформаційна блокада (коли в місті "ліг" зв’язок) для багатьох була майже такою ж важкою, як і відсутність їжі та води, переконана Галина Балабанова.
Маріупольців не просто відрізали від зовнішнього світу, а позбавили можливості координувати роботу волонтерів усередині міста. Що в тих умовах було життєво важливим: "Волонтери могли тільки домовлятися про явки/паролі, про місця, де можна зустрічатися".
Балабанова розповідає, що до волонтерів при "Халабуді" люди приносили паперові записочки для рідних: "Хоча волонтери не їздили містом і нікому їх не передавали, але люди все одно сподівалися. Адже більшість знає про волонтерський центр, і була надія, що колись адресат зайде і волонтер вручить йому "повідомлення".
Терор і тіла вбитих на вулицях
Громадський транспорт повністю припинив працювати ще на початку березня. Пересуватися містом можна було або пішки, або на авто, розповідає маріуполець, волонтер Данило Ребро.
"Під обстрілами ходити лячно. Намагався не підходити до шкіл (майже всі зруйнували), військових об'єктів або інфраструктури. Обходити вулиці, де можуть бути наші військові або поліція, швидко проходити мости. Також не ходив центральними проспектами", – каже він.
Чоловік згадує, що в голові крутилися думки: "Прилетить, то прилетить. Нічого з цим не поробиш". Лише пришвидшував крок, щоб скоріше забратися з вулиці. Головний ворог на війні – паніка, страх і заціпеніння.
Водночас зауважує: має дружину та двох синів (одному ще немає і трьох років, а другий – семимісячне немовля). "Найстрашніше було – більше їх не побачити і не виховати. Це мотивувало бути обережним", – підкреслює він.
На вибухи та "прильоти" "градів" чоловік перестав реагувати ще в 2014-му. Тіла вбитих на вулицях міста після подій на Майдані також стали для нього звичним явищем.
Данило пригадує розповіді маріупольців, один із його знайомих по дорозі до матері побачив аж п’ять трупів. З них один був понівечений птахами, другий – розрізаний дротом. Інший знайомий показав фото тіл убитих біля крамниці: "В одного було поранення нижче лінії живота. Я ще подумав, що бронік у цій ситуації не допоміг би".
Інтенсивність обстрілів у місті зростала з кожним днем і перейшла у терор. Окупанти почали застосовувати надпотужні авіабомби, "приліт" яких у будинок не залишав шансів на порятунок. І навіть у бомбосховищі відчувалася тряска фундаменту, розповідає Ребро.
На його очах було знищено школу: "Ми саме їхали повз будівлі за їжею, стався вибух, у повітря здійнялася величезна хмара пилу".
Він бачив, як від вибухової хвилі б’ється скло й вилітають вікна. Став свідком авіанальоту: "Палали авто поліції. Мене тоді затримали поліціянти і ледь не вбили, бо думали, що я – корегувальник. Лише побили".
Місто палало, навколо підіймалися стовбури диму. "Часто вночі прокидався від колихання підлоги. Постійно були гучні звуки вихідних і вхідних "прильотів", оскільки наша артилерія також працювала", – пригадує Данило.
Галина Балабанова зауважує, що багато хто з маріупольців не спускалися в підвали.
Більшість підвалів у місті не мали другого виходу. Тому у разі завалу з підвалу можна було б більше не вийти, адже жодна комунальна служба в місті нормально вже не працювала: "Дуже вдячна ДСНС, які намагалися діставати людей з-під завалів. Але завалів і людей настільки багато, що служби просто не могли впоратися".
Тому багато хто з маріупольців став фаталістом, зауважує Балабанова.
Волонтерка і сама спускалася в бомбосховище лише тричі, коли авіаудари були дуже близько. В інший час пересувалася вулицею попід стінкою, була в приміщенні на першому поверсі. Більшість волонтерів "Халабуди" під час обстрілів і далі працювали. В сховища спускалися переважно люди з дітьми та з домашніми тваринами, каже Галина.
Поки родина волонтера Олександра залишалися в п'ятиповерхівці в центральному районі, під час обстрілів у підвали теж не спускалися: "Обстріл був із південного заходу і ми жили в дальній кімнаті від цього напрямку. Спали у своїх ліжках".
У 2015-му Олександр був в АТО, тому міг розрізнити "прильоти": близько чи далеко вдарять, як реагувати в певній ситуації. Місто обстрілювали хаотично, практично в кожному районі є купа пошкоджених будинків. 90% житлового фонду пошкоджено. "Люди в бомбосховищах були дуже налякані, бо це лотерея – ніхто не знав, які саме цілі обстрілюються", – каже він.
Олександр пригадує розмову з двома чоловіками поруч із міською лікарнею, куди він привіз волонтерську допомогу: "Вони сиділи в бомбосховищі і прямо туди прилітала ракета – в одного й другого загинули від уламків маленькі діти. В одного – 4,5 роки. У другого – 3,5 роки. Вони привезли їх до лікарні, сподіваючись врятувати, але не вдалося".
Шанс загинути був однаковий практично скрізь, підкреслює Олександр.
Волонтерство
24 лютого, через п’ять годин після обстрілу Маріуполя, активні сили міста зустрілися на першу нараду обговорити, що громада може зробити для міста і його мешканців, пригадує Галина Балабанова. Продукти тривалого зберігання для нужденних з’явилися в волонтерському центрі також у перший день вторгнення. "Психологічно Маріуполь був готовий до найгіршого сценарію, хоча не усвідомлював, що це може відбутися", – зауважує менеджерка "Халабуди".
До цих активних бойових дій освітній хаб "Халабуда" працював уже шість років. За цей час тут згуртувались люди з різних сфер з активною громадянською позицією. Тому відновлення волонтерського центру на їхній базі було питанням часу, каже Галина.
Цей волонтерський центр об’єднав близько 150 волонтерів – Олександр і Данило Ребро були серед них.
Олександр допомагав волонтерському центру як вантажник, і розвозив харчування в бомбосховища для маріупольців. Данило охороняв, завантажував (часто під обстрілами), вивантажував, сортував на складах, розводив багаття, мив казани, рубав дрова, носив воду, розчищав будівлі під склади. Кожен день – по ситуації. "Саме праця дозволяла не опустити руки та не з'їхати з глузду. Після важкого дня хотілося лише спати", – каже Ребро.
Чоловік розповідає, як волонтерський центр збирав ресурси містом, акумулював їх і роздавав людям за заявками: "Здебільшого, в сховища, де укривалося від 20 людей". Волонтери також відчиняли підвали або так звані нульові поверхи (цоколі) будівель, робили укриття для тих, у кого немає житла. Формували списки з відповідальною особою на харчування й ліки. Шукали матраци, ковдри, подушки тощо.
Від початку війни до 15 березня волонтери "Халабуди" встигли допомогти 25 000 маріупольців, цивільним і військовим, шпиталю, лікарням і різним шелтерам.
Галина Балабанова каже, що найболючішим для неї було бачити людей, які приходять у центр по їжу та воду, але продовжують називати волонтерів "бандерівцями" та звинувачувати їх в обстрілах міста. Настільки в головах засіла пропаганда.
Евакуація
У 2014 році родина Данила Ребра втратила квартиру у Донецьку, будинок на узбережжі моря винесли мародери. Свою квартиру у Маріуполі востаннє бачив 13 березня. Бо вже 15 березня волонтер зібрав всю родину, напхалися у авто шестеро дорослих, двоє дітей і поїхали з міста.
На цей момент ситуація в місті була вже надзвичайно важкою. "Сидіти у місті – це відбирати їжу у гарнізону Маріуполя. Не поїхати взагалі – потенційно потрапити в полон. Адже знаменитий медик-волонтер Тайра потрапила у полон", – зауважує Данило.
З Маріуполя до Запоріжжя їхали вечір, дві ночі та повний день. У Бердянську п’ять годин стояли у черзі за паливом – так і не купили. "Дивом виїхали. Їхали зокрема і через мінне поле. По дорозі їхали через окуповані території. Бачили і спілкувалися з окупантами. Бачили техніку, бази", – пригадує Данило.
Розповідаючи про Маріуполь, каже, що психологічний стан у нього і родини нормальний: "Чи буде у мене ПТСР, не знаю. З Майдану зі стану внутрішньої мобілізації не виходив. Треба пожити дійсно мирно, тоді побачу. Надію не втрачав ніколи. Навіть зараз сподіваємося на диво, що місто встоїть".
З родиною вирішили поїхати в Норвегію до Королівського університету Осло – чоловік має інвалідність з дитинства – немає слуху і користується слуховим апаратом.
Висновок військово-лікарської комісії про непридатність брав у Львові у військовому комісаріаті. "Поки проходив, була сирена повітряної тривоги, всі бігали на 150 метрів від будівлі. І ще там бурчали "самі звалі руський мір". Ось це найважче було, навіть не обстріли", – з усмішкою зауважує Данило.
Олександр виїхав із Маріуполя 16 березня. Ночували на блокпосту перед Бердянськом у полі. Дістався до Запоріжжя наступного дня – провели в дорозі 30 год.
Про те, що з Маріуполя почали вибиратися, дізнався вдень напередодні від людей. Спрацювало "сарафанне радіо". Виїжджали на своєму транспорті (в сім’ї дві машини). "Бензин швидко розмели в Бердянську, тому добре, що у нас машини на дизелі – він не такий популярний. Плюс, я спеціально зберігав дві каністри на випадок виїзду", – розповідає Олександр.
Каже, на тлі ситуації в місті їхня родина пройшла блокаду більш-менш нормально. Молодша донька Олександра, чуючи обстріли, авіацію, артилерію, завжди показувала пальчиком у бік, звідки було чутно гучні звуки. "Ми намагалися перетворити для неї це на гру, розповідали про салюти, на які просто не можна дивитися. Вночі вона прокидалася і плакала", – пригадує чоловік.
Щовечора він показував дитині три серії мультиків на планшеті, а потім вдень підзаряджав техніку в машині. На щастя, заряду вистачило до того, як родина виїхала в Запоріжжя.
Дворічна донька ще не розмовляє. Середній, восьмирічний син постійно запитував: "Чому почалася війна, хто на нас напав?" Олександр завжди відкрито пояснював дитині, хто стріляє, звідки вибухи та що їм робити.
Поки родина залишалася в Маріуполі, обидвоє дітей засинали тільки в ліжку мами. Старший син тримався стійко, батьки трохи залучали його до допомоги волонтерам. "Можливо, наслідки дадуть про себе знати пізніше, але сплять діти вже краще", – зауважує Олександр.
У Запоріжжі чоловік уперше за довгий час зайшов у магазин і купив шоколадку: "Було незвично розраховуватися грошима. Адже коли світло в місті вимкнули, з карти розрахуватися було не можна, магазини зачинилися. Ми дуже довго не витрачали гроші".
Зараз родина залишається в Запоріжжі. Дружина Олександра досі щоразу здригається, чуючи гучні звуки, та боїться відпускати дітей погратися надвір.
Галина Балабанова виїхала з Маріуполя також 16 березня. Каже, що інформація про можливий "зелений коридор" у волонтерів з’явилася десь за 10 днів до цього. Проте, оскільки не було зв’язку і офіційних даних, вони не могли перевірити інформацію. Тому не давали її іншим людям і самі не виїжджали.
Команда волонтерів вирішила залишатися в місті максимально до кінця. Стало зрозуміло, що час їхати настав, коли "прилетіло" за 500 м від "Халабуди" і на сусідній вулиці вже бачили російських солдатів.
Галина виїжджала приватною машиною з друзями та з собакою. Організованого "зеленого коридору" не було. На місці блокпосту, який мав би бути, не було нікого. Поблизу все диміло через недавній обстріл. "Ми дісталися найближчого селища по узбережжю, і там побачили величезну колону автівок, десь 15-20 км. Цю відстань їхали 7,5 год. Поруч із нами люди йшли пішки", – пригадує Галина.
Пізніше волонтерка дізналася, що колону, в якій мали б рухатися вони (якби не поїхали з міста трохи пізніше) обстріляли з "градів". Було п’ять поранених.
Більшість автівок, що виїжджали з міста, були обвішані наліпками "діти". Чи зважали на це на ворожих блокпостах – невідомо. У частини машин на ручках, не дверях були пов’язані білі ганчірки. В селищах Запорізької області, оточених окупантами, бачили багато людей (дітей і жінок), ну руках у яких було пов’язані білі ганчірки. Те саме спостерігали у росіян і ДНРівців на блокпостах. "На одному з останніх блокпостів Росії нам сказали "наступний блокпост ваш, і якщо у вас є якісь білі ганчірки, зніміть, бо вас розстріляють". І на нашому блокпості сказали, що мають наказ "відкривати вогонь по людях із такими ганчірками". Я так розумію, це ознака колаборантів і тих, хто співпрацює з Росією та ДНР", – зауважує Балабанова.
Дорогою з Маріуполя до Новоданилівки (близько 30 км) проїжджали більше ніж 20 блокпостів. Навіть біля маленького селища, яке по трасі об’їжджаєш за 400-500 м, стояли два блокпости.
"На мою думку, це означає, що Росія не впевнена у своїх силах, не довіряє навіть тим, хто стоїть на блокпостах, і намагається все контролювати так", – вважає Балабанова.
У деяких тимчасово окупованих населених пунктах бачили українські прапори: "Це означає, що люди, які стоять там на блокпостах, не просто розгублені, вони не ідейні, вони не нищать українські прапори – і для мене це перша ознака того, що у разі загрози вони втечуть першими".
Коли дісталися одного з населених пунктів поблизу, переночували, вирішили не їхати маршрутом з усією колоною, а на свій страх і ризик поїхали інакше. Називати маршрут волонтерка не стала в цілях безпеки.
Зараз Галина у Львові. Майже без зупинок проїхала всю Україну, побачила, як готуються до оборони інші міста:
"Відбудовують захисну інфраструктуру, протитанкові їжаки, ставлять блокпости на великих трасах. Надихають багато білбордів про підтримку армії, про можливості для допомоги ЗСУ й Нацгвардії. Маріуполь став уроком для інших міст. Можливо те, що знищили Маріуполь, буде не дарма".