Що їли діти під час Другої світової війни: спогади чотирьох киян, які жили в часи окупації

Для "дітей війни" з Києва Друга світова війна розпочалася не у 1939-му, а в 1941-му – з початком війни між Радянським Союзом та Німеччиною і з наступом нацистських військ на Київ. Так, як і для багатьох українців війна з Росією розпочалася не в 2014-му з анексії Криму та неоголошеної атаки на Донецьку та Луганську області, а коли почали бомбити всю країну.

Розповіді киян з тих часів записали дослідники і видали книгу "Друга світова війна та нацистська окупація у спогадах киян".

Як пишуть автори, особливо табуйованою для радянської влади залишалася тема життя киян "за німців". Адже дозволити відверто писати про повсякдення окупації означало визнати, що й тоді в місті тривало життя.

До Дня пам’яті 8 травня LIGA.Life прочитала книгу та вибрала уривки розповідей чотирьох очевидців про те, чи мали вони що їсти, хто допомагав сім’ям, які страви і з чого готували, та як до них ставилися німецькі солдати. Вперше стаття опублікована 8 травня 2021 року.

Євгенія Альонкіна

Зустріла війну у п’ятирічному віці

"Одного разу сталася моя перша зустріч з німецьким офіцером. Він ішов з величезним собакою. Як розумію зараз, це був дог. Ми, як вкопані, зупинилися. Він взяв наші долоні, поклав мені щось і пішов. Ми з подружкою обурилися: що він нам камінці  поклав?! Прийшла з образою додому, і тільки потім мені бабуся сказала, що це цукерки, "морські камінці". Ці камінчики я потім вдруге спробувала вже після війни.

Добре пам’ятаю перше зібрання, коли зібралися одні жінки з нашої родини. Ми поїхали до моєї прабабусі на Поділ і там сиділи за столом. Дуже багатий був стіл: була картопля, квашена капуста і оселедець. І картопля була ціла. Тоді вчили чистити картоплю, коли вона з’являлася, так, щоб шкірочка була чиста, її ножем зрізали, бо цю шкірку потім відварювали. І цю картоплю ділили на декілька разів, так, щоб вона могла бути і другою стравою, і в першу страву. Це вважалося цілком звичним, тому цьому не надавали особливої уваги. 

У 1943 році, після арешту дідуся, ми переїхали в маленьку 14-метрову кімнату на вулиці Артема, в комуналку, де жили, крім нас, ще п’ять  сімей. Саме звідти я і пішла в школу.

У школі нам давали гарячу воду на великій перерві і маленьку вітамінку С – спочатку вона була солодка, а потім дуже кисла. Але ми намагалися якомога довше зберегти цю солодкість і запивали гарячою водою.

Це була солодка здоба, в якій була невелика кількість родзинок. Але тільки у суботу ми могли її їсти. І вже в 1945 році, восени, хлопці, однокласники мої, які жили в районі Сінного базару, сказали, що відкрилася пекарня. І ми бігали до цієї пекарні подихати дивовижно смачним запахом свіжоспеченого хліба або бубликів. На місці цієї пекарні сьогодні – Будинок художників.

1946 рік. Мене поставили на туберкульозний облік. І відправили в лісову школу, в Івано-Франківську область. Селище Беркут. Ми приїхали туди, голодні діти: Київ, Донецьк, Луганськ. Вся Східна Україна дітей відправила туди. Нас поселили в цій школі. Самі розумієте, що 46-47-й – голодні роки.

На Західній Україні був такий само голод, як і скрізь. Вчителі були росіяни, українці зі Східної України. А вихователі і нянечки – місцеві. Вони нам допомагали заплітати косички, вмиватися, одягатися, прасували нам фартушки.

Але найголовніше, щоранку ми прокидалися, і у кожного  стояла на тумбочці маленька скляночка свіжого молока. Це місцеві робили, яких називали бандерівцями.

Це ж не одна людина. Це збирали молоко, щоб нагодувати всю Лісову школу. Там же були не тільки ми, молодші класи, там же були і старші, всі туберкульозники. І ось, в один день ми прокинулися, а нікого немає... І наші вчителі знову мовчать. Цю гнітючу тишу добре пам’ятаю. Виявляється, приїхав загін НКВС і всіх жителів навколишніх хуторів відвезли до Сибіру... вночі….".

Валентина Клейтер  

Зустріла війну у трирічному віці

З початком боротьби за Київ батька призвали на перепідготовку. Він непогано заробляв, був візником і були у нас запаси: продовольства і одягу.

А у дворі у нас жила сім’я – чоловік і дружина. Він був поліцаєм. І вона весь час приходила до нас щось просити. Мама їй раз дала, пам’ятаю, борошна. А сусідка стала частіше приходити, мама каже: "Аня, у мене ж троє дітей – у мене вже нічого немає".

Через якийсь час приїхали на санках поліцаї, навантажили все, що було в квартирі: і пледи, і одяг, і продукти, і завезли в костел.

Мама бігла за ними і просила: "Залиште хоч щось дітям". Нічого не залишили. Мама добігла до костелу, вони її туди запросили... І знали, що батько-єврей у нас був, сказали: "Приводь жидівських дітей до костьолу".

Мама йшла назад, плакала. А у нас на вулиці жили німці. Чи то до революції, чи після вони прибули до Києва, дуже хороша сім’я, працювали на фабриці Рози Люксембург. А хазяїн стояв на вулиці і бачить: мама іде й плаче. Він: "Шо таке, Галю?". Ну, вона розповіла, а він: "Так, бери дітей, і тікай". 

І ми вже йшли пішки і дійшли, таке село є – Слобода, зараз Червона Слобідка. Ми дісталися до тітки, і через, може, пару днів туди заїхали німці. Зупинилися вони по всіх хатах, і у тітки теж. Корова була у неї. Німці відразу забрали цю корову і привели їй чорно-білу. Тітка їм готувала... Ми ще пару днів там покрутилися, потім стали боятися, що з нами можуть щось погане зробити і тітка нас заховала в льоху.

Носила вона нам картоплю, якось там ця корова давала молоко. А коли ми виходили з цього льоху, в туалет чи що, то заходили в будинок. Там сиділи за столом німці, давили воші – кажу, як є. Ми не розуміли, шо це німці, які можуть нас вбити.

Але, на щастя, ніхто з цих селян, славні були люди, нічого не розповів. Біля нас там на подвір’ї гриль стояв, і там часто сусіди і знайомі організовували пікніки. Один, Степаненко Льоня, кричав, гаркавив: "Ну со зиди, як вам зиди, не повбивали вас?!".

Ігор Шайкевич

Зустрів війну у семирічному віці

"Нас у дитячому садочку зразу посадили до бомбосховища, яке обладнали у дворі, у льосі. Це був такий кам’яний, великої площі льох. Бо холодильників не було і продукти зберігали там, в тому льосі. Нам постелили солому, сіно і ми там і їли: обідали/снідали. Десь місяців через півтора дитячий садок закрили, бо вже німці підходили до Києва. Закрили і ясла, мама перейшла моя працювати в "Охматдит".

Як відійшли війська Кирпоноса за Дніпро, почали грабувати всі магазини. Всі гастрономи були розграбовані. І коли прийшли німці, таким людям простим як ми (двоє малих дітей і мама медсестра, яка працювала в "Охматдиті"), їсти було нічого. Страшна річ. Вдома ні макової росинки.

Мама побігла десь, хоч шматок хліба достать, а я залишився з сестричкою.

І раптом я пригадую, що перед самою війною мама дала мені бублика з маслом, а я його не доїв, а боявся, щоб мама не лаяла, що я його не доїв, і засунув його під буфет. А ми жили на першому поверсі в дерев’яному приватному будинку. Квартира була доволі сира. І я коли це згадав... паличкою вишкріб цей бублик з-під буфету. Як я про нього згадав, досі не можу зрозуміти. І от коли я його дістав, він не просто був зелений. Ви ж бачили цвілий зелений хліб?!

Потім німці вже налагодили десь навесні 1942 року карткову систему. І вже щось давали, єрунду всяку. Пшоно як крупу, замість м’яса ковбасу – "собачу радість". Вона як ліверна, тільки робиться з нутрощів, а на вигляд схожа на ліверну. Або давали кров’янку.

Замість цукру давали маляс. Це така тягуча коричнево-червона, більше коричнева, рідина. Густа-густа. Вона на смак така кислувато-солодкувата-гіркувата. Зразу всі є смаки. Отже, це останні відходи від варіння цукру.

Хліб – це був жах. Той хліб, який зараз у нас в магазині – цеглинки чорні, цеглинки білі, ми так його і називали – "німецький хліб". Нам його не продавали і близько. Його випікали тільки для німців.

А нам давали хліб... Чого тільки туди вони не додавали, важко сказати, навіть каштани. Бо ми, учні, я був в першому класі, вчився за німців, ходили збирали каштани, здавали їх, а потім їх додавали в цей хліб. Він був як потріскана глина, до того ж глина, яка вже підсохла.

Але хліб був дуже красивий. Чому? Бо вони посипали зверху його просяним лушпинням. І він був такий золотий. Це просяне лушпиння блищить.

У 1947-му році хоча й скасували карткову систему, але черги величезні були за хлібом. Я зранку біг в цю чергу. Давали тільки один буханець на руки. Ну, нам – мама, сестра і я – вистачало його на день... Але це на мені вже лежало: вистояти в черзі і купити хліб. 

У нас був садок, будинок приватний. І ми обробляли город. А тут приходить мамин брат і каже мамі:

І вона сказала так. І вони скопали. Мама заплатила їм, погодувала. Це лаврські монахи були. Так було з релігією".

Галина Костенко  

Зустріла війну в одинадцятирічному віці

"Коли німці прийшли, у нас взагалі не стало чого їсти. Ще перед окупацією люди ходили грабували магазини у Києві. Мама ж не піде. Мама тільки раз купила кілограм цукерок "барбариски". У черзі вистояла і їй дісталося кіло "барбарисок", такі льодяники. Це були наші припаси. Ні мукички, ні хліба, ні грошей – нічого не було. 

Весь час так їсти хотілося. Прокидаєшся вранці, ще на вулиці темно, а вже так шлунок зводить, так їсти хочеться. Кіло тих "барбарисок" я всі викрала у мами, сама з’їла. Я їх смоктала весь час, почуття голоду тамувала. Мама нічого не сказала, вона бачила, що цукерки зникають. 

Ходила мама зранку і якось принесла картопляне лушпиння. Потім вдруге і втретє. А потім я вже в наш час прочитала, що неподалік був німецький ресторан на бульварі Шевченка. Кухарки там викидали те лушпиння, а кияни забирали. Мама ходила зранку, приносила, мила, попарила у воді, підсмажувала, ми з сіллю їли таке.

Через декілька днів мама вийшла з Ірою, з дитинкою, у двір.  Зустріла сусіда, він: "Ольга Антонівна, ідіть розбирати єврейське добро в школу. Собі вибирайте, ідіть". Мама так обурилась: "Ви що! Це ж наші люди! Як це я буду туди йти?".

Жили ми, мама і двоє сиріт, годувати нічим. Перше, що мама продала, мою красиву червону шовкову сукню. Мені її тато купив з нагоди закінчення четвертого класу. Мама переживала, як я буду без неї. Кажу: "Мамочка, я її не наділа жодного разу. Продай на хліб".

Мама щось батькове продавала, потім свої простирадла. Все що можна було на стакан квасолі обміняти. Грошей у нас не було. Білі простирадла не дуже хотіли купувати селянки: "От якби мені спідницю".

Мама знайшла зелену фарбу, пофарбувала простирадло, пошила спідницю. На другий день приносить дві склянки квасолі і шматочок сала. Вона варила з цього квасолевий суп – і це було нам на цілий день.

Одного разу тьотя Паша Топчій принесла конячу голову. Я кажу: "Що це ви таке страшне принесли?"

Навколо були пожежі. Син Бойманів, Люсік, говорить мені: "Пішли на хлібозавод, там борошно горить". Ми набрали з ним чорного горілого пшоняного борошна просто в хустку, бо навіть не мала торбинки.

Пізніше вже пішла мама набрала пів наволочки цього борошна. Ми майже пів року, це вже наші прийшли, харчувалися цим підгорілим борошном. Мама розводила рідке тісто і пекла млинці".