"Громадяни-кияни, приїжджі, селяни!" Історія найвідданішої водійки трамвая у Києві

Дізнавшись про те, як в американській Атланті віддячили водію, який 51 рік відпрацював за кермом міського автобуса, ми вирішили відшукати водіїв-ветеранів у Києві. І знайшли. 

Валентина Іванівна Павлова — легендарна водійка трамвая, яка працює у Києві з 1970 року. Жінка каже, що мріяла стати водійкою трамвая з дитинства. "Ця мрія завжди жила у мені й ніколи не вмирала", — зізнається вона. Тепер їй 71 — фактично дві третини свого життя Валентина Іванівна провела, курсуючи київськими трамвайними маршрутами. Зараз Павлова має найбільший стаж серед столичних водіїв — 54 роки. 

Ми зустрілись із Валентиною Іванівною на Подолі — спеціально для запису інтерв’ю вона "припаркувала" свій вагон на окремій колії, якою не рухаються трамваї. Під час розмови жінка не стримувала сліз, поділилась наболілим, а також пригадала найбільш щемкі історії за 54 роки роботи. Далі — пряма мова видатної водійки.

"Ти поїдеш зі мною до Києва"

Я була ще зовсім малою дитиною, коли зрозуміла, що хочу бути водійкою трамвая. Мені було 8 років, коли по телевізору я побачила сюжет про Київ, показували відкриття Набережної, якою ходив трамвай. Я побачила його і сказала собі тоді, що буду водійкою цього трамвая. Я тоді ходила у перший клас. 

Родом я з Буковини, з невеличкого села. Коли я закінчила школу, то вирішила йти навчатись на водія вантажної машини — бо де ж в селі взяти трамвай? Батько був проти. Але я наполягла, пішла до сільського голови, попросила, щоб моє навчання оплатили за кошти колгоспу. Я пообіцяла потім відпрацювати. Коли закінчила школу водіїв, мені було 18 — у районі я була єдина жінка-водій.

Спочатку я попрацювала водійкою вантажівки у колгоспі, потім переїхала у містечко Гвардійське, на Дніпропетровщині, до своєї сестри. Там я влаштувалась водійкою "швидкої", але працювала недовго. Змінив усе один випадок. Під час святкування Нового року мене запросив на повільний танець один офіцер. Раптом мене вихоплює і підіймає на руки інший хлопець — це Володимир, який був у мене закоханий. Ми були знайомі ще з часів, коли я жила на Буковині, листувались довгий час. Він — родом із Прип’яті, навчався у Києві. Тоді він сказав: "Ти поїдеш зі мною до Києва". Я погодилась.  

Коли я переїхала до Києва, то орендувала квартиру на вулиці Братиславській, неподалік метро "Чернігівська". Там я вперше і побачила трамвай на власні очі — у мене всередині аж все похололо. Я згадала той трамвайчик, що бачила по телевізору у дитинстві. Насправді я його ніколи не забувала, ця мрія завжди жила у мені й ніколи не вмирала.  

Наступного дня я пішла до директора Дарницького депо і сказала: "Я буду працювати у вас водійкою трамвая". Дізнавшись, що у мене є посвідчення водія авто, він запропонував посаду його персональної водійки. Я відмовилась і сказала, що хочу водити тільки трамвай. Сперечатись зі мною він не став. 

Шість місяців я навчалась, мешкала у гуртожитку, а у вільний від навчання час підробляла кондукторкою. Після навчання я здала на відмінно усі іспити й почала працювати у Дарницькому депо. На вулиці був 1970 рік. У листопаді цього року буде 54 роки, як я воджу трамвай у Києві.

Перша поїздка і "крила", які виросли за спиною

Перший мій маршрут — №29. Він ходив від ринку "Юність" аж до Червоного Хутора, через Дарницьку площу (раніше Ленінградська. — Ред.)  Я назавжди запам’ятала свою першу поїздку. Я прийшла на роботу, зайшла у вагончик, все увімкнула, оглянула, як цього вимагає техніка безпеки, сіла і поїхала. Це була осінь, листопад місяць, було холодно. Але на душі було тепло, було стійке відчуття здійснення мрії. Начебто у мене за спиною виросли крила, і я полетіла. І до сьогодні я літаю.  

У Дарницькому депо я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком — Павловим Володимиром Андрійовичем. Коли я прийшла, він працював водієм трамвая уже кілька років. Через рік він зробив мені пропозицію, ми одружились. У нас була сім’я з великою любов’ю до трамваїв. Він до кінця життя працював водієм — ось уже два роки, як мій чоловік помер. Він був дуже хорошим водієм і наставником — він мав повагу і як людина, і як фахівець.

У Дарницькому депо я пропрацювала 14 років, з 1970-го до 1984-го. А потім перейшла у Подільське депо, де працюю донині — уже 40 років. За цей час я їздила на усіх маршрутах Києва. Як водій 1-го класу, я повинна знати усі маршрути міста. Куди б не сказали — я повинна сісти та поїхати. 

10 тисяч, "зайчики" і любов до пасажирів

За всю мою кар’єру у мене не було жодного конфлікту з пасажирами. Звісно, бувають люди різні, але які б вони не були — я завжди намагалась знаходити з ними спільну мову. Я завжди ставила себе на місце людей, а тоді уже реагувала. Я дуже люблю пасажирів. Мені байдуже, хто заходить у вагон. У мене одне завдання — допомогти.

У 70-х був час, коли водіїв змушували оголошувати зупинки й звертатись до пасажирів тільки російською. Я ж завжди робила це українською, мала навіть власне "фірмове" оголошення: 

Громадяни-кияни, приїжджі, селяни!

Не гайте часу, гроші кидайте в касу,

Квиточки відривайте пальчиками,

Щоб не їхати зайчиками!

Настрій у людей підіймався одразу. Я робила такі оголошення, доки не встановили автоматичне сповіщення. Мене знали багато моїх пасажирів, багато містян. Деякі люди досі мене впізнають і вітаються.

У 80-х трапився один цікавий випадок. Того дня я працювала на 33-му маршруті, на лівому березі. На кінцевій водій повинен вийти з кабіни, закрити двері та обов’язково пройтися салоном і перевірити, чи все гаразд. Коли я робила обхід, я помітила на одному із сидінь авоську. А всередині — щось загорнуте у папір. Я беру авоську, заношу у кабіну, відкриваю. А там купа грошей! Я перерахувала — 10 000 рублів! Я сіла, очі протерла і не знаю, що робити. Вирішила до кінця зміни возити із собою цю авоську з грошима — раптом хтось повернеться за нею?

Уже за годину на зупинці "Дарницька площа" зайшов чоловік. Каже: "Я чекав саме на вас. У вашому трамваї я забув речі". Питаю — а що саме ви забули? Відповідає — авоську. Перед тим як віддати, запитую, що там було? І тоді він розповів свою історію. Виявляється, він з Одеси. Приїхав до Києва, щоб купити "Волгу". Їхав у загальному поїзді, втомився. Тому в трамваї заснув, а коли прокинувся, то авоську з грошима забув.

Коли я віддала її, він почав діставати рублі, щоб віддячити. Я кажу: "Я ніколи грошей не беру. Шоколадку можете купити". Він пішов у гастроном і купив мені шоколадку. Але всередину таки поклав декілька банкнот. Цей пасажир потім написав мені дуже емоційну подяку за те, що я знайшла і повернула йому кошти. Мене за це преміювали. 

"Я водійка-ветеран. Хто це бачить?"

У водіїв трамвая ненормований графік роботи — зміни у нас бувають і ранкові, і вечірні. Найраніше я виїжджала на маршрут о 4:12 годині ранку, а найпізніше поверталась о 2:17 ночі. Зараз я часто працюю там, де є потреба — на спецвагонах чи якщо треба когось підмінити. Я приходжу на роботу о 8:00 ранку, а вільна зазвичай після 18:00. 

До війни найчастіше я працювала водійкою у вагоні-кафе. Це екскурсійний спецвагон. Зараз він їздить дуже рідко, бо одна бабуся на Подолі поскаржилась, що вагон-кафе "забирає" на себе усю електроенергію і через це у всьому районі відключають світло.

У трамваї-кафе святкували дні народження, корпоративні зустрічі, весілля, хрестини. Одне подружжя святкувало своє 150-річчя — дідусю та бабусі було по 75 років. Катався навіть один із президентів України, але не скажу, хто. Це були цікаві поїздки, які залишили приємні спогади. 

Мій стаж не впливає на умови роботи й зарплатню. Є водії, які працюють по 10 років, і мають ті ж гроші та умови, що і я. Зарплатня у мене 10 000 гривень. Пенсія — ще менша, не буду суму називати. Мені б хотілось, щоб цю політику переглянули, щоб враховувалась інфляція пенсії. Наприклад, зараз водії йдуть на пенсію і отримують по 9000 – 10 000. А у мене пенсія залишається такою ж, як була. Так не має бути, це ж не тільки моя проблема, водіїв-пенсіонерів багато. 

Так, я водійка-ветеран, і що? Хто це бачить? Кому це потрібно? У мене є відзнаки, ціла тека, Кличко мені грамоту вручав. І що з цього? Мені не потрібне якесь особливе вшанування, просто хочеться, щоб було людяне ставлення. 

Стан вагонів і страшний сон про колії 

Я зараз працюю у вагоні Tatra T3, у Подільському депо таких найбільше. Не сказала б, що якісь вагони зручні, а якісь ні. Я навчилась їздити на усіх. Раніше, ще у 70-х ми їздили на вагонах Tatra T2. Зараз їх немає, залишився лише один такий, старенький, у Дарницькому депо. Більшість вагонів у Києві застарілі, їх потрібно оновлювати. Вагону-кафе, наприклад, уже 37 років, а більшість "татр" ще на 10-15 років старші. 

Зношені колії — це окремий біль. Найгірша ситуація зараз на Дмитрівській та Глибочицькій. Мені іноді сниться сон, що я їду не трамвайною колією, а через насип, із Подолу до Подільського депо. І перше, що я роблю уві сні — це натискаю на гальма. Раніше, коли чоловік був живий, то я впиралась ногами у нього, а зараз – у бильце ліжка. 

Раніше колії ремонтували вночі. Привозили уже готові конструкції й прокладали. За ніч могли замінити кілометр трамвайних шляхів, наступної ночі — ще кілометр. І так оновлювали цілі маршрути. А зараз так не роблять. Зараз такий час, що ти не знаєш, чого завтра чекати. У Пущі-Водиці, наприклад, нашу підстанцію, яку підірвали окупанти, досі відновлюють — щоб усе завершити, потрібні мільйони. На жаль, фінансування трамвайної інфраструктури зараз не таке, як було раніше. 

До Незалежності трамвай був одним із головних видів громадського транспорту в Києві. Зараз вже не так, за останні 20 років закрили багато маршрутів. Найболючішим для мене було закриття маршруту через міст Патона і демонтаж колій.

Я дуже добре пам’ятаю той час. Це було за каденції Олександра Олександровича Омельченка (мер Києва з 1999 по 2006. — Ред.). Я не хочу нічого поганого про нього сказати як про людину, але, знявши колії з мосту Патона, він вчинив дуже погано. І не тільки тому, що роз’єднав правобережну та лівобережну систему. Міст Патона — це суцільно-зварена конструкція. Трамвайні колії його укріплювали. Як тільки їх демонтували, міст почав швидше руйнуватись.

Та ж сама ситуація на набережній (Набережному шосе. — Ред.) —  від зсувів її утримували наші колії. Але їх також демонтували. Тоді я спілкувалась з Омельченком, сказала йому: "Сан Санич, ти взагалі розумієш, що ти робиш?". Демонтувати набережну і міст Патона було дуже великою помилкою. 

"Водій має бачити усе"

Я вчила своїх учнів, що водій трамвая повинен бачити не тільки дві полоски попереду себе. Він має бачити все навколо, помічати найменші дрібнички. Я виїжджаю вранці — на дереві тільки брунька, повертаюсь назад — а там вже листочок розпустився. Водій, який усе бачить — в нього завжди все буде добре. 

За 54 роки у мене не було жодного ДТП. Ще у 80-х трапилась одна аварійна ситуація, але не з моєї провини. Це було на проспекті Соборності, на лівому березі, там ще ходив трамвай. Я поверталась у депо, їхала від Березняків, і трамвай підіймався нагору. Надворі зима. Дивлюсь — мені назустріч їде автобус. Він починає гальмувати, але через ожеледицю його задню частину заносить на колії. Автобус повен пасажирів. Він не може зупинитись і летить прямо на мене. Я бачу це, повертаю реверс назад і починаю задкувати, щоб удар у вагон був легший. Однак далеко від’їхати не можу, бо ззаду мене уже прибув інший трамвай. 

Автобус зіткнувся зі мною, але не так сильно, як міг би. Вагон постраждав, звісно, але це дрібниця. На щастя, усі були живі й здорові. Водій вискочив, підбіг до мене, почав обіймати й цілувати. Каже: "Дякую вам! Я бачив, що ви почали здавати назад". За цей випадок я також отримала премію — за те, що попередила серйозне ДТП.

"Буду працювати, скільки Бог дасть"

У Подільському депо працюють і чоловіки, і жінки. У нашій професії немає гендерних стереотипів. Жінка-водій — це дуже добре. Жінка — уважніша, доброзичливіша. Чоловіки — вони закритіші.

Зараз у Київпастрансі загалом є проблема, що з початку повномасштабного вторгнення багатьох чоловіків мобілізували. Позавчора дізнались, що загинув третій водій із нашого депо. Тому у нас постійно шукають нових водіїв. Беруть працювати навіть після 45 років, хоча раніше у такому віці не брали. Обов’язковою вимогою зараз є наявність водійських прав на авто. Усі водії потім обов’язково проходять навчання у Львові, і тільки тоді виходять на маршрут. 

Міській владі зараз треба думати! Думати про те, як змінювати ставлення пасажирів до громадського транспорту, особливо щодо трамваїв. У Європі відкривають дедалі більше нових трамвайних шляхів, буквально з вулички у вуличку можна проїхати трамваєм, а у нас їх закривають. 

Трамвай — це найшвидший і найекологічніший вид транспорту, який треба розвивати. Перша його перевага — це масовість перевезень. Я вірю, що молодше покоління зробить так, що трамвайних рух у Києві відродиться, будуть у нас і нові трамвайчики, і колії.  

А я — буду працювати. Скільки Бог дасть мені здоров’я — стільки й буду працювати.