Життя на паузі: це історії українок, які тікали від війни до Європи
LIGA.Life поспілкувалася з біженками, які виїхали до Європи та повернулися чи збираються повернутися назад. Ось їх історії.
Анастасія Пасічна, Дрезден
Як виїжджала
Я мешкала в Харкові. Влітку 2021 року повернулася до своїх батьків, які живуть у Вишневому. І тут я була до початку повномаштабного вторгнення. Одного ранку я прокинулася від того, що неподалік дому впав літак. Диван просто підскочив від вибухової хвилі. Це був перший тригер. Я тоді себе заспокоїла, що в нас не влучили й це добре. Через якийсь час зранку читала новини та дізналася, що російські війська вже у Ясногородці, а це 20 хвилин на машині від мого дому. Тоді ще не було відомо про Бучу та Ірпінь, але я дуже не хотіла опинитися на окупованій території, це мене злякало. Я знаю, що це таке – була у Донецьку та працювала в "Азові". Я тоді дуже погано спала, ночами чекала чогось, не їла і це помітила моя мама. Вона майже силою випхала мене в Дрезден, бо туди евакуювались наші знайомі, які нас погодилися прийняти.
Куди поїхала
З 13 березня я мешкаю у Дрездені. Передусім хочу сказати, що дуже вдячна Німеччині за ту допомогу, яку вона надає: оплачують житло, покривають комунальні платежі (крім електрики), виплати просто на життя. Від нас вимагають лише ходити на курси німецької мови, й це тут як повноцінна робота.
Я не хотіла їхати сюди, бо для мене Німеччина завжди була дуже консервативною чи прагматичною країною, а мені ближче щось більш творче, відкрите. Звісно, тоді я не думала про це, бо тікала від війни й шукала місце, де буду почуватися в безпеці й у мене не буде кожні 5 хвилин адреналін від прильотів чи ППО.
З чим стикнулася
Німеччина – достатньо складна країна і мені здається, що тут одна з найскладніших адаптацій серед європейських країн. Вони не дуже прагнуть говорити англійською, а тим паче у Саксонії, бо це колишня НДР. Лише молодь тут знає англійську, і тому через це було складно. Я ходжу на курси й вже можу пояснити якісь базові речі, але 10 місяців тому для мене це було як шум вітрів.
Ще одна проблема – ментальність. Це країна старого населення, тут дуже багато пенсіонерів і дуже мало молоді. Тому ментальність у них така класична, холодна, прагматична. Ти ніколи не дізнаєшся, що всередині у німця, і в комунікації це дуже складно. Я не кажу про Берлін, але переважна більшість німців – вони такі. Чужий біль їх не хвилює абсолютно, отаке у мене було враження. В них була невеличка інфляція і багато німців почали казати, що це через Україну. Коли я чую таке, то намагаюся виправити їх – це не через Україну, а через Росію, що напала на Україну.
Німці надсилають купу листів, абсолютно все привʼязано до пошти – й це у XXI сторіччі. Тут є поняття термін і навіть є жарт, що треба взяти термін на термін. Термін – це по суті запис на прийом до спеціаліста. Ось я в жовтні брала термін на прийом до ендокринолога, і він у мене на травень 2023 року.
В плані екстренної медицини, тут все круто. Але якісь прийоми з неекстреними випадками можна чекати по пів року. Перший час було складно звикнути до цього.
Я дуже залежна від смачної їжі людина. Перший час мені було складно адаптувати свої харчові звички. Навіть у супермаркетах було важко знайти смачні продукти, які можна приготувати вдома. В них дуже поширена індустрія напівфабрикатів. В супермаркетах навіть є зварені спагетті, які тільки треба розігріти в мікрохвильовці. Вони не запарюються щодо їжі. Це не французи й не українці, у яких має бути багато, смачно, соковито.
У мене ще є така історія: мене вигнали з квартири, яку я орендувала. Я два тижні жила у друзів, поки джобцентр розв'язував питання з житлом. Я вже сама знайшла нову квартиру, подала їм документи, а вони весь цей час розглядали, чи підходить вона їм за всіма параметрами та нормами. Їх не цікавило весь цей час, де я живу. Два тижні в такій екстренній ситуації для Німеччини – це супершвидко.
Про повернення в Україну
Я була впевнена, що повертатимусь. Але що більше триває війна, то більше українців облаштовуються за кордоном. І потім буде тяжче повернутися, бо знову потрібно буде кинути все. Це складне питання.
Мені б хотілося приїхати відбудовувати Україну. Але є варіант, що я продовжу жити на дві країни. Тут ще питання в тому, що у мене в Німеччині зʼявилися стосунки. Мій хлопець хоч і народився тут, але в нього коріння українське. Ми розглядаємо варіант, що після перемоги ми відкриємо якийсь бізнес в Україні або придбаємо нерухомість. Але поки ось так.
Що порадила б для тих, хто закордоном
– Зловити, відчути та прийняти ритм життя в країні, де отримали тимчасовий захист. Пливти за течією, а не проти.
– В рутині та між моментами, що бісять, все ж не забувати й дякувати за допомогу, яку нам надають інші країни. Адже українці мають дуже хороші умови тимчасового захисту в Європі. Наприклад в Німеччині інші біженці не мають стільки переваг як ми.
– Вчити мови, це зайвим ніколи не буде. Нехай українці стануть багатомовною нацією. Можливо, тоді ми нарешті перестанемо сваритись через мови в Україні.
– Не зупинятись і продовжувати жити. Сумувати не заборонено. Проте треба взяти найкраще від інших країн. Постійно вчитися нового, не закисати в журбі та використати можливості, які в цьому місці й в цей момент в нас є.
– Намагатись не порівнювати, як було у нас і як є в них. Не підхопити "хворобу мігранта". Просто прийняти той факт, що це зовсім інша країна, інші люди з іншою історією. Тому в них так. Не краще і не гірше. Як є. Щоб було легше, я іноді уявляю, що я прилетіла на іншу планету і, як дитина, вивчаю все заново та досліджую іншу культуру. Без оцінних суджень, без поділу на "хороше" і "погане".
Катерина Ткачова, Ганау (Німеччина)
Як виїжджала
Ми виїхали через тиждень після початку активних бойових дій. Мені було страшно за мою однорічну дитину, я розуміла – якщо з ним щось трапиться, я собі цього ніколи не пробачу. Мій чоловік вважав, що це швидко закінчиться, але мені було дуже лячно, коли я колихала дитину на руках, а за вікном чула вибухи.
Наша помилка була в тому, що ми виїжджали на машині. Це було якраз в той момент, коли росіяни намагалися наступати на Київ. Дуже лячно було, коли ми їхали через Макарів. Навкруги тоді взагалі не було людей й було багато слідів від танків. В перший день нашої евакуації ми застрягли в Київській області. Бо дорогою спочатку натрапили на блокпост, біля якого стріляли й нам довелося терміново вертатися, а потім вже почало сутеніти. Біля одного з блокпостів ми попросили людей нас прихистити, й нам виділили місце в підвалі поліклініки. Під час ночівлі познайомилися з людьми, які потім нам і допомогли евакуюватися в обʼїзд підірваних мостів. До польського кордону, щоб ви розуміли, ми дісталися десь за 10 днів. Весь час провели в машині в чергах на блокпостах та на заправках.
Куди поїхала
Спочатку я з дитиною перейшла польський кордон. Там одразу потрапили до великого волонтерського центру. В самому центрі я познайомилася з сімʼєю, яка забрала нас до себе та купила нам квитки до Німеччини, де нас чекала рідня.
З чим стикнулася
Дуже складно через незнання мови. Німці гостро реагують, якщо ти не знаєш німецької. Вони вважають, що за три місяці ти повинен оволодіти їхньою мовою досконало, навіть якщо ти знаєш англійську. Був випадок у лікарні, коли вимагали або спілкування німецькою, або наявності перекладача.
Загалом у Німеччині дуже багато проблем. Як виявилося, в них є проблеми з медициною, бо велика нестача лікарів. Іноді запис доводиться чекати два місяці. А ще у них зовсім інші методики лікування.
Дуже страшна бюрократія. Повністю відсутня цифровізація, як в Україні. От ми іноді жалілися, що в Україні щось дуже тяжко оформити. Тут це зробити набагато складніше. Завжди треба особисто приходити до кабінетів чиновників, а без знання мови та законодавства — можуть виникати проблеми.
Важко знайти житло. В них велика нестача житла. Щоб винайняти квартиру, люди ледь не кастинги проходять. А ще великі проблеми через нестачу дитсадків та вихователів. Для нас дуже незвично було, що німці мало працюють. В неділю в них взагалі нічого не працює, навіть магазини, аптеки. Сам режим роботи різних інстанцій достатньо звужений. В нас все працює десь з 9 до 22.
А ще вони дуже повільні і у Німеччині не так розвинений сервіс. В нас, наприклад, якщо ти купуєш щось в інтернеті, то через один-два дні товар вже буде в тебе. В них доведеться чекати десь тиждень, а то й два.
Про повернення в Україну
Нещодавно я верталася в Київ на два тижні, але знову поїхала, бо поки не відчуваю себе у безпеці.
Що порадила б для тих, хто закордоном
– Вчіть мову. Щонайменше англійську.
– Не думайте, що вам хтось буде допомагати. Добивайтеся всього самі, постійно нагадуйте про себе.
– Будьте толерантними. Я тут стикнулася з тим, що українці не вміють поважати чужих кордонів та вимог.
– Будьте терплячими до дітей. Я одна з маленькою дитиною, але дітей тут дуже люблять. Якщо твоя дитина кричить, наприклад, в магазині, тут ніхто не буде косо на тебе дивитися.
– Вмійте насолоджуватися життям, бо тут люди мають чіткий work/life-баланс.
Каріна Сіренко, Відень
Як виїжджала
Я категорично не хотіла виїжджати з України. Але моя мама слізно благала хоча б знайти варіанти, аби перечекати на заході країни. Ми вірили, що повномасштабна війна не триватиме довго, два-три тижні. Сталося все дуже спонтанно: моя подруга і на той момент сусідка через якихось знайомих знайшла чоловіка, який займається евакуацією з Києва. Ми забронювали виїзд наступного дня. Того самого вечора доїхали до Чернівців, де і мали залишитися, але виникли труднощі з хостом і моя подруга почала наполягати перетнути кордон до Румунії, там почекати пару тижнів. Її батьки оплатили нам готель на цей період.
Куди поїхала
В перший день ми приїхали в Бухарест. Я поговорила з мамою і через годину моє рідне Гуляйполе, де вона була, почали бомбити росіяни. Це були насправді найтяжчі два дні, коли вона взагалі не виходила на зв'язок. Зрештою, за тиждень, вона таки змогла евакуюватися до Запоріжжя. Ще через тиждень волонтерка Настя допомогла мамі дістатися до Львова, а звідти знайомий моєї колеги перевіз її до кордону. І ось нарешті моя мама була поруч зі мною. В Бухаресті місцеві дали нам квартиру на півтора місяця за оплату комунальних послуг. Потім ми отримали ваучер від неймовірного "Маршу жінок", завдяки якому винайняли квартиру в Римі. Там ми сподівалися вилікувати мамі зір, який раптово зник на фоні стресу від війни. Операцію на очах все ж таки зробили, але вже в Австрії, де ми вирішили податися на прихисток, бо і час піджимав, і гроші власні закінчувалися, і все ж таки хотілося бути поближче до України.
З чим стикнулася
В Австрії ми спочатку жили далеко в горах майже без зв’язку із зовнішнім світом. Для того аби попрацювати або просто дізнатися новини з України, доводилося вилазити на справжню гору, а щоб отримати австрійську сім-карту — довго листуватися з представником мобільного оператора. До речі, вай-фай у цьому гуртожитку був, але під суворим секретом для українців.
Зустріли нас словами: "Вас тут ніхто не чекає, повертайтеся назад, якщо є куди". Начебто ми б приїхали сюди, якби нам було куди подітися.
Мальовничі види та неймовірна природа приблизно тиждень компенсували погані умови проживання та жахливе ставлення до біженців. Далі перебування ставало дедалі нестерпнішим.
Це було надзвичайно маленьке поселення з одним невеличким магазином і єдиним терапевтом на все село. Лікарка ледь не занапастила мою маму, відмовившись виписати їй життєво необхідні препарати. Це другий після "теплої" зустрічі шок — для австрійців ви здоровий, якщо у вас прямо зараз нічого не болить. А якщо вже болить, то почекайте два-три місяці на прийом. Якби не соціальні служби, які допомогли дістати препарати, навіть не знаю, що б ми робили.
Взагалі здавалося, що українців там вважають дикунами й не приховують свого здивування, коли бачать в наших людей ґаджети, машини чи брендові речі.
— У тебе що айфон? Звідки? — дещо зверхньо запитав мене один із працівників гуртожитку, де ми жили.
— Ми тікали від війни, а не від бідності. Загугліть якось "Україна" на дозвіллі, — не без роздратування відповіла я.
Таке враження від Австрії в мене б і залишилося, якби ми не переїхали до Відня. Тут все інакше. Люди чуйні. Вони висловлюють співчуття й намагаються допомогти, чим можуть.
Найбільш показовими для мене були відвідини госпіталю, де моїй мамі проводили операцію на очах. Її зробили безкоштовно й жодних упереджень чи зверхнього ставлення до нас не було. Ба більше, біля мами разом із хірургом протягом операції стояв лікар-поляк, який заспокоював її більш-менш зрозумілою для неї мовою. Це було милим виявом турботи, адже перед цим я сказала, що вона не розмовляє жодною іноземною мовою й дуже боїться, що не розумітиме, що відбувається.
У гуртожитку, де ми зараз живемо, гарні умови й чудове ставлення до українців. Тут переважно працюють теж біженці з інших країн, які розуміють проблеми адаптації й завжди готові допомогти.
Про повернення в Україну
Ми з мамою страшенно хочемо додому, бо там наше життя, наша країна, наш дім, наші люди. Я взагалі ніколи не хотіла жити за кордоном, я хотіла будувати своє життя вдома і просто мати можливість виїжджати. Зараз я не можу назвати це життям, бо час іде, а саме життя просто стоїть на паузі.
Що порадила б для тих, хто закордоном
– Донатьте на ЗСУ. Так ми всі скоріше повернемося додому.
– Заощаджуйте. Бо треба думати не тільки про момент, коли повернемося, але й про те, що робитимемо перший час після повернення.
– Спілкуйтеся українською. В інших країнах своїх можна відрізнити тільки за мовою.
– Будьте єдиними, як під час зборів на "Байрактар" чи новий супутник.
– Припиніть гребти все поспіль, особливо, якщо воно вам не потрібне. По-перше, ми тут презентуємо нашу націю, а по-друге, без важливих речей може залишитися той, хто їх нагально потребує.
Катерина Беляєва, Варшава
Як виїжджала
В мене було відчуття, що війна все ж таки почнеться. Тому я заздалегідь зібрала речі свої та сина. Ми виїхали десь об 11 ранку 24 лютого. Чули вибухи, тоді ми не знали, чи це ППО, чи ракети. Ми стояли в пробці на трасі, було дуже страшно. І тут така ситуація, що ти й назад повернути не можеш, і вперед не поїдеш, і нікуди не звернеш.
Спочатку ми виїхали в село у Черкаській області, а через три тижні вирішили поїхати до Польщі. Добиралися туди три дні з ночівлею у Вінниці.
Куди поїхала
У мене сестра вчиться у Варшаві, і тато дуже хотів, щоб ми поїхали туди, бо вона хоча б знає місто. Мій батько працює у міжнародній організації, його співробітники допомогли нам знайти житло та облаштуватися.
З чим стикнулася
У Польщі я була пів року і дуже вдячна полякам за підтримку. Я ніколи й не могла подумати, що нам так будуть допомагати незнайомі люди.
З дитиною декілька разів були у лікарні. Чесно скажу, в нас набагато простіше з медициною. В рази простіше. В Польщі набагато більше хворіють, ніж в Україні. Але загальне ставлення… Ось, наприклад, у Нікіти (син Каті. – LIGA.Life) вилетів лікоть. Ми прийшли до дитячого травмпункту, нас прийняла лікарка, вправила. Я питаю в неї, як оплатити, а вона у відповідь каже, що все безкоштовно, у вас же статус біженців, до вас ставлення, як до поляків.
Є проблема у старших лікарів, бо вони не знають англійської. І ще одна – ти не можеш взагалі купити ліки без рецепта. Навіть педіатр казала, що в Україні здебільшого система краща.
В Європі набагато "спокійніший ритм життя": без нормального інтернету, без нормальних доставлень. У Варшаві, здається, навіть немає доставляння води додому. Ми стикалися з доставляннями з магазинів, але це просто треш.
Про повернення в Україну
Повернулася, тому що тут мій чоловік і я дуже залежна від дому людина. Поки я чітко не вирішила, що повертаюся в Україну, в мене був дуже пригнічений стан. В серпні я вперше приїхала на два тижні, було дуже страшно і я повернулася в Польщу. Але, хоч в мене там є всі умови, я дуже хотіла додому.
Для мене тут життя. А там я просто чекала, коли зможу повернутися додому.
Що порадила б для тих, хто закордоном
– Якщо ви боїтеся, то сидіть там. Краще пересидіти, як ви запланували.
– Прийміть той факт, що в нас все набагато зручніше.
– Будьте вдячними до тих, хто вам допомагає.
– Тримайтеся подалі від росіян, щоб не починати конфліктів з цими неадекватами.
Олеся Пилипенко, Берлін
Як виїжджала
Ми виїжджали з країни 18 березня, бо випадково натрапили на контакт людей, які брали пасажирів до Львова з виїздом з маленького села під Києвом.
Куди поїхала
Діставалися Берліна 3 доби, та і це лише за удачі, бо зазвичай тоді потяг стояв на кордоні понад 12 годин, а ми поїхали електричкою, від якої до кордону потім треба йти 3 км. Загалом шлях складався з очікування понад 8 годин потягу Львів-Перемишль і спроби спіймати у Перемишлі потяг без графіка до німецького Котбуса. А вже звідти дістатися Берліна. Ми їхали без знайомих і домовленостей, тому після вдалого збігу обставин з потягом на вокзалі Перемишля, уже шукали варіанти в Німеччині. Просиділи 7 годин на вокзалі, поки через знайомих не знайшли сім'ю, яка запропонувала допомогти з переїздом на північ, ну і житло б там дали на перший час. Але так сталося, що ми залишилися у їхніх родичів в Берліні за мінімальну оренду плату.
З чим стикнулася
Я знаю мову, тому з першого дня почала шукати роботу. Як потім зрозуміла, правильно, бо виплати для біженців я перше отримала вже після першої зарплатні, а наступного дня від них відмовилася. Хто їхав без нічого, вижити так було б дуже складно. З проблем там: бюрократія, мовне питання (німці вкрай важко сприймають англійську просто з принципу, немає жодних поступок тоді, коли ти намагаєшся вчитися), житло, яке знайти майже нереально. Власне, я з подругою залишила країну після трьох місяців пошуку житла і неможливості заселитися. Хоча у нас був непоганий дохід на той час, роботи з постійним контрактом і кредитна довіра — все, що вимагається. Просто не хотіли здавати іноземцям у 90% випадків. А у сім'ї, яка нас прийняла, залишитися не могли, бо нас виганяв власник житла, у якого вони орендували квартиру — він був проросійськи налаштованим. І таких в Берліні дуже багато, на жаль.
З роботою в Берліні важко і легше одночасно — там трохи реальніше знайти щось, коли ти знаєш англійську, але, знову ж таки, якщо поталанить на людей, які не скажуть, що "тільки німецька і все". Мене взяли працювати помічником архітектора, без досвіду, просто робити макети, бо нічого не очікували. Але за два тижні вже підняли зарплатню і взяли на проєкт, дуже дивувалися, що люди з України щось вміють. Хоча і довелося опановувати професію зі знаннями одного курсу і списаним блокнотом німецької термінології.
Про повернення в Україну
Загалом, не планувала повертатися, бо не було впевненості, що будинок цілий в Ірпені, та і роботи тут не було. Планувала залишитися якнайдовше, щоб була можливість сім'ю перетримати, якщо виникне потреба.
Потім батьки повернулися, потроху поремонтували, що могли, я за цей час допомогла з грошима. А потім розпочалися проблеми з житлом у Берліні, викрутитися можна було, але не захотілося витрачати життя на постійне виживання, вирішила повернутися.
Поза Україною, звісно, важкувато. Але звикаєш. Перші місяці взагалі не хотілося ні з ким спілкуватися. Друзів так і не завела, але були хороші колеги, хоча й інтроверти.
За рідними не стільки сумуєш, скільки боїшся, дратуєшся тими умовами, у яких вони мали виживати перші місяці після деокупації. В іншому — месенджерів для спілкування б вистачало.
Хай як дивно це звучить, але найбільше сумувала за собаками, і останньою краплею для повернення було просто бажання "так, все, я їду чухати собаку".
Що порадила б для тих, хто закордоном
Певно, головне зараз для тих, хто лишився, перебороти оце ставлення, що ми країна третього світу. Це заважає працювати, винаймати житло, шукати друзів. Це чудово, коли наші відкривають свій бізнес, бо сфера обслуговування в Європі жахлива. Хто не має такої можливості, просто повинен чіплятися за будь-яку роботу і вчити мову. Без мови там немає чого робити. З моїм середнім рівнем німецької й вільній англійській мені було дуже важко. Не уявляю, як там викручуються взагалі без знань. Ну, і особисті спостереження: наші люди мають розуміти, що вони там не на забезпеченні, а повинні щось робити, бо 70% тих, кого ми зустрічали, приїхали просто отримати виплати та щодня шукали, де б безкоштовно поїсти й щось отримати.