Кіно Thirteen Lives. Про порятунок дітей з печери: факти звіряє український дайвер

23 червня 2018 року на півночі Таїланду зникла місцева юнацька футбольна команда "Дикі кабани". Пізніше речі дванадцятьох футболістів 12-16 років та їхнього 25-річного тренера знайшли біля входу в печеру Тхамлуангнангон. Пошук ускладнила злива, яка затопила дорогу до входу в печеру, і перекрила доступ углиб. Для порятунку дітей приїхали дайвери з різних куточків світу.

Як одна з найгучніших світових рятувальних операцій за допомогою дайверів відбувалася насправді? Де реальні події, а де – художнє бачення режисера? LIGA.Life розпитала українського дайвера, учасника тієї  рятувальної операції Всеволода Коробова. 

Герої невигадані. Саме британські дайвери Річард Стентон (Вігго Мортенсен) та Джон Волантен (Колін Фаррелл) були тими, хто знайшли дітей. Ба більше, цих спеціалістів викликали до Таїланду через те, що вони вже раніше досліджували цю печеру, коли вона була незатоплена. Протягом "сухого" сезону в печері майже немає води. 

Але учасників операції було набагато більше п'яти, згадує український дайвер Всеволод Коробов. Крім британських спеціалістів над порятунком дітей працювало понад 100 тайських морських котиків, китайські рятувальники, а також печерні дайвери з України, Великої Британії, Австралії, Бельгії, Франції, Данії, Канади та Фінляндії. 

За словами українського дайвера, попри те, що місцеві "морські котики" були фізично та психологічно добре підготовлені, у них не було належного обладнання і досвіду пірнання саме в печерах.

"Вони пірнали в морях і океанах, а це відрізняється від "роботи" в печері. Коли ти в морі, то бачиш все навколо на кілька десятків метрів, наприклад, у Червоному морі – на 30 м.

Крім того, у печерах сильна течія, і ви не просто пливете, але й контролюєте кожен свій рух, бо надто багато обмежень: у вас є "стеля", яка не дозволяє піднятися на поверхню та подихати, можуть бути дуже вузькі і слизькі ділянки, які не одразу помічаєш", – розповідає Коробов.

Як і в фільмі, за його словами, потрапити до печери Тхамлуангнангнон, щоби врятувати дітей, було ще тим випробуванням. Поліція одразу перекрила всі в'їзди до міста Чіанграй, тому пускали тільки за спецперепустками. Крім того, місцева влада обережно ставилася до іноземних дайверів чи волонтерів. Хвилювалася, щоби під час операції не загинули громадяни інших країн. Як-то кажуть, проблем не треба нікому. Проте дайвери швидко на практиці показали, чому саме вони мають рятувати дітей.

"Наш Максим Полежака разом із бельгійським дайвером Беном Рейменантсом прокладали "ходовики" за третьою кімнатою.

Максим з Беном швидко повернулися, а військові запитують: "Ви що, мотузку загубили?". Хлопці: "Ні. Все зробили. Ось відео". "Котики" були настільки вражені швидкістю, якістю та ефективністю, що зрозуміли – тут мають працювати дайвери, які спеціалізуються на печерах", – згадує Коробов.

Усі дайвери працювали по 12-14 годин на день. Поки одні прокладали маршрут, інші, як Коробов, працювали "вантажниками" – транспортували між печерними кімнатами спорядження, яке потім би знадобилися для забезпечення проходження далі у печеру.

"Вага балону – 16-17 кг. Тому вирішили, що британці, які мають рятувати дітей,йтимуть без вантажу – з одним балоном. А все інше спорядження отримуватимуть вже на маршруті. Саме для того, щоби полегшити їхній шлях, ми з Максимом переносили балони по залах. Зазвичай, це було 3 балони за одну "ходку". Тобто на вас спорядження, яке треба протягнути по "кімнатах", залізти на деякі "горбисті" ділянки, карабкатися по них, далі знову пливти. Були такі вузькі проходи, що ми мали знімати балони. І тягнути не три балони за раз, а проходити маршрут з одним, потім повертатися і йти вже за іншим. Це було виснажливо", – згадує Коробов.

Загалом, у два боки дайвери долали близько 5 км маршруту. Дорога в один бік – дві години. Спочатку – слизькі сходи, якими необхідно спуститися, потім пропливти ділянку проти сильної течії за ходовиками, потім знову йти пішки – іноді по коліно в глині ​​та воді, іноді по шию. Біля бази дайверів, розташованій у кімнаті №3, вузький прохід. Крім того, важким був і слизький глиняний брудний схил під 45 градусів перед кімнатою, на який треба було "лізти" з балонами. Такий маршрут був виснажливим і для досвідчених дайверів. 

Для порівняння, за словами Всеволода, день звичайного інструктора з дайвінгу складається з трьох занурень на день, це близько 3 км.

"У такі дні ми пливемо спокійно, дивимося по боках. І виходить, що десь за 7-10 хвилин ми долаємо 100-150 м, – розповідає Всеволод. – Але ми маємо десь в 3-4 рази легше спорядження, між зануреннями можемо відпочити, у нас прозора вода, слабка течія і невеличкі глибини.

А якщо врахувати ще й вагове навантаження спорядженням, то уявіть, що ви цю дистанцію долаєте з холодильником середнього розміру на спині".

"Ми приїхали і всі говорили: "Якщо витягнемо бодай одну живу дитину, то будете героями". Тепер, якщо ми витягнемо бодай одне тіло, нам цього не пробачать", – кажуть дайвери у фільмі, але насправді думки були такими ж. 

До ночі з 2 на 3 липня дайвери були впевнені, що це не рятувальна операція. Живих в печері не буде, питання тільки в тому, що треба знайти тіла і доставити їх батькам. Проте коли дітей знайшли живими, то всі зраділи, але ніхто не розумів, як їх безпечно транспортувати з печери. Але навколо цієї місії було вже стільки журналістського галасу, що це лише додатково тиснуло на дайверів.

Рятувальні роботи відбувалися не тільки під землею, розповідає Всеволод Коробов. Наприклад, команда гідрологів та бурильників відкачувала грунтові води. Також спеціально встановили систему відводу води, але її можна було скерувати тільки через рисові поля, розташовані на нижчому рівні. Фермери погодилися на таку пропозицію, попри те, що такий відвід води повністю зруйнував би їхній врожай. Вони ще й долучилися до будівництва цієї системи.

"Усе для порятунку дітей", – кажуть фермери у фільмі. В реальності реакція була схожою.

Крім того, навколо печери створили наметове містечко, де близько 7 000 волонтерів готували обіди, чистили спорядження, надавали меддопомогу або перекладали.

"Я брав участь у кількох рятувальних операцій як дайвер, але я більше ніколи не бачив таких масштабів. Цих людей ніхто не організовував. Вони самі вирішили поїхати, коли почули в новинах, що діти в біді. Це вражало", – згадує Всеволод.

Мова про 38-річного Самана Гунана. Він раніше пішов зі служби у ВМС Таїланду, проте повернувся заради операції з порятунку людей, що застрягнули в печері.

"Те, що загинула лише одна людина, – це диво. Бо умови, особливо в перші дні, були надто складними. А шанси померти – надто високими", – каже Всеволод.

Щоправда, вже через кілька місяців після порятунку дітей помер військовий дайвер Бейрет Бурерак. За офіційною інформацією – від інфекції, якою заразився під час операції з визволення "Диких кабанів". 

Смерть досвідченого пірнальника Самана викликала побоювання з приводу того, чи зможуть діти, які не мають необхідних навичок, вибратися з пастки підводним шляхом. 

Австралійський лікар Річард Гарріс на місці розробляв "суміш" препаратів, щоби дітей можна було безпечно вивести. Остаточна версія меддопомоги складалася з трьох складових – заспокійливий транквілізатор, препарат, який мав би висушити слину в роті, щоби діти не задихнулися, поки будуть без свідомості, та анестетик.

"Головна проблема – усі діти різного віку та ваги. Для кожного треба було знайти чітку дозу. Це було важко, враховуючи, що лікарі та дайвери їх побачили вже тоді, коли евакуйовували. Тобто заздалегідь все прорахувати можливості не було. Хтось серед дітей був у кращому стані, хтось – дуже слабкий і його треба було підгодувати, надати меддопомогу, відновити, щоби вони нормально перенесли анестетик. Адже вони провели майже 10 днів без їжі. У них було кілька батончиків, бо у одного з хлопців був день народження у той день, коли вони зайшли в печеру. І хоча вони розтягнули ці запаси, цього не вистачило на 10 днів. Діти були виснажені та зневоднені", – згадує Всеволод. 

Крім того, через те, що маршрут був довготривалий, – до 7 годин, а анестетик працював до 2 годин, дайвери мусили колоти препарати знову в печерах.

Про порятунок дітей під наркозом довго не розповідали нікому, додає Всеволод. Адже австралійський лікар міг втратити ліцензію вдома чи потрапити під арешт за те, що займався медичною практикою в іншій країні без дозволу. Тому мовчали доти, доки не врятували дітей і не стало відомо, що з ними все добре. 

За кожну дитину відповідали дві людини, каже Всеволод. Але у фільмі не показали "шлейфовий ланцюжок", який спеціально створили рятувальники та дайвери, щоби було легше транспортувати спецноші з дітьми. І навіть попри такі умови, запливи за дітьми були важкими і виснажливими. Тому дайвери евакуйовували по кілька дітей на день, відпочивали, набиралися сил, а наступного дня робили черговий захід.

Це вже не перший фільм про події в печері Тхамлуангнангнон. Попри те, що майже з кожним режисером працює бодай один дайвер – учасник операції, жоден фільм не показує події достовірно. Завжди є факти, які показані вигідніше для країни-творця фільму.

Наприклад, у Thirteen lives, попри увесь героїзм британських дайверів, не вказують моменту, коли вони як спеціалісти вирішили припинити на деякий час пошуки дітей, каже Всеволод.

"29 чи 30 червня були сильні дощі і печеру почало затоплювати дуже швидко. Британці сказали, що, найімовірніше, діти вже померли і припинили спроби пошуків футбольної команди. А в цей час тайці та бельгійський дайвер Бен Рейменантс продовжили пірнати. І лише після того, як Бен дістався до місця, де печера розподіляється на два проходи, британці продовжили свої пошуки", – згадує Коробов.

Уже у вересні на Netflix обіцяють мінісеріал Thai Cave Rescue про порятунок дітей із печери Тхамлуангнангнон. І це ледь не перший кінопроєкт, де будуть показані події саме очима шкільної команди "Дикі кабани", яка там застрягла. Проте і ця стрічка буде не документальним фільмом, а заснованою на реальних подіях. А подивитися про ті події очима одного з українських дайверів можна у фільмі 13 Lost.