"Росіянин ставав на коліна перед моїм чоловіком":як село біля Києва місяць жило в окупації

Понад місяць село Катюжанка було позначене на карті Київщини червоним – окупація. Повна. Без зв'язку і світла. Гуманітарна катастрофа. 

У селі мешкало понад 4000 людей. Звідси до Києва – менше ніж 50 км. Додзвонитися, довезти гуманітарку з неокупованої України було майже неможливо. Зате з боку окупантів у село заїжджав з гумдопомогою той самий Олег Царьов, ексдепутат, ексрегіонал, звинувачений у державній зраді.

Катюжанку росіяни використовували як свій тил: відпочивали тут, відновлювали сили, стріляли звідси важкою технікою і далі йшли в бої на Гостомель, Ірпінь, Бучу, Київ. 

На початку квітня окупанти вийшли з поселення, перед цим добряче пограбувавши село. Аж до квітня там не було світла та зв'язку. Але сполучення потрохи відновлюють, і люди повертаються додому, зробили переправу і запустили громадський транспорт.

LIGA.Life розповідає історії чотирьох сильних жінок із Катюжанки, які викликають захоплення.

Галина Кухаренко

Відвоювала чоловіка-ветерана АТО в окупантів

– Галь, до нас ідуть, – каже Олександр, дивлячись у вікно на кухні.

– Хто?

– Військові.

– Що робити? 

– Не знаю. 

Сім’я Кухаренків бачить ліхтарі росіян. Кілька секунд – і вони виламують ворота перед їхнім будинком. Гупають у двері, вікна. 

Галина наказує дітям сховатися. Вони лізуть під ліжко. У маленький передпокій будинку десь 2 х 2 м влітають 8 озброєних чоловіків. Кричать: "Не бойтесь, мы с миром", водночас зброя націлена на сім’ю, а чоловіка заламують і йдуть оглядати дім.

Коли знайшли дітей, вийшли та вибачились. Але відтоді, каже жінка, почалося пекло. Їхній дім перевертали догори дриґом, боялися "місцевих партизан" і тероборону, якої в селі так і не створили. Тому шукали тих, хто може потенційно чинити опір – ветеранів АТО. Як чоловік Галини Олександр, комісований через бойову травму.

У перші дні вторгнення росіян у село сім’я Галини бачила гелікоптери, які постійно літали над головою. Родина бачила і чула вибухи. Спали в одязі, постійно бігали до погреба.

– Я три дні плакала. Ми сиділи вдома, гуртувалися з сусідами, пощастило з ними. На третій-четвертий день пропало світло. Почалася ще більша паніка. Морозилка, холодильники… Сиділи без нічого. Доїдали те, що є. Темно – лягаємо спати. Не спиться, горить свічка. Чуємо дрони. Не виходили, мабуть, тиждень. Мій чоловік не спав усю ніч, дрімав удень. Нас була свита бабів, дівчат, дітей, ми на нього надіялися, – згадує Галина.

Поруч із їхнім домом на вулиці Вишгородській окупанти поставили свій блокпост.

– Моїй доньці 16 років, через дорогу до подружки вели її. Хлопці стояли, їй махали, я включала українську маму. Коли зникає страх, з'являється злість, і казала: "Ти куди дивишся? Ану відвернися".

Відверталися. 

– Ми зрозуміли, що треба з ними розмовляли, не падати в ноги, істерики, а розмірено зневагою показувати хоч трошки, що ми не раді їх бачити.

Одного дня сусіди попередили Галину, що Сашу шукають, мовляв, ховайтеся. 

Про це розповідають й інші місцеві.

– Їздили УАЗики їхні з буквою V. Перший раз приїхали до сусідів, але сусіди не здали, – згадує жінка.

8 Березня сусід прийшов привітати Галину зі святом, приніс пляшку шампанського. Жінка зварила картоплі зі шкварками, сіли за стіл. І тут – о пів на першу дня – росіяни увірвались до них, наставили зброю.

– Саша взяв документи, був готовий, що його заберуть. Я почала кричати, що до дітей не лізьте. Вони: "Извините!" – пригадує Галина. 

Забрали Сашу і сусіда. Скрутили їм руки, на очі – скотч. 

10-річний син, дивлячись на маму, сказав: 

– Тепер я буду головним, я ж хлопчик, буду сидіти дивитися, як бухкає і коли ховатися у погріб.

Окупанти перевернули їхню літню кухню, зірвали стелю, в гаражі все поперекидали. Галина розповідає, що шукали зброю. Коли Сашу забрали, вона вирішила витягнути чоловіка. Одяглася. Відвела дітей сусідці. Зібрала торбу, сказала: як не повернеться до третьої дня, відвести дітей до їхнього дідуся. І пішла на російський блокпост.

– Прийшла до них, кажу, мого чоловіка забрали, на якій підставі? Кажуть, заспокойтесь, зараз розберемось. Я кричала, що нікуди не піду, куртку рвала, перли емоції.

Росіяни забрали Сашу з сусідом у штаб у місцевій школі. Там же, навколо школи, техніку зарили і поставили свої блокпости.

Галина до сьомої вечора бігала між блокпостами, вимагаючи звільнити чоловіка. Каже, їй заламували руки, валили на землю, просили: "Женщина, не надо, пожалуйста". Виносили їй стільчик, пропонували воду.

– Дивна поведінка деяких односельців була. Казали: "Що ти коїш? З ними треба дружити! Домовлятися!" Як домовлятися з тими, хто приходить на твою землю зі зброєю? 

Нарешті Галині наступного ранку пообіцяли зустріч з комендантом – по обіді у школі. Сказали посидіти на лавочці. 

– Сиджу, а мені по нозі катається червона цяточка, прицілом водять. Обертаюся: "І шо? Стріляй, такий смєлий?" – "Гигиги", – і розвернувся. 

Зрештою Галину привели до росіянина з позивним Німець.

– Не знаю, ким він був. Сказав, що вони шукали тих, "кто может нести вред нашим солдатам". Це хлопець років 30, мовчазний. Російська така, що на Донбасі не вміють так розмовляти, більш літературна. Посадив, вибачився, що вони зайняли нашу школу. Що з моїм чоловіком все добре, що вони його годують, не катують. "Пока собираем информацию".

У школі, сільраді та клубі висіли стенди атовців-героїв, хто в перший рік війни воював на сході. Там були фотографії, прізвища. У перший день вторгнення сказали спалити всі можливі згадки про це. Але один стенд не знищили, а сховали. І його знайшли. 

Сусіда випустили на наступний день після затримання. Німець зрештою сказав, що на Сашу в них нічого немає і він має його по етапу відправити до Білорусі, але "у вас есть два часа, чтобы мы его не нашли. Найдем – расстреляем". 

Галина запитала, чи можна виїхати сім’єю? У них було своє авто. Німець сказав брати білі ганчірки, писати "Діти". Було 12 березня. Галина з Сашею полетіли додому збиратися. 

– Тато мій прибіг. Ніколи не бачила, щоб він, суворий мужик, кричав: "Вони вас розстріляють у полі!" І от ми їдемо. Перший блокпост у центрі – чечени, обшмонали. Всю дорогу плакала і молилася, хоча не дуже віруюча. Мені казали: "Женщина, успокойтесь, не будем трогать". Нас настойчиво відправляли на Білорусь, але ми їхали на Київ.

На блокпостах Галина казала, що їх Німець відпустив. Вона досі не розуміє чому. Своїм авто доїхали до Демидова, Червоний Хрест сказав їм кидати машину тут, а самим пересідати в автобус з дітьми. 

– Дихати стало легше, коли побачили наші ЗСУ. Розплакалася. 

Сім’я виїхала евакуаційним потягом на Західну Україну. Але планує повернутися. Галину вже й на роботу кличуть. Каже, якби їм не довелося покинути дім, то й не виїжджали б.

Оксана Луньова

Постійно сперечалася з росіянами та доводила, що їм тут не раді

– Спочатку – тваринний страх. Потім – звикаєш. І остання стадія – коли вже все одно. Коли ми в перші дні бачили, що їде техніка – уже страшно. А потім – техніка їде, а ми на кухні п’ємо чай, – такими були 20 днів сім’ї Оксани Луньової в Катюжанці. 

Близько третьої дня 25 лютого Оксана почула постріли. Виглянули з погреба – білий бусик, а всередині – двоє розстріляних людей. 

Сім'я живе на вулиці Київській, у центрі Катюжанки, тому вони добре чули і бачили колони росіян. Спочатку одну, довгу, яка майже дві з половиною години йшла повз них, потім – другу. 

Після розстрілу людей Оксана вирішила тікати з дітьми в бомбосховище в сільраді. 

Каже, на дорозі було три машини, і в одній ще один труп був, і в третій ще двоє.

Наступні кілька днів сім’я просиділа в холодному бомбосховищі, аж поки не зайшов у бомбосховище "кадирівець". Сказав, що відведуть їх додому. 

– Вони нас не чіпали, пояснювали, що "пришли спасать". Завели додому і не чіпали. Ми їли свої запаси. Батюшка відкрив супермаркет "Фора" і почав роздавати їжу, розграбували цю "Фору". Ми теж були у "Форі", розуміли, що світла немає, нічого немає. А далі люди почали грабувати сільські маленькі магазини, це було дуже дико і страшно – грабували у своїх! 

Біля дому Оксани росіяни поставили свій блокпост і техніку. 

– Навпроти нашої хати завжди на ніч паркувалися колони техніки, на четвертий- п'ятий день пішла САУ (самохідна артилерійська установка. – Ред.), "іскандери". Дуже страшно, бо вони завжди були направлені в наш будинок. І після 11 ночі стріляли з них у напрямку Бучі, Гостомеля.

Ми завжди спали одягнені. Починають стріляти, хапаємо речі й одразу у підвал.

Перші дні вони ще заходили в хати ночувати. Заходили до нас, я вибігала, піднімала руки: "У нас дети". І вони йшли, де вільні хати, до сусідів, де ніхто не жив. Перевертали хати, мародерствували, меблі розламували, розпорювали матраци. Якщо було взуття, виймали стєльки, думали – може, люди там цінності ховають.

Оксана пригадує, що росіяни чомусь любили з нею сперечатися:

– На питання, чому прийшли, казали про нацистів, бандерівців і НАТО. Що Штати хочуть напасти на Росію, "Мы пытаемся защитить свою страну". Я питала: "Ви знаєте, чому все почалось?" Відповіли, що 21 лютого Україна бомбила Ростов. Кажу їм, "понятно, пропаганда". Нав’язували нам свій "русский мир", я доказувала, що ми щасливо живемо і вони нам не треба. Казала, що я на своїй землі, жінка, а ви переді мною 15 чоловіків з автоматами. Вам не здається, що ви щось не те робите? "Нет, мы победители, завоеватели". Так ми і жили 20 днів. 

Якось близько першої ночі до дому Оксани прийшов російський військовий. Каже, треба з чоловіком поговорити. Оксана вирішила їх удвох не лишати, тож пішли разом у літню кухню. Росіянин приніс із собою пляшку горілки. Пив. Спочатку плакав, просив вибачення у них, розповідає Оксана:

Йому було 24 роки. З села на Забайкаллі.

– Потім він чомусь вирішив, що мій чоловік диверсант. Витягнув гранату. Дістав чеку. Я ставала на коліна, просила не зривати, бо вдома діти. І так до шостої ранку. Він діставав автомат, цілився то в мене, то в чоловіка. Впадав періодично в стан агресії. Я відводила в сторону, питала, чи є діти, дружина, якось заговорила. 

Жінка також пригадує, як він обурювався. Казав: "Жалко, нам комбат не разрешает мародерствовать, а другие разрешают". Тобто мародерство ще залежало від керівництва. 

Військовий заснув під ранок. Коли сонце зійшло, Оксана покликала військових, комбат перед ними вибачився. 

– Росіяни, коли ввечері приїжджали, бухали, – додає Луньова. Каже, іншого вечора напилися так, що від їхніх дій вибухнула біля її дому машина зі снарядами для "градів".

– Почало все вибухати в десяти метрах  від нашої хати. Малого старшого контузило, в метрі від хати розірвався снаряд, шибки в хаті вибились, вся обшивка хати в осколках, у сусідів через огорожу згоріла хата, – пригадує жінка. 

За час окупації Оксана наслухалася від росіян всякого.

– Вони вірили, що в нас нацисти. Я питала, звідки вони – з Забайкалля, Благовєщєнськ. Це 8000 км від нас. Питала, чому стріляли у мирних. "У нас приказ, без предупреждения". Питала, яку небезпеку їм дитина несе, чула: "Извините, это война, расстреливаем всех". А ще комбат казав: "Мы не должны были заезжать в Катюжанку". Нібито мали демонстрації у Києві розганяти, а чечени мали просто стежити за порядком.

Зрештою, сім’я не витримала в такому стресі жити, боялися за дітей. Тому вирішили рятуватись. Вдалося виїхати з села. 

Можна також проглянути відео з Катюжанки проєкту "Український свідок".

Анджела Кандзюба

Знімала ворожу техніку, передавала нашим, захищала сина, зараз передає селу гуманітарну допомогу

Анджела була вдома в своєму будинку в центрі села, на вулиці Шевченка, коли почула: щось їде. Важке. 25 лютого об 11 ранку колони російської техніки їхали селом. Вона встигла зняти це на відео. 

– Вони їхали кілька днів крізь село, були танки, різне озброєння. Буратіно їхало. Вдень йшли кадирівці, V, чоловік служив в армії, розбирається. Ми дзвонили 102, розказували, рахували, хто скільки їде, – розповідає.

Того ж вечора, 25 лютого, росіяни перестрибнули через її хвіртку. Заявили:

– Мы здесь будем стоять!

І заїхали своїми військовими машинами. І по сусідах так само, пригадує жінка. А що ти скажеш озброєним людям? Постояли, допоки стемніло, і переїхали до школи, де облаштували собі штаб. Відтоді спокою в домі не було. 

Анджела жила разом з чоловіком та 17-річним сином. Пригадує, як до них то "кадирівці" заходили з "проверка документов", то росіяни з тим самим.

– "Покажите дом". Шафи дивилися, "откройте тумбочки", підвал весь дивилися. Чечени просили то сигарети, то солодкого щось, – каже жінка. – Росіяни питали за атовців, прізвища називали, ми казали, що нікого не знаємо. 

Газ був постійно, а от світло в селі зникло 26 лютого.

– У нас був генератор, але вони почали їх забирати, тому ми ховали, інколи включали, щоб підзарядить телефони, в нас в сараї стояв, у сусідів – у погребі. Щоб хоч якусь інформацію отримувати.

Невдовзі окупанти поклали око на авто її чоловіка – Mitsubishi L200. 

– Хтось із наших здав. З 12 на 13 березня чечени увірвалися в хату, ми вже в підвалі сиділи: "Давай машину", – пригадує Анджела.

Чоловік пояснював, що три тижні не було світла, що авто нове, безключове, заглохне. Все одно забрали. За кілька годин вриваються знову, наставляють автомати: "Она заглохла". 

– Давай до малого, йому 17, тягнуть наверх з підвалу, я кричу: "Пусти ребенка". А вони: "Машина не завелась, вы обманули!" Якось з горем пополам чоловік пояснив, як її завести. А вони все одно: "Малого забираем, пока не заведется". Якось сина відбили. Вони вийшли з "если она не заведется, вы покойники".

Зранку росіяни знову повернулися. Цього разу – забрати в сім’ї їхню другу машину і мотоцикл чоловіка. 

– У селі у людей забирали машини. В сусідів застрелили кота. От кота за що? Які це нелюди – словами не передати. 

Через стрес і постійні гупання в селі сну не було. 

– Раз у селі біля нашої хати щось їхало дуже велике і почало серед ночі стріляти в сторону Димера, десь о другій-третій ночі. То в нас в підвалі трусилися стіни. Ми вже попрощалися, – пригадує Анджела.

Зеленого коридору по радіо все не оголошували. Тому щойно заговорили, що з села Демидів неподалік випускають на неокуповану територію, сім'я вирішила їхати на свій страх і ризик. Вдалося. Але так пощастило не всім. 

 – Мій однокласник Роман з сім'єю в Демидів намагався проїхати з написом "Діти". Одні пропустили, а другі по машині бахнули. Його легко поранило, дружину – середньої важкості, ми кулі діставали з ноги. Медсестру находили, вона довго лежала в селі. Була проблема знайти ліки, аптека вже була розграбована. Орки пропонували вивезти їх до лікарні. Однокласник сказав: "Вони в мене стріляли, вони будуть лікувати? Будемо тут".

16 березня Анджела виїхала з сім'єю з села. Ще за два тижні росіяни звідти пішли. І забрали з собою награбоване, зокрема машини сім' ї та мотоцикл. 

Відколи Катюжанку звільнили з-під окупації, Анджела з чоловіком займаються волонтерством для села та армії.

Супроводжували іноземних журналістів по регіону, щоб показати, що відбулося.

До Катюжанки приїжджають вдень, на ніч не залишаються поки. Бо немає світла і в будинку холодно. Син наразі за кордоном, у безпеці.

– Після перемоги повернемося до своєї улюбленої справи – будівництва, – каже Анджела.

Наталя Купрієнко

Вберегла доньок, не погодилася вивозити сім'ю у Білорусь

Гуп-гуп! Гуп-гуп!

У двері дому Наталії Купрієнко зранку 25 лютого почали гепати російські окупанти. Наважилися відкрити. У дворі стояло мінімум 15 чоловіків. Озброєні. З георгіївськими стрічками. 

Наталині діти почали плакати, вона просила не стріляти та опустити зброю.

А далі – вишикували родину в їхньому ж дворі й почали обшук будинку. Сказали, що шукають "лисих бандерівців". Не знайшли. Тоді заявили, що сім’я "під надійним захистом" і вийшли.

– Негативне ставлення було до всіх чоловіків, – пригадує жінка. – Сильно їх обшукували, роздягали догола, шукали нацистські знаки, роздивлялися всі тату, перевіряли праве плаче, ніби коли стріляєш зі зброї, слід лишається, так чоловік пояснив. На другий день, коли вони приїхали до нас у село, ми дізналися жахливе. Нашого кума не стало. Мабуть, він ніс їм загрозу на своїй старенькій "Таврії". Спочатку його розстріляли, а наступна колона його спалила.

Наталія живе навпроти школи, поруч із центром села. Тому вона бачила, як росіяни почали окопуватися навколо школи, екскаватори почали окопувати БТРи. Їх більшало. Робили свої блокпости. Нарахували п’ять. 

– Згодом на територію школи почали прилітати вертольоти – два бойових, один пасажирський або для десанту, пояснив чоловік. Періодично з них витягували білі мішки, прилітав кілька разів на день. У школі зробили лазарет, куди зводили своїх поранених з Ірпеня, Бучі. У будинку культури навпроти школи був хірург. Бачила, як 27 березня на ношах вантажили солдатів в один з вертольотів. Час до часу ми чули постріли, вибухи, – пригадує Наталія.  

Коли родина сиділа в погребі, молодшій доньці одягали навушники і дозволяли планшетом гратися. Всі павербанки пішли на планшет, щоб дитина візуально була там, а не у війні. 

Невдовзі вони дізналися, що їхнього сусіда окупанти вигнали з дому в сарайчик, а самі в хату заселилися. І так вчинили з багатьма сім’ями в селі.  

– Розграбували всі магазини, аптеки. Якщо хотіли свою техніку поставити, паркани не були проблемою, їх зносили. По Київській багато будинків, звідки виганяли людей і там селилися. 

З часом люди почали розуміти, коли приліт, а коли від них стріляють, коли треба в погріб спускатися. І почали потрошки виходити за межі дому. 

Комендантська година в селі була з третьої дня. Ще за кілька годин темніло, мусили сидіти в темряві. Росіяни, пригадує, були різними. Серед окупантів були юні хлопці. Наталя каже, що навіть погляд у них був ще дитячий. Тому вона думає, що це були строковики, а не контрактники. 

– Вони говорили: "Скажите, когда ваши придут? Мы не хотим воевать, хотим сдаться". Вони справді не розуміли, що коїться. А потім ці хлопці десь пропали. Говорили, що їх розстріляли свої ж.

Сім'я хотіла виїхати з села заради безпеки дітей. Наталія ходила до російського блокпоста дізнаватися, росіяни казали:

– Да, конечно, в Беларусь. Только не вздумайте ехать на Киев. 

– Почему? Будут бомбить Киев? – запитала Наталія. 

– Да, очень будут бомбить.

Здесь воюют разные негры… – пригадує жінка їхні прямі цитати.

На питання, чому на Київ не можна, окупанти казали, що там жінок і дітей садять у підвали, а чоловіків і хлопців відправляли на "пушечное мясо". А в Білорусі "какой-то домик вам дадут, освоитесь". 

Попри наполегливі переконання росіян, сім’я Наталії наважилась їхати в бік Києва. З двадцятих чисел березня росіян значно поменшало в селі, пригадує жінка. 

– Але ми не могли зрозуміти, чи це ротація, чи перегрупування. Старша донька трималася дуже довго. Але в ці останні дні була істерика, яку ми довго не могли зупинити. Дитяча психіка не витримала.

Коли дали зелений коридор, ніхто не зволікав і дуже багато місцевих виїхали 29 березня. Того дня їх чекали обшуки на блокпостах, відбирали телефони, палили сім-карти. Але таки вдалося евакуюватися на неокуповану територію.

У перших числах квітня росіяни й зовсім пішли, зайшли наші Збройні сили, тривали зачищення і комендантська година до 7 квітня. 

– Знайомі, коли повернулися додому на Київську, казали, що навіть жіночі та чоловічі труси з хати винесли, чашок не було, все винесли, як відступали, – розповідає Наталія. 

Наразі до села повернувся її чоловік, а вона з доньками ще мешкають в людей, які їх прихистили. Оскільки в Катюжанці ще поганий зв'язок та інтернет, то діти не можуть вчитись. Їх взяли на дистанційне навчання до місцевого ліцею, тому вони там.

– Ми трохи вже заспокоїлися, – каже Наталія. – Важко з молодшою донькою, часто плаче без причини, має різку зміну настрою. Коли грається з дітьми і на неї наводять дитячий пістолет, кричить, що в людей стріляти не можна і плаче. Але завдяки навчанню та новим знайомствам, відволікається. Ще залишився страх гучних звуків у нас усіх, асоціація з вибухами… Але загалом вже повертаємося до нормального життя, додому плануємо їхати, коли розмінують наше село і з'явиться світло. Молимось за перемогу України та впевнені, що скоро повернемося додому!