Не хокеєм єдиним: національний спорт Канади ‒ лакрос
Офіційним національним видом спорту Канади є лакрос. Ця доволі жорстока гра є символом Канади та своєрідним уособленням давніх протистоянь між різними індійськими племенами, що колись населяли північ Америки.
Що таке лакрос?
Лакросс ‒ це командний вид спорту, у якому гравці (у команді чоловіків їх десять, а у жіночій ‒ дванадцять) переносять полем твердий гумовий м’яч за допомогою кросів ‒ сіток на довгій ручці. Мета гри ‒ закинути якомога більше м'ячів у ворота суперника. М'яч можна підхоплювати кросом (палицею з сіткою) та нести його у сітці. Щоб він не випав, сітку потрібно постійно крутити. Поле для лакросу за розмірами схоже на футбольне, в обох кінцях поля стоять ворота. Цікаво, перші поля для лакросу були завдовжки близько кілометра.
Наразі у Канаді існує чотири варіації гри: чоловічий польовий лакрос, жіночий польовий лакрос, бокс-лакрос та інтер-крос. У чоловічому лакросі дозволено застосовувати силові прийоми та вступати у контактну боротьбу, тому гравці одягають захист: шоломи, спеціальні маски та щитки. У жіночому лакросі силові прийоми заборонені.
Історія виникнення і розвитку гри
Корінні народи Канади (індіанці) є прабатьками лакросу. Так, вже у 17 столітті європейські колонізатори спостерігали за грою місцевих жителів, під час якої ті носили м'яч у сітці. Алгонкіни (група індіанських племен) називали цю гру "baggataway", а племена ірокезів ‒ "tewaarathon". Корінні жителі грали в ці ігри, щоб висловити вдячність Великому Духу.
Гра також допомагала підтримувати належну фізичну форму, та виконувала дипломатичну функцію ‒ сприяли зміцненню міжплемінних союзів. У деяких племенах жінки грали у командах разом з чоловіками.
Одна з перших письмових згадок про лакрос датується 1637-м роком. Єзуїтський місіонер Жан де Бребеф у своєму щоденнику занотував, як індіанські поселення грали в "крос". Деякі припускають, що саме Бребеф дав назву цьому виду спорту, тому що палиця для гри нагадувала йому єпископський хрест (французьке слово "croix" (крос) означає хрест ‒ прим.ред.). Проте у власних записах Бребеф нічого про подібність знаряддя гри та хрестів не згадує.
Більш правдивою версією виникнення назви гри є її французьке походження. Так, перші французькі переселенці вподобали гру корінних жителів Америки та почали грати в неї самі, перейменувавши її на власний манір ‒ la crosse. Буквально з французької слово "crosse" означає "посох", "ковінька". Щоб надати назві витонченості (чи просто щоб не плутати зі словом "посох"), французи додали визначений артикль "la". Так з'явився la crosse ‒ лакрос.
Наша країна, наша гра
Канадця Вільяма Джорджа Бірса знають як батька сучасного лакросу. Саме він у 1860-х роках випустив брошуру, де докладно описав правила цього виду спорту. Він навіть наважився замінити традиційний м’яч з оленячої шкіри на гумовий. У 1867 році у Монреалі виникла Національна асоціація лакросу (нині це ‒ Канадська асоціація лакросу).
Це був перший національний орган управління спором у Північній Америці. Його метою було стандартизувати правила, організовувати національні чемпіонати та "сприяти доброму спілкуванню та єдності в країні". Девіз організації ‒ "Наша країна, наша гра." Наприкінці 1867 року по всій Канаді діяло 80 клубів з гри в лакрос.
Оскільки ніколи не було жодних офіційних документів, які б підтверджували, що лакрос є національним видом спорту Канади, то у 1994 році ревний фанат хокею та член парламенту Нельсон Рійс вніс законопроєкт, щоб затвердити хокей національним видом спорту Канади. Після довгих дебатів щодо законопроєкту, до нього було внесено зміни, згідно з якими, хокей є офіційним зимовим видом спорту Канади, а лакрос ‒ офіційним літнім видом спорту.
Наразі лакрос поширений у Північній Америці (США та Канаді), а також у Великій Британії, Австралії, Новій Зеландії та ПАР.
Змагання з лакросу відбувалися на Олімпійських іграх лише двічі ‒ у 1904 та у 1908 роках. Обидва рази у них брали участь лише чоловіки, і обидва рази золото вигравали команди Канади. Та чи не логічно це, адже лакрос ‒ їній національний спорт?
