Під маскою турботи або Як в Україні знову провалили реформу інтернатів для дітей

Реформа, яка ще на папері триває – уже не перша спроба подібної реформи в Україні.

Але протягом років окремі чиновники, політики та керівники інтернатів не дають зламати систему.

Чому так, що заважає реформі зараз та чим загрожує для України ситуація, де десятки тисяч дітей зростають без батьків, з’ясовувала Liga.Life.

 

Де діти – там гроші

Є заклади, де площа земельної ділянки налічує десятки гектарів.  Наприклад, площа земельної ділянки у власності (користуванні) Чернігівського обласного дитячого будинку-інтернату у  Запорізькій області – 125,4 га (там проживає 141 людина).

Не менш вражають і розміри будівель. Загальна площа споруд Васильківської загальноосвітньої школи-інтернату в Дніпропетровській області  – майже 40 000 кв. м, а Новомиргородської школи-інтернату у Кіровоградській області – 95 953 кв.м.

Все інше – на зарплати персоналу та утримання величезних будівель та територій.

"Чому є потуги, аби зберегти систему? Бо всі розуміють: будуть діти – будуть гроші. Небезпека згортання реформи у тому, що коли знову невдача, люди які її підтримували, розчаровуються і махають рукою, а лобісти, які хочуть зберегти стару систему, стають сильнішими", – каже директорка регіонального офісу Міжнародної благодійної організації "Надія і житло для дітей" Галина Постолюк.

Чим небезпечне життя дітей в інтернатах 

"...бувало, і директор бив, а вчителі смикали за волосся чи били головою об дошку. Указками били… Директор, коли хтось робив якусь шкоду, брав палицю, через яку стрибають на фізкультурі, і міг ударити по спині чи по голові".

"Наш вихователь взагалі знущався над нами. Увечері нас (дівчат) роздягав перед нашими одногрупниками. Це – нормально?".

Такі спогади вихованців шкіл-інтернатів зафіксували громадські активісти, які проводили дослідження у 2016 році.

Фахівці кажуть, що діти отримують у таких закладах психологічні травми, які впливають на все життя. Лікар-педіатр, кандидат меднаук Андрій Пеньков уже не перший рік досліджує вплив несприятливих обставин на подальший розвиток дитини.

За його словами, дитина, яка росте в інтернаті, має низький рівень серотоніну, але високий рівень адреналіну та кортизолу (у домашніх дітей навпаки). Відсутність турботи, іграшок, відчуття безпеки сповільнює їхній розвиток. 

"Неприємний дитячий досвід у дорослому віці призводить до ухвалення небезпечних для життя і здоров'я рішень, а також до низки захворювань та ранньої смертності. Перебування у дитбудинках – серйозна дитяча травма", – каже Пеньков.

Громадські активісти стверджують, що люди, які росли в спецзакладах, не пристосовані до самостійного життя: не вміють турбуватися про себе чи своїх дітей, мають низький рівень освіти, не впевнені у своїх силах. Вивчаючи долю випускників (79 осіб) одного дитбудинку у Дніпропетровській області, експерти встановили, що тільки п’ятеро успішно інтегрувалися у суспільство.

Решта стали пияками, жебраками, були засуджені, померли від інфекційних хвороб або вчинили самогубство. Це типова картина для вихідців із дитбудинків.

Cкільки у нас інтернатів і що повинна була зробити реформа

 

Влітку 2017 року в Україні стартувала реформа інтернатів (деінституалізація). Вона повинна була створити умови, щоб дітей, які опинилися у складних життєвих умовах або мають проблеми зі здоров'ям, виховували у родинах – рідних, прийомних чи патронатних.

Тоді в Україні було понад 700 інтернатів (дитбудинки, школи-інтернати, санаторні школи-інтернати тощо). Там проживали майже 106 000 дітей. Тільки 8% з них були сиротами. Інші знаходилися там переважно через бідність та неспроможність батьків піклуватися про них.

Процес змін, який лагідно назвали Ді-реформою, почався з затвердження Кабміном Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки.

Впроваджувати реформу повинні були три міністерства, які й мали ці заклади у своєму підпорядкуванні – МОЗ (39 закладів, де мешкало 2773 дитини), Мінсоцполітики (123 заклади, там проживали 5087 дітей) та Міносвіти (580 закладів, де проживали 97 923 дитини).

Мала бути створена широка мережа будинків сімейного типу та патронатних родин.

У громадах повинні були створювати умови для підтримки родин з груп ризику, а наявні інтернатні заклади перепрофільовували під потреби кожної конкретної громади. Але все зупинилося і навіть відкочується назад. Наприклад, у Волинській області дітей в інтернатах побільшало на 6,5%.

Фейкові діагнози

Аби живити систему інтернатів, у спецшколах часто опиняються діти, які не потребують особливих освітніх послуг. Часто це діти з родин, які мають соціальні проблеми. Їм "малюють" діагнози й роблять заручниками системи. 

Після навчання у такій школі дитина не може вступити до вишу, бо немає достатнього рівня знань і компетентностей, а на руках – лише довідка.

"Під час дослідження нас вразило, що є цілі групи дітей з одних родин, яким ставлять одні й ті ж діагнози. Не може такого бути", – каже директорка благодійного фонду.

Керівниця ГО "Соціальна синергія", членкиня правління ГС "Українська мережа за права дитини" Маріанна Онуфрик додає, що головною причиною потрапляння малечі до інтернатів є саме бідність, але також були виявлені факти вербування дітей.

Розповідає, що у зв'язку з пандемією громадські активісти, при підтримці дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ),провели інше дослідження. Дослідили майже 3500 сімей у шести регіонах і з'ясували, що до інтернатів діти потрапляють через відсутність у громадах освітніх, реабілітаційних та медичних послуг, а також через те, що інклюзивна освіта в Україні формальна.

"Встановлений факт, що значна частина направлень в інтернати здійснюється саме через інклюзивно-ресурсні центри (ІРЦ), що взагалі є нонсенсом. Бо ІРЦ повинен будувати інклюзію, а не відправляти дітей у спецзаклади", – пояснює Онуфрик. Додає: у деяких регіонах підтвердилася інформація про те, що інтернати вербують дітей. 

Галина Постолюк підкреслює: громадські активісти не проти, аби існували спецзаклади для дітей, які дійсно потребують особливих освітніх послуг чи паліативної допомоги. Проте вони повинні бути набагато якіснішими, ніж зараз, і там не повинні роками перебувати діти, які можуть жити у родинах і отримувати послуги у громадах. 

Будинок не для дитини

 

"У 2017 році ми раділи ухваленню Нацстратегії. Можливо, це було вперше, коли так активно разом працювали громадські організації та представники міністерств, Уповноважений президента у справах дітей. Але всі роки після того не використали для реформи. Не відбулося системних зрушень, після яких можна було би сказати, що повернення назад немає", – розповідає Галина Постолюк.

За її словами, реформі більше загрожують лобістські дії на чолі з політиками.

"Є депутатська група на чолі з Павлом Сушком (нардеп від "Слуги народу"), яка активно виступає за те, щоб зберегти спецшколи для дітей з особливими освітніми потребами. Вони маніпулюють тим, що повинна бути спецосвіта і батьки мають право на вибір закладу, де навчатиметься дитина. Але одна справа обирати заклад для освіти, а інша, коли дитина там живе. І не всі діти в таких закладах потребують спецосвіти, і ті діагнози, які їм ставлять, не відповідають дійсності", – каже Постолюк.

15 грудня представники громадських організацій, у тому числі й МБО "Надія та житло для дитини" презентували дослідження, яке провели у 6 інтернатах у Полтавській, Дніпропетровській та Херсонській областях.

За даними дослідження, поглиблене індивідуальне оцінювання діагнозів, які вказані у документах дітей, показало, що у більшості випадків вони були міфічними.

У Кам’янському будинку дитини соматично/неврологічно здоровими визнали 86% (43) дітей, у Кременчуцькому – 75% (79) дітей, у Дніпропетровському – 73% (80) дітей, у Криворізькому – 63% (47) дітей, у Херсонському – 43% (28) дітей.

Постолюк наголошує: навіть якщо у дитини є проблеми зі здоров’ям, вона не повинна жити в інтернаті – віддалено від батьків, рідних, друзів.

У якості прикладу наводить санаторні школи-інтернати. Вони є різного профілю: для дітей з проблемами органів дихання чи тих, які мають сколіоз абощо. Зазвичай діти живуть у таких інтернатах роками, нібито отримуючи спецосвіту та лікування. Але при цьому могли б жити вдома й отримувати необхідну допомогу на місцях.

Пояснює: у 2020 році ухвалили закон про освіту, і там є норма про те, що дітей більше не повинні влаштовувати до санаторних шкіл-інтернатів. Нібито прогресивна норма, але знайшли лазівку. 

"Тепер подібні заклади масово перейменовують у професійні ліцеї. Наприклад, вчора це була спецшкола для дітей, які мають відставання чи порушення розвитку, а сьогодні вже – ліцей інформаційних технологій. При цьому нічого у закладі не змінюється, навіть фахівці ті самі", – розповідає директорка та додає, що закон дозволяє створювати при таких ліцеях пансіони, що по суті залишає стару систему й діти роками живуть відірвані від родин.

Постолюк каже, що реформу по суті звели до масового перейменування інтернатів.

Є випадки, коли облрада в один день перейменовувала по 10-15 інтернатів, після чого їх просто виключали зі стратегії реформування – адже слова "інтернат" у назві більше не було.

 

Депутати за спецзаклади

17 вересня у Раді створили міжфракційне депутатське об’єднання "За права дітей з особливими освітніми потребами". Співголовами стали народні депутати Павло Сушко, Юлія Гришина, Олександр Качура (всі троє з фракції "Слуга народу") та Юрій Павленко ("Опозиційна платформа – за життя").

3 грудня під час засідання Сушко наголошував на необхідності зберегти спецзаклади освіти для навчання дітей з особливими потребами.

"Якщо така школа є під боком, щодня можна відвозити туди дитину, а ввечері забирати. Бувають ситуації, коли батьки можуть залишити дитину, наприклад, тотально незрячу на постійній основі у школі й забирати на канікули. Так, це проблема, але так сталося. Таке життя. Треба прийняти це як даність", – сказав нардеп.

У коментарі Liga.Life Сушко зазначив, що загальноосвітні школи з інклюзивними класами далеко не в усіх випадках можуть забезпечити дітям з особливими освітніми потребами належні умови для повноцінної освіти, соціалізації та реабілітації. Крім того, для системи інклюзивної освіти не вистачає кадрів.

"Тому буває, що дитина з особливими освітніми потребами їде із дому до спецшколи в інше місто чи область. З єдиною метою – отримати освіту, мати впевненість у майбутньому як самостійної особистості. Останнім часом такий від’їзд висвітлюється як порушення права дитини на виховання у родині, нехтування батьками своїми обов’язками, що призводить до прийняття невиважених нормативних актів", – каже нардеп.

Він зазначає, що концепції навчання кожної дитини без відриву від родини, інклюзивного навчання є прогресивними, але в тому вигляді, в якому вони сформульовані у стратегії, "загрожують знищенням системи спецосвіти в Україні та суттєво порушують інтереси дітей з особливими освітніми потребами та їхніх батьків".

У червні 2020 року Кабмін затвердив постанову №586, за якою зарахування дитини до спецзакладу на цілодобове перебування можливе лише після рішення комісії з захисту прав дитини. За правилами, комісія вирішує, наскільки доцільно поміщати дитину в інтернат. Умова: якщо вичерпані всі можливості догляду і виховання в сім’ї або умовах, наближених до сімейних.

Сушко стверджує: постанова порушує права батьків та дітей, оскільки тільки у спецзакладі діти можуть отримати необхідну допомогу у навчанні та реабілітації. Він розповів, що нині міжфракційне об’єднання депутатів напрацьовує законопроєкт про повну середню освіту осіб з особливими освітніми потребами. За його словами, документ серед іншого передбачатиме розвиток системи подібних шкіл.

"Ми не є гальмами і противниками реформ установ для дітей-сиріт та дітей в складних життєвих обставинах. Ми говоримо про те, що це не одне і теж, що школи, спеціальні заклади освіти і спеціалізовані школи, а їх хочуть прирівняти тільки виходячи з критерію проживання дітей. Це призведе до катастрофи, руйнування системи спеціальної та спеціалізованої освіти. Ось проти чого ми виступаємо", – додав народний депутат.

Чому не рухається реформа

За словами Онуфрик, після ухвалення стратегії у кожному регіоні повинні були ухвалити свій план дій щодо впровадження реформи й рухатись за ним. Не всі області його розробили, а ті регіони, які спромоглися на це – не робили необхідних кроків.

"Насправді деінституалізація не впроваджується. Плани написані формально, низький відсоток виконання. Перший етап повинен був завершитися до 1 липня 2019 року. Регіони не закрили цей план навіть на 50%. Розпорядження були затверджені не головою обласної ради, а керівниками ОДА", – розповідає Онуфрик.

Вона пояснює, що оскільки посада очільника ОДА політична й вони часто змінюються, то й відповідальності за хід реформи немає. Кожен наступник ігнорує все, що ухвалював попередник.

"Ми просили подати звіти, як виконуються заходи (у певних регіонах). Вони (представники ОДА) навіть не мали інформації, бо її не збирали", – каже експертка.

За її словами, нині тільки Харківська область демонструє показники зниження дітей в інституціях. А в інших навіть фіксують їх ріст. На думку громадських активістів, у цьому є зацікавленість керівництва та персоналу інтернатів, чиновників та політиків. 

Адже це не лише робочі місця, але й можливі корупційні схеми, які легко приховати – система закрита, й поки роблять ремонти та тривають тендери з закупівлі продуктів, все під контролем.

Що кажуть чиновники

По суті, контролювати хід реформи повинні були три міністерства: МОЗ, Мінсоцполітики та Міносвіти. Найбільше закладів належать саме до Міністерства освіти. Проте МОН від реформи самоусунулося.

Liga.Life направила запит до Міністерства з проханням розповісти, як впроваджується реформа, чи готуються навчальні програми для підготовки/перепідготовки фахівців, які працюють з дітьми, скільки коштів виділяли і планують залучити для реформування інтернатів, що для реформи МОН планує у 2021 році.

За кілька годин після запиту пресслужба заявила, що запит не за адресою, бо всі питання – до Мінсоцполітики. А Міносвіти до цієї реформи, мовляв, жодного стосунку немає. А мова, нагадаємо, про понад 90 000 дітей.

"Міносвіти повністю відгородилося від реформи, хоча десь близько 70% закладів належать саме до МОН. І така ситуація на кожному кроці. Про що ми можемо говорити? Яка реформа, якщо освіта на всіх рівнях відмежувалася?", – каже Онуфрик.

А в МОЗ і Мінсоцполітики кажуть, що підтримують деінституалізацію, але "треба знайти дієві механізми, як це зробити". 

"Близько 2000 дітей щороку потрапляють до дитбудинків. І у 2020 році їх вже не повинні були влаштовувати до інтернатів, але громади ще не готові надавати необхідні послуги, допомагати родинам, які опинилися у складній ситуації. Також мало соціальних робітників у громадах", – розповіла на панельній дискусії "Будинок дитини не для дитини" міністерка соцполітики Марина Лазебна.

Водночас вона зазначила, що добре, що поки не встигли зруйнувати систему інтернатів, оскільки їй досі немає альтернативи. В 11 областях не скористалися коштами субвенції й не створили родини з патронатними вихователями. 

Заступниця міністра охорони здоров’я Ірина Садов’як погоджується з Лазебною.

За її словами, у МОЗ напрацьовуватимуть рішення, як змінити ситуацію, принаймні у тих закладах, які підпорядковуються відомству. Уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба констатує: ні 30 років тому, ні 10, ні зараз в інтернатній системі нічого не змінюється, а реформи залишаються лише на словах. 

"Пандемія не може бути виправданням того, що ми не можемо знайти дієві шляхи реформи. Маємо з чогось починати. Прикро, що навіть у парламенті молоді люди відстоюють існування інтернатів, але, мабуть, не для своїх дітей", – сказав Кулеба.

"Щоб рухати реформу, повинне бути створене якесь національне агентство, де координуватимуться дії усіх причетних відомств. Його повинен очолити лідер, який матиме авторитет і у суспільстві, і серед політиків-чиновників", – вважає Постолюк.

Та тільки охочих тягти цей віз нині немає.