"Прямо біля мене була перестрілка": як російські атаки переживає Харків. Чотири розповіді

Також казали про вибухи на Салтівці та Нових Будинках. СБУ перехопила розмову окупантів під Харковом, де вони розповідають, що їм дали команду стріляти у цивільних.

Частина харків'ян залишається у місті, частина – евакуювалася. LIGA.Life поспілкувалася з трьома харків'янами, які виїхали з міста у березні, та однією волонтеркою, яка залишається, аби допомагати місцевим вижити.

Історія 1. Їх уже вдруге вигнала з дому війна

 

"Ми не вперше у війні", – розповідає вагітна Юлія Дехтярьова, яка виношує під серцем уже другу дитину і має от-от народити. Сім’я жила у Луганській області, коли Росія розпочала неоголошену війну проти України в 2014 році.

Тоді Юлія зібралася з дитиною і поїхала з рідного дому, бо "зрозуміла, що нічого хорошого не буде". Хоча вся родина сподівалася, що "розрулиться". 

Тому коли Росія вдерлася вже під своїми прапорами 24 лютого, життя Юлії знову перевернулось. Близько 5 ранку вона прокинулась і почула, як летять ракети. Розбудила сім’ю і побігли в льох, схопивши документи.

"Відчуття повної розгубленості, переляк", – пригадує Юлія.

24-25 лютого ще працювали магазини та аптеки. Потім все потрохи почало працювати аж через чотири дні. Хліб супермаркет пік. Де великі супермаркети – люди могли скупитися, але в районі Юлі було кепсько перший тиждень з продовольством: "Ми живемо на краю міста, поруч – обласна дитяча лікарня, центр крові та центр реабілітації. Ці місця почали часто обстрілювати.

Було відчуття, що нас кинули. Ми з батьками наготували млинців. Тільки хотіли віднести, як почались обстріли і ми розуміємо, що дійти туди не можемо…"

Юлія жила в приватному секторі, а до найближчого бомбосховища "нереально добігати". Тому користувалися льохом: "Не можна сказати, що це був надійний захист. Просто захист від уламків на випадок, якщо щось поруч підірветься. Ми вже розуміли, що таке Росія та Путін. У порівнянні з іншими жителями Харкова були готові. Мали продукти, наприклад.

Але на таку катастрофу навіть ми не розраховували. Не очікували, що наших запасів буде недостатньо і що потрібно буде шукати укриття чи залишати місто".

Останньою краплею для неї було розбомблення лікарні: "Я рознервувалася, пішла до чоловіка і ми вирішили хоч кудись виїхати. Голова як в омуті, немає узгодженості дій, просто щось робиш, щоб уникнути смерті. Дорога була вільна на Дніпро, тому вирішили поїхати туди".

Сім’я виїхала 4 березня. Батьки вирішили не виїжджати. Категорично. Вже раз переїжджали з Луганщини і наново будували життя: "Ми жили в шахтарському регіоні, чоловік та батько працювали за вузькою спеціальністю. У Харкові ми довго до тями приходили, років 6 жили на мінімалках. Тому зараз вони не хотіли зриватися, кидати всю нерухомість, яка і так тяжко дісталась".

Юлин будинок наразі цілий, хоча нещодавно за пів кілометра від нього вибухнув снаряд. Мають все своє, крім електрики. Вона зникла на добу після вибуху поруч, але відновили. Інтернету в цьому районі вже нема, а телебачення працює зі складнощами. З’явились у місті й мародери. Першими під їхній удар, розповідає Юлія, потрапили кіоски та маленькі магазинчики в районі: "Багато людей лазять по домах, тому батьки відмовились їхати. Це місцеві, не окупанти. Зараз, коли телефоную мамі, вона в такому подавленому стані, що думаю, вони знову все кинуть та поїдуть".

Юлія з сином та чоловіком спочатку поїхали у Дніпро, там можна було через знайомих зупинитися на перші три дні безкоштовно. Потім знайшли більш дешеве житло подобово в Кам'янському. 

"Є розгубленість і нерозуміння того, як далі буде. Не хочеться виїжджати за кордон. Є відчуття, що залишив Харків – і ніби його зрадив. Мій чоловік сумний, бо сидить, а не воює. Проте в такій ситуації я сама не справлюсь". 

Історія 2. Про віру в те, що "паніка скоро мине – як з коронавірусом"

 

"Мама закричала: "Як?", о 6 ранку 24 лютого", – розповідає Марія Перепелиця. Сказала доньці: "Вибухи! Кажуть, війна почалась". 

Марія вийшла погуляти з собакою. Поруч з будинком – заправка. Кілометрова черга: "Було відчуття, що це паніка у людей. Мозок заблокував: Яка війна? Все має скоро налагодитись".

Приїхав брат. Пішли до крамниці. Черги. Всі в паніці гребуть продукти: "Я купила мало, вірила, що паніка скоро закінчиться, як з коронавірусом".

Повернулись додому. Маріїні друзі з Північної Салтівки – епіцентру бойових дій – були вдома. Ніхто не виїжджав. Ховалися то у ванній, то в коридорі.

Вдень сім’я Марії почула вибухи з боку окружної: "Ми з мамою швидко зібрались, кинули в сумку документи та шкарпетки і пішли в бомбосховище, в дитсадку. Там було багато людей та дітей. У розмові зрозуміли, що тут люди налаштовані "пересидіти біду", 2-3 дні і закінчиться. Вода, продукти є. Проте коли поспілкувалась з іншими, зрозуміла, що все так просто не закінчиться". 

Марія запропонувала мамі поїхати. Мама пручалась. Дев'ять днів вмовлянь. 

У бомбосховищі було сиро, холодно. Сиділи там два дні. Друг запропонував приїхати в підвал тренажерного залу. Там були мати та тепло. Мама Марії речей не брала, думала, пішки повернеться додому. Дівчина ж зібрала продукти та найнеобхідніші речі. 

У тій частині міста було тихо – до одного дня, коли прийшла дівчинка з собакою і хлопцем. Сказала, що поруч біля підвалу був вибух. І потрапило в її будинок. Якби вони не вийшли на прогулянку, вмерли б. У неї істерика, люди заспокоювали. 

Зникло світло і вода. У певних районах працювала електрика та газ, а інші були повністю від цього відрізані. Магазини працювали, але товарів майже не лишилось:

Одного дня Марія вкотре вийшла гуляти з собакою і відчула ударну хвилю – поблизу знову був сильний удар по житлових будинках: "Я швидко побігла в підвал, звідки потихеньку люди почали виїжджати. Сил вже не було, надії також. На Північній Салтівці у подруги будинки навколо зруйновані. Там немає жодних військових об'єктів. Це великий житловий масив у Харкові".

Сім’я вирішила евакуюватись: "Я мала забрати машину, вивезти маму та підхопити ще когось, але на ранок мені написали, що машина вибухнула. Ми шукали іншу. Мародерство – це таксисти, які, щоб провезти до вокзалу 6 км, брали 5000-6000 грн. На щастя, є чати та телеграми, де люди пропонують відвезти на вокзал безкоштовно. Також є волонтери". 

4 березня сім’я Марії виїхала, забрав знайомий до Дніпра: "Коли ми виїжджали, було мало машин. Але черги в магазинах доводили, що люди в місті є. Були напівзруйновані будинки. Коли ми виїжджали, чули постріли. Дорога була складна. Ми боялися, що не вистачить бензину. Доїжджали туди ще й стояли на заправці 2,5 години. І це нам ще пощастило".

У Харкові залишився тато. Будинок поки що цілий.

Історія 3. Шансів машиною виїхати було мало – врятував евакуаційний потяг

 

Ірина Голубінець евакуювалась з сім’єю 7 березня, коли обстріли стали надто нестерпними. 

6 березня Ірина вийшла в магазин: "Прямо біля мене була перестрілка. У тому місці якраз поставили росіяни свою техніку. Пощастило, що саме наш район не потрапив в зону обстрілу". 

Обстріли ставали все ближчими. Почали потрапляти в сусідні будинки, дитячу лікарню. 

Ірина в цей час жила в районі Олексіївка – виїхала туди першого дня вторгнення, коли почали стріляти. 

Там одразу і пішла в магазин купувати воду, хліб. Каже, вони розуміли, що це затягнеться. 

"На Олексіївці було більш-менш тихо. Стріляли, але у віддалених районах. Ми сиділи вдома. З кожним пострілом здригалися і переходили в коридор, де пересиджували бомбардування. Це тривало близько п'ять днів, мабуть. Думали, що все от-от закінчиться, наші переможуть", – розповідає.

Тим часом ситуація погіршувалась. Хліб закінчився в перший день. Потім пару днів не було, тримались на своїх запасах. Продукти інші були, але швидко спустіли полиці і магазини закривались. Те, що встигли купити, те і їли. Час від часу великі супермаркети відкривались, вишиковувались довгі черги, по дві години потрібно стояти, люди брали все. Потім з'явився батон. Видавали в кожні руки мало. Картопля закінчилась.

Була три дні гаряча вода, потім пропала. З перервами почав працювати інтернет і мобільний зв'язок. Час від часу відключали електрику. В останній день перед від’їздом було сильне бомбардування вночі, і відключили воду: "Мій син хоч і немаленький, але настільки нас трясло, що довелось спати обійнявшись, щоб хоч якось заспокоїтись. Мої родички похилого віку нажахані були. Вирішила, що тягнути нема куди, треба їх хапати і виїжджати".

Зібрались за 1,5-2 години, поскидали речі в сумки. В Ірини машина старенька, тому велику відстань не подолала б. Бензину було обмаль, а придбати його в місті неможливо: "Люди ділять запаси бензину між собою".

Доїхали до вокзалу. Там залишили машину біля храму. Сіли на вокзалі чекати на евакуаційний потяг на Рахів. На пероні поруч стояв потяг на Львів: "Ми зайшли в крайній вагон, де були місця. Нас у купе сиділо семеро – пощастило. Чоловік з місцевої оборони сказав, що за день до цього по 16 людей сиділи в купе". 

Ірина з сином лягла на верхню полицю, їм навіть вдалося поспати. У коридорі сиділи люди і тварини. Доїхали до Самбора. Там вийшли ті, хто хотів поїхати за кордон у Польщу. Їх там автобусами забирали. Потім потяг повертався до Львова, а Ірина з сім’єю поїхала до Вінниці, щоб дістатися Гайсина. Там у них родичі живуть.

Розповідає, що, за останніми повідомленнями, її будинок у Харкові цілий, але поруч таки впав снаряд. Їх у районі чують постійно. Постійно обстрілюють і "градами", й авіаударами.

 

Історія 4. "Ми нікуди їхати не будемо"

 

"Ми з першого дня зрозуміли, що нікуди їхати з міста не будемо, – каже Діана Руда. – Вирішили залишитись та зробити те, що кожен може зі свого боку. Я знаю багато людей в місті і в країні, тому можу допомогти з організацією гуманітарної допомоги з інших міст. Знала людей, які на місці займались волонтерством, і ми одразу об'єднались. Маємо речі та людей, які пішки розносять цивільним, теробороні, військовим продукти чи інші необхідні речі". 

Коли розпочалося вторгнення, речі у Діани вже були зібрані. Вона готувалась. Заздалегідь начиталась порад щодо збору "тривожної валізки".

"Я багато раніше мандрувала, жила в наметі, тому завжди брала з собою мінімум речей, які знадобляться на 2-3 дні, щоб могла бути будь-де: одяг на одну перезмінку, мінімальна аптечка (але не на випадок серйозних кровотеч, а таке "швидко себе залатати і піти далі"), суха їжа і вода", – розповідає.

Діана два дні ходила з рюкзаком, у якому були речі на екстрений випадок. У сховище прийшла одразу з ним. 

"Ми досі з друзями в цьому сховищі, всі разом. Це напівпідвальне приміщення, але нижче нього є підвал. І ми туди спускались у перші дні. Але там цегла, холодно, жахливі сходи, проте перші днів п'ять будь-яка тривога чи вибух – привід спуститись на найнижчий підвал", – розповідає.

Через п’ять днів, пригадує, вже звикли до всього, що відбувається на вулиці. Тому вирішили залишитись в напівпідвальному приміщенні: "Рюкзачки ми склали, але про облаштування сховища ніхто не подумав".

Каже, її головне завдання – забезпечувати людей продуктами. Тероборона теж надсилає списки речей, частину з яких команда Діани може покрити. Наприклад, їжу, шкарпетки, ліки.

"У центрі, де ми укриваємось, чуємо лише відгомін обстрілів. Не було такого, щоб ми, прям, всі впали на землю від звуку. Напевно, лише коли в ОДА кинули ракету, то тоді був гучний звук, але не критичний", – каже Діана.

Коли вона виходить на вулицю, роззирається. Одразу думає, де в разі сирени може сховатись: "Якщо ми виїхали комусь на доставку, то були випадки, що люди у себе прихистили під час тривоги та коли летіли повз літаки. Проте зараз незрозуміло, де безпечно. Бо всюди літають літаки та звучить тривога.

Друг, який живе за три вулиці від нас, не має опалення з п'ятого дня війни. Ті, хто на Салтівці, не мають опалення та навіть світла. У нас найбільша проблема – інтернет. Ще поки ніхто не полагодив. Поки що є вода та світло. Проте бувають перебої, які швидко ремонтують. Найсмішніше, що сміття вивозять, яка б ситуація не була". 

Якщо у перші дні вторгнення Діана майже не виходила, то зараз о 8:00 може бути у черзі в аптеку, тому що зранку завоз і треба бути першою. 

"Враження, що черги – новий спосіб проведення часу. Там всі спілкуються між собою, діляться новинами. Багато хто переходять на українську, що для Харкова дивно. Цього не було раніше", – розповідає. 

2-3 години стоїть у черзі. Потім – у магазин. Поруч є лише АТБ, де вже з'явилися продукти. Бо перші днів п’ять був колапс – люди вигребли все, що могли. Зараз все гаразд із їжею, АТБ поповнюються. І вже немає таких черг. 

Після закупів є адреси, кому волонтери мають рознести їжу та ліки.

"Я розумію, чому більшість людей їде, бо вони мають того, про кого потрібно піклуватися, наприклад, діти. Я так відправила сестру з маленькою племінницею до Львова. Вони там волонтерять, – каже Діана. – Я ж не прив'язана ні до чого. Можу тут допомагати. В Харкові потрібні люди, які будуть приносити воду, займатися гуманітаркою, водити машину. Якщо б ще аптек побільшало, стало б набагато легше". 

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин