12 днів полону в Бучі. Історія родини, яка жила пліч-о-пліч з окупантами

В епіцентрі військових дій у Бучі опинилась родина Олександра. Він, дружина та п’ятирічна донька не залишили домівку до того, як війна прийшла на їхню вулицю. У результаті вони опинились в полоні окупантів. 

12 діб 270 місцевих жителів тримали у підвалі дитсадку. 

LIGA.Life вдалось поспілкуватись з Олександром через тиждень після евакуації родини з Бучі.

Снаряди не розірвались

Про війну Олександр дізнався з новин. Проте зовсім скоро побачив її на власні очі.

"У перший день бомбили аеропорт у Гостомелі, що неподалік від нашого будинку. Над нами літали винищувачі, ворожі гвинтокрили. Постійно чули постріли. Це тривало декілька днів. Обстріли, бомби – без перестанку", – розповідає чоловік.

Попри це, родина не хотіла залишати домівку. У їхньому районі все було тихо. Про бойові дії нагадував відгомін з Гостомеля. Дружина з донькою спускались в підвал, де вже були сусіди.

Проте Олександр залишався у квартирі: "Тоді я не відчував небезпеку. Здавалось, що все це далеко, аж поки не почув артилерійські постріли. Моторошний звук був дуже близько".

Чоловік спустився в підвал. Тим часом вулицею їхала колона кадирівців. Розпочались активні бої між ЗСУ та окупантами. Підвал дрижав: стіни та стеля почали осипатись. Звуки були дуже гучними та дуже наближеними до будинку. Люди були в паніці та істериці.

Згодом все затихло. Олександр вийшов з підвалу й озирнувся. Перша емоція – шок. Уламки від снаряда потрапили в дах, тому шифер посипався. У квартирах з дерев’яними вікнами залишились пусті шибки. Не піддались вибуховій хвилі лише металопластикові вікна.

"Під час обходу будинку побачили чотири снаряди. Вони просто не розірвались. Виходиш з під’їзду, а за 10 м від тебе лежить снаряд, а трохи далі – ще три. Це дуже небезпечно. Потрібно було швидко змінювати сховище".

Жовті та білі пов’язки

Вирішували миттєво. На вулиці, де точились бої, стоїть розбита ворожа колона. Навряд чи хтось піде цим шляхом, каже чоловік. Проте поруч є дві інші вільні вулиці. Родина вирішила перебігти в підвал дитсадка, що розташований якомога далі від дороги.

У сховищі годували, були світло та вода. Там родина і залишилась. Через три дні вимкнули світло, але вода залишилась. Чоловіки об’єднались для чергування. Здавали вахту що три години. Головне завдання – контролювали входи у будівлю, щоб ніхто не зміг зайти.

"У нас був вартовий пункт, звідки відкривався вид на всю територію садка. Там побачили танк, який зупинився біля будівлі. Придивились – не ЗСУ", – розповідає Олександр.

У підвал спустились військові з жовтими пов’язками на руках. Зазвичай їх носять українські солдати. Люди не могли зрозуміти, хто перед ними – українець чи окупант.

Люди були їм нецікаві, на відміну від локації. Адже територія дитсадку ідеально підходила для обстрілів у бік Ірпеня. Там локалізувалися ворожі снайпери. 

Щоб не потрапити під їхній обстріл, усі 270 полонених та люди, які жили біля дитсадка, зробили собі білі пов’язки. Інакше снайпери могли вбити. Вони це робили з іншими цивільними, які ходили містом поза комендантською годиною. 

Трупи так і залишались на вулицях Бучі.

Насилля не було

"Ставлення до нас було більш-менш нормальне. Ніякого насилля, лише поодинокі погрози. Вони боялись наших чоловіків. Тому казали, що у разі недотримання їхніх вказівок окремо поставлять дітей та жінок і чоловіків. Це був натяк на розстріл".

З підвалу нікого не випускали. Виняток – прохання сходити за речами додому. Здебільшого це могли робити лише жінки. Їх супроводжував конвой. Чоловіків взагалі не випускали.

"Дітей не чіпали. Для них і так було великою травмою і жахом сидіти в підвалі в оточенні дядьків з автоматами", – розповідає Олександр.

Зв’язку зі світом полонені не мали. Окупанти встановили системи, які глушать зв’язок. Для перестрахування забирали телефони у тих, хто йшов додому за речами. 

Олександр ховав телефон якомога далі, щоб окупанти не змогли подивитись, що він постить в соцмережах. За антиросійські настрої був ризик розстрілу.

Вірять, що рятують

Продовольчі запаси швидко закінчилися. Свій пайок солдати не давали, але без їжі не залишали. Грабували магазини в місті. Здобиччю ділились із полоненими.

Єдине джерело тепла і світла – свічки. Вдень запалювали, перед сном – гасили. Спали всі на матрацах на холодній підлозі. Через це діти почали активно хворіти. Хто мав базовий набір ліків, роздавав усім за потребою. 

"Окупанти в таке не втручались. Бувало, награбують ліки в аптеці – принесуть. Один раз навіть військовий лікар приходив оглянути дітей", – розповідає Олександр.

Пік страху

Одного дня до полонених прийшов військовий: "Кто хочет выбраться отсюда? 10 людей!". Люди розуміли, що можуть бути щитом для солдатів. Є ризик не вижити у разі обстрілів. Тому більшість боялась.

"Сміливці знайшлися. Вони одягнули білі пов’язки й пішли за солдатами. Але оскільки в нас не було зв’язку, то ми так і не дізнались, чи дійшли вони, чи живі".

Через три дні сказали, що більше такої можливості не буде.

"Зібралось 10-15 людей. Ми вирішили, що хочемо йти. Окупанти сказали, що не тримають нас, але відповідальність за життя не несуть. Офіційного гуманітарного коридору немає. Тому ми мали йти на свій страх та ризик".

За цією групою почали збиратися інші. Загалом біля входу з дитсадка стояло 60 полонених. Росіяни були шоковані, що стільки людей назбиралось, каже Олександр. 

Люди боялися, що їх не випустять. Вирішили запитати дозвіл у командира, але солдати сказали, що краще цього не робити. Інакше "зажене в підвал, і ніхто не вийде". 

"Перша група пішла під супроводом п’яти людей з автоматами. Крайня точка – міст між Бучею та Ірпенем. На іншому краю моста був український блокпост".

Групу, у якій йшов Олександр та його родина, військові не супроводжували. Вони йшли ланцюжком один за одним. На вулицях було порожньо. Російська техніка з Бучі стріляла в Ірпінь. На землі лежали трупи, снаряди, техніка, міни. Всі йшли обережно. Проте багато людей відставали, тому що несли дітей та сумки. Здалеку майорів червоно-чорний прапор.

"На мосту був пік страху. Ноги тряслись. Мені ще ніколи так не було страшно. Прикривав собою дитину, казав їй заплющити очі. Тому що розумів, що зараз нас можуть розстріляти", – розповідає Олександр.

На блокпосту полонені розповіли про солдатів та техніку. Проте всі розуміли, що окупанти змінюють свою дислокацію після кожного звільнення людей.

"Нас евакуювали до селища Романівка, де зруйнований міст. Звідти нас забрали й довезли до Києва. Чесно, на це ми не розраховували. Думали, що пішки будемо йти, або й бігти. Через це максимально звільнили руки. Взяли лише документи та найнеобхідніші речі".