Що таке депресія і як зрозуміти, що час звернутися до професіонала. Особиста історія

Знайомтесь, Уляна (ім’я з етичних міркувань змінене). Їй – 37 років, у неї – депресія. Дівчина вже три роки періодично звертається до психіатра.

Уляна на собі відчула, що таке справжня рекурентна депресія довжиною в 17 років. Й детально розпитала про симптоми, пошуки лікаря, прийом препаратів й повсякденне життя з цим діагнозом.

Розповідь Уляни

Зазавичай депресію в нашому суспільстві стигматизують. Але коли я нарешті потрапила до хорошого фахівця-психіатра, лікарка сказала, що зараз молодь 20–25 років набагато швидше орієнтується в ситуації й звертається до спеціалістів майже відразу після того, як відчуває перші симптоми.

А от ті, кому вже за тридцять, ставляться до цього зовсім по-іншому. Нас виховували мами й папи, які нерідко казали, що ми страждаємо через "надто велику кількість вільного часу". 

У середньостатистичній радянській родині основними заповідями були "Треба вчитися", "Треба працювати", "Ніколи не нити" й "Не накручувати себе через дрібниці". 

Тобто на будь-яку скаргу або розмову про те, що ми відчуваємо себе якось не так, завжди була стандартна відповідь: "Ти все вигадуєш, бо в тебе забагато вільного часу! Краще займися справою!". Тому я дуже довго не розуміла, що зі мною щось не так.

Одна з головних проблем депресії у тому, що коли ти почуваєшся пригніченою, важко зрозуміти, як довго це вже триває. І тут підключається твій "внутрішній критик", вихований у радянські часи.

Мій психіатр називає це явище "Радіо "Депресія". Воно транслює звичні з дитинства меседжі й говорить голосом батьків: "Що ти собі навигадувала? Давай зберися! Звичайно, почати щось робити набагато складніше, ніж просто сидіти й жалітися, що в тебе нічого не виходить! Ти просто лінива!"

І ти починаєш себе шпиняти й намагаєшся примусити щось робити через "не хочу, не можу". Але якщо справа у справжній клінічній депресії, то такі самонасильницькі методи роблять ще гірше. Ти опиняєшся у замкнутому колі. Впадаєш у ступор –  у тебе немає сил, ти не можеш змусити себе почати щось робити, але водночас не усвідомлюєш, що щось не так.

Десь шість-сім років я періодично навідувалась до психотерапевтки, бо завжди мала що з нею обговорити – психічне життя було завжди дуже насиченим й непростим через купу неусвідомлених травм. Це не були візити за розкладом щотижня – я приходила, коли розуміла, що вже не витримую психічного навантаження і треба все це якось "утилізувати". 

Пішла, розібралась з проблемою, і наступні пів року забуваю дорогу до кабінету. Або приходила, коли виникали кризові ситуації – тоді дійсно могла ходити досить регулярно.

2017 рік

У несподіваний для мене момент зрозуміла, що щоосені мене страшенно накриває. Тобто це явище вже мало системний характер. Але того року було особливо важко, й це вже не можна було списати на погоду, похмуре оточення й інші "привабливі" атрибути цієї пори року. 

Був жовтень. Я щойно вийшла на нову роботу і зрзуміла, що зовсім не відчуваю того емоційного підйому, який зазвичай виникав у таких ситуаціях. Тобто виходжу на нове місце, чудовий новий колектив та цікавий проєкт, а я ледве переставляю ноги і майже не відчуваю емоцій.

Це була "класика депресивного жанру" – три місяці я не змінювала постіль, просто не було сил. Кожна дія давалася важко. Цей стан знайомий будь-кому, хто дивився в звірячий оскал депресії. Було відчуття, що я просто величезна стопудова гиря, руки й ноги зроблені зі свинцю, й мене постійно тягнуло донизу. Свербіли очі, постійно щось боліло й на роботу я йшла наче на каторгу.

 Не хотілося вставати з ліжка й займатися чимось серйозним – та взагалі нічим. Хотілося просто втопити себе в алкоголі. У голові постійно крутилися важкі суїцидальні та саморуйнівні думки. Я не бачила жодного просвітку попереду, втрачався сенс всього, що зі мною відбувалося.

Я звикла, що по житті не дуже радісна, мізантроп, але коли помітила, що важко просто ходити й не вистачало сил бодай випрямити спину – постійно фізично відчувала, наче ношу на собі важкий тягар – зрозуміла, що з цим треба щось вирішувати.

Ще цікавий емоційний момент – ти не можеш плакати. Тобто емоційно дуже хочеться, але фізіологічно сльози не йдуть. І це не шоковий стан, який триває короткий період. Це може тривати роками. Не допомагає нічого! 

Я звернулася за порадою до свого психотерапевта. Вона запропонувала спробувати виправити стан за допомогою ліків. Але "свого" психіатра я шукала цілих три роки.

Перший візит до психіатра

Перший досвід був жахливим, незважаючи на те, що це був клініцист, який працював у психоневрологічному диспансері.

Проблем додав ще й мій стан, адже коли ти пригнічена, важко нормально реагувати на в принципі стандартні речі. Не можеш зрозуміти, чого хочеш, а чого – ні, а відчуття задоволення стає чимось недосяжним, міфічним. Постійне відчуття, що живеш у коробці, зсередини обшитою ватою, й все навколо здається мутним і незначним.  

І от в такому стані приходиш до людини, на допомогу якої розраховуєш, повністю довіряєш їй, наче маленька дитина, й сподіваєшся, що вона випише рятівну пігулку, яка все виправить.

Спочатку все було добре – лікарка питала про мої хвороби, щеплення, загальний анамнез. Але вона вирішила спитати про статеве життя. Я відповіла, що на даний момент з цим ніяк – якраз розірвала стосунки. Це був додатковий фактор, якій "додавав фарб" до мого й так важкого психологічного стану.

Її відповідь й подальші рекомендації більше займатися сексом дали чітко зрозуміти, що це  мій останній візит до неї. Де, блін, я маю взяти це "більше займатись сексом"?! В аптеці купити? Далі вона відправила мене до клінічного психолога, який вів прийом у тому самому диспансері.

Надмірно життєрадісна дівчина весело запитала, що сталося, й дала заповнити якісь старовинні тести з сивою бородою, які взагалі у сучасній психіатрії вже давно не використовуються. Психологиня посадила за доісторичний комп’ютер заповнювати опитувальник на 600 питань. Порадила стукнути машину, якщо вона раптом буде зависати, й залишила наодинці з "динозавром".

Коли я нарешті за півтори години відповіла на всі запитання, машина радісно сповістила, що в мене таки тривожний розлад. А я й не помічала! От пасіба.

Більше я туди не повернулась. Єдина користь від візиту – порада пропити курс легкого денного транквілізатора, який не викликає звикання. Десь за тиждень значно полегшало. Думаю, це був ефект плацебо насправді.

Але наступного року історія з осіннім пригніченим станом повторилась із сильнішими "спецефектами" – стало ще гірше.

2018 рік

Того року восени я просто лягла на диван й пролежала, не встаючи, пів року. Вперше у житті зрозуміла, що мені важко робити навіть прості побутові речі – почистити зуби, розчесати волосся...

Могла без причини розридатися на вулиці під час прогулянки з собакою. Це був стан, який я вже не могла контролювати. Голова не працювала. Забувала елементарні речі. Важко було запам’ятовувати імена людей й доводилося по сто разів перечитувати імена та прізвища на візитівках перед тим, як зателефонувати.

Друга спроба пошуку психіатра

Наступний візит до психіатра також закарбувався у пам’яті навічно, незважаючи на певні проблеми з запам’ятовуванням інформації.

Сталася чергова депресивна криза. Повернулося бажання порізати собі руку, яке я не відчувала з 27 років. І я зрозуміла, що треба вже не йти, а бігти до спеціаліста.

Цього разу лікаря порадила подруга, він приймав у лікарні імені Павлова. Маленький, зморщений дядечко приймав в одному з корпусів відомої на весь Київ клініки "для психів". До його кабінету вів довгий й похмурий коридор з пошарпаними стінами, на яких висіли лячні картини. 

Він йшов за мною й послідовно закривав на ключ всі двері, крізь які ми проходили. В голові майоріла думка, що я звідси точно не втечу й залишусь навічно. Лікар сів навпроти, запалив сигарету й запропонував мені. Що ж, я теж закурила.

Сидимо, пускаємо дим, і раптово він починає ставити дивні як для такого спеціаліста питання. Про кармічне відпрацювання – ніби якщо в родині семеро дітей, перший відповідає за гріхи батьків, другий – за дідусів та бабусь і так далі. І тут я зрозуміла, що добряче попала.

Коли через силу зізналася йому про свою проблему, – бажання позбавлятися негативних емоцій, завдаючи собі фізичної шкоди, – він так недобре на мене подивися й вказав через вікно за решіткою на сусідній корпус зі словами: "У нам там багато таких лежить. Хто не може доглядати за собою, за тим доглядають медсестри".

Йшла я звідти швидко, не обертаючись. Довелося знову шукати психіатра, який влаштує, поставить остаточний діагноз й допоможе розібратися з проблемою.

Як вибрати правильного психіатра

І так, питання за питанням, за 50 хвилин ти встигаєш розповісти людині про все своє життя. Тоді вона вже буде мати уявлення про твій стан і накидає приблизний алгоритм роботи. І це не магія. Це наука.

Мій теперішній лікар працює зі мною виключно за міжнародним протоколом. Ми обговорюємо моє лікування, він відповідає на кожне прискіпливе питання. Саме він прописав антидепресанти, які я зараз приймаю, і які дійсно працюють.

Як працюють антидепресанти

Приймаю препарати вже другий рік, і мені вже набагато краще. Але ліки починають працювати не відразу. У них є накопичувальний ефект.  

У депресії є одна цікава "побочка" – погіршуються когнітивні функції, інформація просто відмовляється довго триматися в голові.

Почала шукати наукову інформацію. Виявилося, що хронічна депресія послаблює функції лобних ділянок мозку, які відповідають за планування, емоції та цілком нашу особистість, а також на гіпокамп, який відповідає за довгострокову пам’ять – він трохи зменшується в розмірі. Одного разу я просто проплакала на роботі пів дня через відчай – ніяк не могла пригадати потрібну інформацію.

Мені доводиться все записувати. От буквально все-все-все. Зараз користуюсь Google Calendar й вношу туди не тільки робочі плани, а й такі банальні щоденні справи, як дзвінок комусь з друзів або покупку корму для собаки. На щастя, ці зміни зворотні, й функції мозку можна відновити, на що дуже чекаю. 

Термін прийому ліків залежить від важкості депресії та її характеристик. Наприклад, мій стан має ендогенний характер, тобто внутрішній. Цікава річ, що залежно від кількості та розташування нуклеотидів в твоєму генотипі ти дійсно можеш відчувати більше або менше щастя, ніж інші. Тобто цей стан може залежати від генетики й здатності нашого організму виробляти певні хімічні речовини, які впливають на емоції (ті ж ендорфіни або кортизол). Тож для вирівнювання балансу потрібні спеціальні препарати. 

Мінімальний строк – рік. І приймати такі ліки можна виключно під наглядом лікарів. Все починається з мікродозування – наприклад, четвертинка пігулки впродовж тижня. Потім доза поступово збільшується – це дає можливість відстежувати побічні ефекти й замінити препарат на інший.

Прикладом не дуже приємної побічної реакції в чоловіків може бути пріапізм – тривала та болюча ерекція статевого члена, що не супроводжується статевим збудженням та статевим потягом.

 Деякі люди просто бояться приймати антидепресанти. Бояться, що стануть залежними від них, чи що ліки змінять їхній характер й вплинуть на особистість. Але це абсолютно не так – це неможливо. Нема чого боятися.

Так, іноді стаються не дуже приємні відкриття. Може взагалі виявитись, що ви самі по собі сумні, ну от від природи так. Тобто це не стільки депресія, а ви такі насправді, а хвороба лише посилювала цей стан. Але це нормально. 

Як визначити депресію

Людину у депресивному стані ставлять у глухий кут найпростіші питання. Наприклад, на запитання "Що тобі подобається?" я хвилин 15 думала над відповіддю й не могла зрозуміти – а що ж?! Мені на той момент вже років 16 взагалі нічого не подобалося та не приносило радості.

Тож якщо ви відчули, що настрій змінився на меланхолійний й нічого не хочеться місяць-другий-третій, краще перестрахуватись й звернутися до спеціаліста про всяк випадок.

Якщо такий настрій обумовлений зовнішніми об’єктивними причинами, лікар може виписати легкі заспокійливі, а не антидепресанти або нормотиміки (ліки, які вирівнюють настрій), й відправити до психотерапевта.

 Пам'ятайте – ви завжди знайдете пояснення своєму поганому настрою, саме так працює наша психіка, підключаючи у потрібний момент раціоналізацію. Тож до лікаря про всяк випадок краще все ж сходити.

Чого точно не треба робити

Наприклад, намагатися закрити чорну діру алкоголем та тусовками, або завалити себе роботою, замість того, щоб піти до лікаря.

Не можна казати людині у депресії, що її стан скоро мине сам собою, що вона просто втомилася й треба виспатися. Або розповідати: "Та в тебе все добре! А ось у моєї подруги ще гірше…" Вона й так почуває себе винною в усіх світових проблемах.

Краще не намагатися розвеселити таку людину через силу – запрошувати на прогулянки, тусовки, кіно тощо. Від того, що вона гарно вдягнеться й піде у натовп, проблема не зникне й може стати ще гірше.

Як допомогти близькому в депресії

У такому стані особливо важко, коли розумієш, що найближчі – твоя родина – тебе не підтримують. І не тому, що злі або погані, а тому, що не розуміють, що з відбувається.

Депресивній людині заборонено бути у депресивному середовищі, навіть якщо це родина. Оточення повинно бути підтримуючим, надавати сили для боротьби з цим станом.

Насправді, підтримати не так вже й важко: співчуття, слова подяки та підтримки, теплі обійми й бажання допомогти, яке відчувається.

Головне, приймати людину такою, якою вона зараз є – з її депресією, небажанням щось робити, мовчанням й іншими, не дуже приємними проявами. Просто будьте поруч, навіть мовчки. Це важливо – відчувати вашу мовчазну підтримку, відчувати, що ти комусь потрібен.

І останнє – ні в якому разі не треба людину у стані важкої депресії силоміць штовхати до лікаря. Це не допоможе й погіршить ситуацію. 

Як працює депресія з точки зору генетики

Розповідає Віктор Досенко, патофізіолог та завідувач кафедри загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології імені Богомольця.

Наразі є дві основні теорії, які намагаються пояснити сучасну пандемію депресії. Це, звісно, не велика депресія, а екзогенні депресії поширюються. Деякі фахівці вважають, що постійно зростаючу кількість виявлених випадків можна пов’язати з кращими методами діагностування, які постійно поліпшуються. 

Але якщо все ж взяти версію, що випадків депресії побільшало, то може бути кілька версій.

Теорія № 1

Наприклад, наставала сувора зима. Уявіть собі цю пору десь у Сибіру або на Алясці – її ж треба пережити! А переживати щось, що сильніше за тебе і ти не можеш на це вплинути – сезон дощів, посуха або сувора зима – краще у пасивному режимі. Почнеш активно намагатися щось робити, рипатись – вичерпаєш ресурси і помреш. 

Не виключено, що сучасний ритм життя так само впливає на людей, як колись впливали суворі кліматичні умови на наших пращурів під час зміни сезонів. Люди з такими генами мають певні переваги в умовах зростаючого стресу. 

Вони знаходять собі в пару схожих на себе й в них з’являються діти, які вже точно будуть з яскраво вираженими генами депресії.

Теорія № 2.

Сучасний світ позбавив нас екстремально потужних природних негативних чинників, й організм припинив виробляти звичні для цієї ситуації гормони (наприклад, адреналін) у потрібній кількості.

Ми живемо відносно комфортним й захищеним життям. Вже майже немає жахливих природних катаклізмів. Війни відбуваються вже не так часто, й в них використовують багато техніки без участі людей, тобто ризикувати життям вже не обов’язково.

Наш рівень захищеності й відсутність зовнішніх екстремальних чинників сприймається організмом як щось неадекватне. Адже впродовж мільйонів років еволюція спеціально працювала над механізмами нашого захисту та налагоджувала систему сигналізації.

Порівняно із цим часом, сучасний період тиші – малесенький відрізок, й наші тіла ще довго будуть переходити на новий режим, поки він закріпиться на генетичному рівні. 

Раніше ми засинали й не були впевнені, чи всі вранці прокинуться. Щоразу це була лотерея, бо могло статися що завгодно – леопард вночі забереться на дерево, сусіднє плем’я нападе. І зараз мозок продовжує бути у постійному стані очікування катастрофи, він еволюційно на це запрограмований, але нічого не відбувається.

Ну не може ж бути, щоб так довго було спокійно. Ми просто не звикли до такого безтурботного існування. Нашому мозку це не подобається, тому він починає пошук неприємностей, шукає ворога. А якщо не знаходить, впадає в депресивний стан.

Тільки через розуміння того, як це працює, можемо прийти до розробки адекватних методів профілактики та лікування депресії. Прекрасно, що з’явилися фармацевтичні препарати. Це фантастика! Ще кілька років тому ніхто й уявити собі не міг ефективність та безпечність таких ліків. 

Але це все ж просто милиці, які на короткий час допомагають підтримувати нормальний стан й дають нам час, щоб ми нарешті розібралися, що саме з нами не так.

Побічні ефекти також є, тож препарати все ж не можуть бути повноцінними ліками від депресії, які виведуть нас з цього стану раз і назавжди. Вплинути якось на генетичному рівні також неможливо. 

Тому вихід може бути саме у штучному створенні стресових ситуацій, коли наш мозок й тіло отримають бажану профілактичну дозу стресу, але без загрози для життя. Й бажано, щоб ми відчували це на фізичному рівні: бойові мистецтва, бокс, стрибки з парашутом – все, що дає справжні відчуття. І розвиток емпатії, що дає змогу зрозуміти, наскільки погано просто зараз іншим людям.