"Дядю, а ти в мене стріляти не будеш?". Як жила родина з 5 дітьми в блокадному Чернігові

Окрім своїх трьох дітей, вони прихистили двох чужих. Анна розповіла, як вони пережили бомбардування міста, втрату житла та нестачу їжі.

Колона машин. Швидкість знижена, вікна відкриті, документи напоготові. Попереду український блокпост, новий дім та ночі без авіанальотів та автоматних черг.

Трирічний Макар дивиться у вікно машини, уважно спостерігаючи за військовими з автоматами. Саме ця річ його лякала найбільше. Якщо є автомат, значить, є загроза.

"Дядю, а ти хороший? Ти в мене стріляти не будеш?", – запитав він схвильовано. Дідусь одразу пояснив військовому, що вони їдуть з Чернігова. Для тамтешніх дітей стрілянина стала частиною повсякденного життя. 

Сидячи в льосі, дорослі постійно казали Макару: "На вулиці стріляють, тихо!". З того часу він добре вивчив, як це – коли стріляють, і що таке автомат.

5 дорослих та 5 дітей

24 лютого Анна прокинулась рано. За планом – чергування на роботі. На телефоні висвітилось повідомлення від подруги: "Аню, тільки не хвилюйся. Все нормально. Буди дитину, телефонуй батькам, нехай тебе забирають. У нас почалась війна!". 

Анна ще раз прочитала повідомлення. Зрозумівши, що це не жарт, побігла будити доньку. 

– Прокидайся, почалась війна. Збираємо речі. 

– Мамо, це серйозно?

– Подивимось, що буде далі. Головне – зібрати усе. Без крику, без істерики. Ми беремо необхідне і їдемо до бабусі.

13-річна Софія швидко взяла сумку та почала складати одяг, поки мама збирала аптечку, куртки та взуття. Біля дому чекав дідусь.

Дідусь та бабуся Софії живуть у приватному секторі району Бобровиця, на околиці Чернігова. Біля будинку є льох, отже, є де сховатися. Продовольчих запасів вдосталь – картопля, сало, консервація. 

Через дві години приїхав брат Анни – Максим та його родина – дружина Ірина та сини – Матвій (11 років) та Макар (3 роки). 

"З Максимом приїхало ще двоє дітей: 22-річна Таня та 13-річний Акім. Зараз для нас вони як рідні, а 24 лютого ми їх побачили вперше. Це діти колеги Максима. Напередодні вторгнення вона поїхала в село Городня (57 км від Чернігова), де тримає господарство. Оскільки мости підірвали, діти не могли поїхати до мами, а мама до них. Вона зателефонувала Максиму і попросила забрати дітей до себе. Так наша компанія розширилась до 10 людей: 5 дорослих та 5 дітей", – розповідає Анна.

Матраци, сокира і лом

– Почалась війна, – каже Матвій, підійшовши до Анни.

– Так, зайчику, почалась. Але нічого, ми зараз приготуємо місце, де будемо переживати разом цю війну.

Укриттям став льох 2х3 м. Задача з зірочкою – зробити так, щоб там помістилось 10 людей. Спустили стільчики, матраци, простирадла, лавочки, електрочайник. Дідусь провів світло, щоб дітям було не страшно сидіти в темноті.

"Також спустили обігрівач. У Чернігові набагато холодніше в лютому, ніж в інших регіонах. У льосі опалення немає, дуже холодно. Навіть витяжку довелось закрити, щоб протягів не було. Через обігрівач зі стелі постійно крапав конденсат. Тому ми сиділи в шапках", – розповідає Анна.

За 1,5 год перебіжок з хати в льох, укриття було готове. Далі – розподілили між собою обов’язки. Один чистить картоплю, інший варить. Хтось пере, а хтось стоїть на ґанку, щоб вчасно почути сирену. Сигнал тривоги – всі кидають роботу і біжать в льох. Навіть їсти вирішили в укритті, щоб дітей зайвий раз не турбувати.

"Перший день минув спокійно, навіть в радості. Ми всі разом. Це головне. Постійно телефонували родичі з західних областей, кликали до себе. Щоб заспокоїти їх, знімала відео: "У нас все добре. Ось Макар катається на велосипеді на подвір’ї. Ось бабуся готує їжу". 

Але гарного настрою вистачило на два дні. 

Картопля в грубці та заморожене сало

26 лютого Бобровиця потрапила під потужний обстріл. Вороги пошкодили газовпровід. Весь приватний сектор залишився без газу, отже – можливості приготувати їжу.

Попри відсутність газу та гарячої води, родина не втрачала надії на краще: "Газ – не проблема. Дякуємо, що є світло. Можна зігрітися".

"У нас була літня кухня або "врем'янка". Там працювала грубка. Тому готували їжу в чавунах. Також пригощали сусідів", – пригадує Анна.

До війни вони з братом висушували залишки хліба для курей. Так назбирали цілий мішок сухарів. 

"Коли хліба не стало, ми забрали цей мішок і їли сухарі з чаєм, картоплею та кашею", – додає жінка.

Війна навчила дітей ділитись. Бабуся спекла оладки, Акім із задоволенням їв один за одним з бажанням якомога більше наїстись. Анна пояснила йому, що запаси обмежені, потрібно ділитись. Більше подібних ситуацій не було.

"Ми розуміли, що у такому віці організм потребує більше їжі. Проте ми все ділили порівно. Наприклад, одна порція – шматок хліба, 2 оладки, трішки салату, картопля. Якщо діти не наїдались, дорослі їли менше. Для нас головне – ситість дітей", – наголошує Анна.

У хід також пішло заморожене сало. У мирний час його б використали для засмажки, але на війні продуктами не перебирають. Акім подивився на сало і сказав: "Здається, війна мене навчить їсти сало. Я його ніколи не любив". 

Так і сталось, хлопчик з таким задоволенням його їв, що пообіцяв мамі та бабусі розповісти, що відтепер це його улюблений продукт.

Обстріли району не припинялись. Найближчий магазин розбомбили. Всередині все вщент згоріло. Щоб купити продукти, потрібно їхати в центр. Проте це великий ризик.

"Попросила колег знайти волонтерів, які могли б нам привезти хоча б хліб. У нас залишились картопля та консервація, але з хлібом було набагато ситніше. Через дві години мені зателефонували хлопці з тероборони: "Ми привезли вам їжу", – розповідає Анна.

У пакеті лежали 5 шоколадок, 1 кг апельсинів, хліб, солодка булочка, сосиски та консерви. Діти особливо зраділи солодкому, адже війна війною, а цукерок хочеться. 

"На початку війни у бабусі залишалась жменька цукерок. Вона їх поклала в кишеню і по одній видавала дітям щодня. Макар завжди просив добавки, але бабуся лагідно пояснювала: "Ні, всім порівну. Інші цукерки – на завтра".

Замість ліжка – стелаж із консервацією

Щодня о 18:00 розпочиналася комендантська година. На вулиці сутеніло. Сім’я вже сиділа в льосі. Діти грали в настільні ігри: "Монополію", UNO, "Дуплет". Інколи до них приєднувалися дорослі. Це допомагало відволіктися від подій за стінами льоху.

"Коли на вулиці ставало повністю темно, ми чули, як стріляють з автомата. День, два, три. Щовечора обстріли повторювались. Було страшно. Трирічний Макар все не міг зрозуміти, чому ми причаїлись. Кажеш: "Тихо!", а він ще голосніше і сміється. А в мене був неймовірний страх: якщо солдат почує дитячий сміх, то відкриє льох і всіх нас розстріляє", – пригадує Анна.

Максим намагався всіх заспокоїти. Пояснював, де стріляють, з чого і куди. 

Коли звуки дещо стихали, родина намагалася заснути. Для Макара, Матвія та Софії звільнили стелажі, де раніше стояла консервація. Дерев’яні дощечки застелили матрацами. 

Акім, Таня та дорослі спали позмінно: поки одні три години сплять на бетонній підлозі, застеленій матрацами, інші сидять на стільцях. Потім мінялись місцями. Усі спали у верхньому одязі та взутті.

"Не уявляєте, як було боляче будити Акіма, щоб помінятися з ним місцями. За три години на стільці ноги затерпають. Висидіти всю ніч неможливо. Тому постійно мінялись між собою, щоб всі були в однакових умовах. Бо ми – єдине ціле".

Автоматні черги – лише початок. Справжній фільм жахів розпочався у перших числах березня, коли околиці Чернігова обстрілювали з літаків.

"Коли ворожа техніка літала над нами, льох підскакував. Ми одразу лягали на бетонну підлогу та накривали собою дітей. Це був піковий страх, від вибухів діти горнулися до батьків, намагаючись максимально сховатись. Ми закривали їм вуха. Також максимально затуляли трубу, яка давала доступ повітря, щоб звуки вибухів були не такі жахливі", – пригадує Анна.

Після першого авіанальоту дідусь сказав: "Тут вже нестерпно. Потрібно рятувати дітей".

Переїзд в центр

У місті було декілька офіційних бомбосховищ. На прохання прихистити пропонували лише 2-4 місця, а потрібно 10! Родина не хотіла жити окремо. Не знайшовши прихисток, вирішили залишитись.

Знову ніч. Знову літаки. Знову дрижать стіни в льосі.

4 березня Анна зателефонувала колегам з проханням вивезти їх у центр. 

"Ми так і не знайшли сховища. Я просиділа в центрі міста на телефоні протягом п'яти годин, аж поки мені не зателефонував знайомий. Він запропонував двокімнатну квартиру в центрі: "Там неідеальні умови, але є картопля і консервація. Тож щоб пересидіти – вистачить". Ми одразу поїхали до нього", – розповідає жінка.

Господар обійшов всіх сусідів та попросив їх прийняти родину у підвал – місцеве сховище. Сусіди побачили купу дітей і одразу принесли в укриття простирадла, покривала, стільці, розкладачку, щоб у кожного було своє місце.

Життя родини у новій квартирі не змінилося. Всі працювали за ролями: один чистить картоплю, другий варить, третій займається пранням.

"Чи стало нам безпечніше і менш страшно? Ні. Все місто обстрілювали з повітря. Околиці рівняли з землею, у центрі страждало все – багатоповерхівки, готелі, школи, адміністративні будівлі. Коли снаряд прилетів в Стадіон імені Гагаріна, стіни нашої п’ятиповерхівки неймовірно дрижали. Рятували лише віра в Бога і молитви".

Будинок без стіни

Вибухова хвиля вибила вітрину продуктового магазину в центрі. Дідусь як раз пішов в ту сторону за ковбасою та хлібом. Раптом він побачив, що магазин закривають, отже, безкоштовно роздають їжу. 

"Що потрапило в руки, то й твоє. Так дідусь приніс 1 кг апельсинів та стільки ж цукерок. Бабуся знову поділила їх на порції і брала з собою в підвал. Там роздавала дітям смаколики, тому що ніхто не знав, коли наступного разу діти побачать цукерки", – розповідає Анна.

Невдовзі місто стало знеструмлене, а більшість магазинів припинили роботу. Запасів вистачало. Ба більше, сусіди отримували гуманітарну допомогу і приносили родині крупи та молоко.

Щоб в темному підвалі було не страшно, палили свічки. Інакше діти плакали б.

Зв’язок зі світом родина втратила. Тому що ніде зарядити телефон. Згодом Максим дізнався, що в іншому кінці міста є можливість підзарядити. Він збирав всі телефони і приблизно 3,5 км йшов пішки. Повертався додому перед комендантською годиною.

Але була проблема – у 22-річної Тані паспорт залишився в гуртожитку. Анна боялась, що без документів їх розвернуть на першому блокпості. Доведеться повертатися не тільки Тані, але й всій родині. Бо своїх не залишають.

Проте від ідеї евакуюватись не відмовились. Підготовку почали з машини. Анна залишила свою в гаражі біля будинку.

14 березня дідусь з сусідом поїхали забирати її. У дворі лежав розірваний снаряд. Над головою свистіли інші. Дідусь одразу побіг до гаража, щоб вивезти машину. Раптом він помітив величезну яму в городі. Розірвалась міна. Вибухова хвиля вибила стіну будинку. Частина цегли лежала на вулиці, інша – в будинку. Меблі розбиті, як і кришталевий посуд. Чоловік зібрав цілі речі у вузол і потягнув на спині. Раптом на нього посипалась цегляна стіна і поранила ногу. 

Додому повернувся шкутильгаючи, але з машиною: "Стіни в домі немає, але не страшно. Відбудуємо". 

План: евакуація

Через знайомих в теробороні вдалося заправити машину. В ніч з 14 на 15 березня Анні зателефонувала колега: "Я тебе дуже прошу. Зараз є можливість виїхати. Забирай дітей та батьків. Я вас проведу". Проте паспорт Тані був досі у гуртожитку. Зранку дідусь та Максим поїхали за ним. Вахтерка впізнала голос Тані в телефоні та віддала речі і документи. 

Тепер всі готові рушати, але в новинах все частіше з’являлися випадки обстрілів машин, які евакуюються. 15 березня, поки Макар з мамою були у бомбосховищі, Анна вивела дітей подихати свіжим повітрям біля під’їзду.

"Діти були настільки бліді від сидіння в підвалі, що я їх попросила хоч трошки постояти на свіжому повітрі", – розповідає Анна.

До них підійшов дідусь. Раптом дуже низько над ними пролетів снаряд. Дідусь та Анна забрали дітей в будинок. Чоловіка трусило. Це була остання крапля:

- Ми негайно їдемо.

- Але як? Це чужа квартира, потрібно ключі віддати, речі зібрати. Мама на бульйон м'ясо зварила. Куди їхати? Може, краще зранку? – запитала Анна.

- Ні, не чекаємо нічого. Збираємо речі і їдемо.

Анна, Софія та бабуся швидко роздали їжу сусідам. Самі взяли варені яйця, яблука та воду на перекус і сіли в машину. Весь під’їзд вийшов проводжати родину. Керівниця будинку до останнього запевняла не їхати, казала, що небезпечно. Проте дідусь був непорушним.

"Щасливої дороги. Коли доїдете у безпечне місце, передзвоніть. Нам важливо знати, що ви живі", – попрощались сусіди.

Особистий супровід

Оскільки основна траса Чернігів-Київ була небезпечною, довелось їхати полями. Ґрунтова дорога в березні – знахідка для екстремала і халепа – для новачка. Анна їхала за кермом. 

Акім сів біля неї. Тримав документи, щоб показувати на блокпостах, а також воду та пігулки для Анни, щоб вона не хвилювалась. Дорога була неймовірно важкою. Всі молились.

Тоді область закривалась на дводенну комендантську годину. Тому родина мала якомога швидше покинути її кордони.

Під Обуховом зупинились на перекус. Раптом до них під’їхала поліція:

- Зараз комендантська година. Що за порушення?

- Ми бігли з Чернігова. Нічого не їли, а в нас діти. Стали перекусити.

- Швиденько доїдайте. Ми почекаємо і довеземо вас до кінця міста. Проте не гарантуємо, що вас пропустять на блокпосту.

Дорогою їх знову зупинили патрульні, але пропустили далі. Справжні пригоди почались на останньому блокпості.

- Ви бачили: комендантська година. Київська область закривається на два дні.

- Так, ми вже все проїхали, патрульні нас перевіряли. Проблем немає.

- На розворот. Ночувати будете тут, біля блокпоста або повертайтесь у місто.

Врешті, колеги вмовили військового пропустити родину. Їм було шкода маленького Макара, який спав у дитячому кріслі.

О 02:30 родина доїхала до Вінницької області, де їх чекали знайомі.

Картковий будинок

Зранку Акім та Таня пішли по хліб. На Вінниччині не було дефіциту: в магазинах полички забиті їжею, а в кіосках продають свіжий хліб. Для дітей це була дикість. Тому що вони майже місяць не бачили магазинів, а тим паче – повних поличок.

"Йдуть дорогою і з такою насолодою їдять хліб! Акім каже: "Смачнішого хліба я ще не їв!". Бабуся обійняла його і заплакала: "Акімчик, доїдемо в Янів, я тобі куплю і батон, і булочку з маком". Тут вже є хліб. Є їжа", – зі сльозами згадує Анна.

Останньою зупинкою стало селище Янів на Вінниччині. Там родині знайшли будинок, попросили заплатити лише за газ. Сусіди дізнались про родину, одразу принесли продукти: овочі, консервацію та цукерки дітям. 

"Ми розповідали сусідам, як ми жили, як хліб ділили. Проте вони до кінця не розуміли серйозність ситуації. Тутешні люди не бачили війни, яка була в Чернігові. Повірили лише коли ми показали фото з льоху. Вони були в шоці", – розповідає Анна.

Сусіди одразу заспокоїли їх: "Це лише попередження. Тут життя тихе, ви адаптуєтесь".

17 березня родина приїхала в гості до знайомих. Вони снідали, як раптом зателефонувала тітка Анни. Розмовляючи, бабуся почала плакати: "Та ти що?". З'ясувалось, 16 березня тітка проїжджала повз їхній будинок і побачила, як він горить: "Палав як смолоскип. Згоріло все, техніка, речі, кімната Софії".

Згодом родина дізналась, що, окрім будинку, згорів гараж та літня кухня. Стіни будинку вигоріли. Навіть тиньки не залишилось. А літня кухня розсипалась як картковий будинок. Залишився лише паркан, побудований дідусем. 

"Після звільнення області сусіди почали поступово повертатись додому. Бачать наш будинок, телефонують: "Вам ще рано повертатися. Перечекайте. Коли ви приїдете, ми всією вулицею будемо розбирати ваші завали".

Страх повертатись додому

Час лікує. Софія почала навчання в школі. Вона познайомилась із однокласниками, деякі з них приходили в гості.

"Їй, як і дорослим, дуже шкода втраченого. Вона бачить, як бабуся з дідусем через це горюють і заспокоює їх: "Бабусю, наш будинок згорів, але ми всі живі. Значить, так треба". Помітила, що вона боїться їхати додому, бачити зруйнований будинок та чути обстріли. Ми її заспокоюємо: якщо поїдемо, а там буде небезпечно, то знаємо, куди повертатись", – розповідає Анна.

Макар та Матвій з мамою, а також Акім та Таня виїхали за кордон. Там їх зустрів батько останніх. Зараз вони живуть в Литві. Акім та Таня нарешті зустрілись із мамою. Їй вдалося виїхати через Білорусь із окупованої Городні. 

- Акім, Таня, ми йдемо на ресепшн. Треба оформити документи, – каже Іра.

- Ми тільки встали, давай пізніше, – відповідає Таня.

- Ні, треба.

На ресепшні вони побачили маму. Вона вирішила влаштувати їм сюрприз. Акім впав мамі в ноги та обійняв її міцно-міцно. Зараз вони живуть всі разом. Мама дітей зателефонувала Анні, щоб познайомитись та подякувати:

"Ви для нас стали другою родиною. Дякую, що врятували наших діток. Ми обов'язково повернемось і зустрінемось у Городні. У нас господарство велике. Забезпечемо вас усім для зимування. Розуміємо, що поля заміновані, тому городи в місті будуть не скоро садитися. Головне, щоб закінчилась війна і ми повернулись додому".