"Європа змінила сприйняття українського кіно": режисерка Катерина Горностай про Берлінале
26 лютого завершилася одна із найпрестижніших кіноподій Європи — Берлінський міжнародний кінофестиваль. Україна була представлена на ньому фільмами українських та іноземних режисерів, суддівством у двох програмах, а також виступами культурних діячів та політиків.
Однією із тих, кому випала нагода взяти участь у кінофестивалі, стала українська режисерка Катерина Горностай. Вона долучилася до складу журі програми Generation 14plus. LIGA.Life поспілкувалася із кінематографісткою і розпитала про враження від суддівства на фестивалі. Що стало для неї відкриттям і як змінюється українське кіно під час війни — читайте в інтерв’ю.
По обидва боки фестивалю
У 2021 році ваш фільм "Стоп-Земля" переміг на конкурсній програмі Generation 14plus. Через два роки ви увійшли до складу журі цієї секції. Які ваші враження від нової ролі?
Усе інакше. На відміну від журі, учасники мають більше свободи. Поки вони чекають на вердикт суддів, то можуть насолоджуватися фестивалем, дивитися фільми своїх колег чи інші конкурсні покази. Натомість члени журі зобов’язані повністю переглянути програму, в якій працюють. На таких фестивалях, як Берлінале, часто виникає спокуса подивитися якомога більше фільмів, що я й намагалася робити. Дуже хотілося побачити інший бік фестивалю, інші програми, тож доводилося маневрувати між суддівством на Generation та нічними прем’єрами і преспоказами.
Які з тих фільмів, що вам вдалося побачити на Берлінале, варто подивитися українським глядачам?
Є один фільм, про який я усім розповідаю. Він переміг у програмі Encounters і став моїм найбільшим відкриттям на фестивалі. Йдеться про кінокартину "Тут" (Here) бельгійського режисера База Девоса. Це дуже простий фільм із невеликим бюджетом, але він добрий і людяний. Наші кінокритики на Берлінале теж його бачили і, я сподіваюся, вони привезуть цей фільм до України.
Як змінилися фільми секції Generation 14plus у порівнянні з 2021 роком, коли ви брали участь у цій програмі?
Ми обговорювали з іншими членами журі те, яким пам’ятаємо Generation минулих років. Фільми у цій секції завжди були наче на краю, вони ніби говорили про якісь межові досвіди й використовували при цьому досить сміливі форми. Цього року програма більш "правильна", стриманіша та акуратніша. Була велика кількість класичних драм, які розповідають історії й можуть нас чогось навчити.
Це добре чи погано для кінематографа і глядачів?
Я би сказала, що це трохи менш цікаво. У категорії Generation зазвичай хочеться зухвалості, сміливості, якогось навіть творчого нахабства. Але на мій суб’єктивний погляд, цього року картини були більш спокійні. Можливо, це пов’язано з тим, що саме такі фільми подавали на конкурс.
Чим відрізняються фільми із категорії Generation від інших секцій? Йдеться про висвітлення життя підлітків чи про щось більше?
Програма Generation існує 46 років. Весь цей час вона покликана демонструвати не лише фільми про підлітків, але й кіно, яке було б корисне підліткам. Корисне у тому сенсі, що теоретично у цьому віці буде цікаво дивитися якесь гостре і точне кіно на тему глобального потепління, расизму чи дискримінації ЛГБТ, наприклад. Йдеться про фільми, які будуть влучними саме у цей момент дорослішання. І не важливо, створено їх конкретно для підлітків чи ні.
У цьогорічній конкурсній програмі Generation 14plus переміг фільм "Колібрі" (Hummingbirds). Чому журі обрало його?
Ми вибрали найбільш прозорий за структурою та конструкціями фільм. У якомусь сенсі він був найменш "зробленим", наче знятий дійсно для того, щоб потім десь у вітальні подивитися його на ноутбуці з мамою і родичами. Через це у ньому стільки свободи.
Це документальне кіно, зняте самими героїнями. Воно про стосунки і про перебування у ситуації непевності. У фільмі показали проблему з документами однієї із дівчат, чиї батьки нелегально емігрували з Мексики до США. Але ця проблема не педалюється, радше нам показують історію про дружбу і підтримку. Мені здається, програма Generation має піднімати й виокремлювати саме такі фільми. Бо вони якраз і показують момент перебування у тілі 18-річної людини, яка не знає, що буде далі і як жити у цьому складному світі.
Кінематограф не поза політикою
На відкритті Берлінале показали виступ Володимира Зеленського. Як узагалі війна в Україні вплинула на цьогорічний кінофестиваль?
Берлінський міжнародний кінофестиваль дуже політизований, він намагається віддзеркалювати все, що відбувається. Це відображається не лише у фільмах, але й у виступах політиків чи діячів культури. Відкриття Берлінале було, здебільшого, про російську агресію в Україні, і це насправді дуже важливо. Адже захід транслювався на найбільшому німецькому телеканалі, його могли бачити усі. Я сподіваюся, ці виступи і фільми дозволили німецькому населенню, яке, можливо, ще не визначилося зі своєю позицією у цій війні чи не підтримує постачання зброї Україні, переосмислити деякі погляди.
Які наслідки має кінофестиваль для України?
Під час фестивалю я спілкувалася із селекторами. Це люди, які складають програму фестивалю. Наскільки я зрозуміла, цього року у кожній із секцій організатори намагалися віднайти якийсь діамант серед нових українських фільмів. Це було правильним знаком і посилом. Тож у цьому сенсі кінофестиваль сильно нам посприяв.
Водночас змінилося сприйняття українського кіно. Раніше люди в Європі сприймали наш кінематограф як частину якогось пострадянського східноєвропейського блоку, де в центрі все одно була Росія. Зараз нас почули і побачили, європейці нарешті відрізняють Україну як державу, що має окрему історію і культуру, зокрема сучасну.
А яке значення має участь українців у журі конкурсних програм Берлінале?
Це впливає на представлення України. Наприклад, церемонія закриття була 24 лютого. Звісно, ми не могли оминути цю дату і не сказати про війну. У мене як у представниці з України була нагода сказати про це на церемонії. Насправді це дуже складно. Хочеться багато всього сказати, але у виступ все одно не входить навіть маленька частка задуманого. Проте, це був певний момент емоційного впливу і, я сподіваюся, люди, які були на закритті, це відчули.
Що особисто для вас означає суддівство на Берлінале? Це про донесення своїх думок чи аналіз представлених фільмів?
Це завжди і одне, і друге. Ти й цікавишся кіно, і хочеш насититися ним якомога більше, тому що маєш таку можливість. Це дійсно помічна річ для мене, оскільки зараз я пишу свій сценарій. Наразі це для мене є головним, тому я дуже прискіпливо дивлюся на сценарну роботу в кожному фільмі. Це свого роду навчання.
Війна у кіно і кіно під час війни
Чи могли б ви трохи розповісти про сценарій, над яким зараз працюєте? Про що він буде?
Мені було досить важко повернутися до роботи кінематографіста, бо якийсь період я вважала, що під час війни потрібно робити щось просте, що сприятиме перемозі. Очевидно, що написання сценаріїв, особливо до ігрових фільмів, не дуже цьому допомагає. Але потім я скучила за такою роботою і почала писати.
У цьому сценарії мені хочеться зазирнути трішки у майбутнє, коли ми переможемо. Це буде інтимна історія трьох людей, які опинилися в одному будинку: молодої пари і дідуся дівчини. Це історія про травматичні досвіди, які відобразилися на нас, і про сприйняття смерті в різних іпостасях. Смерті людини у мирному середовищі, бо насправді це дуже велика різниця. Мені здається, це великий привілей померти у мирній країні від старості. І от мені дуже хочеться дослідити це питання.
Як на вас вплинула війна?
Я знала по собі ще з часів Майдану, що дуже погано сприймаю такі події, в яких присутнє насильство. Тож перші два тижні перебувала у шоковому стані, не могла нічого робити. Було складно сприймати ігрову форму: кіно, музику чи якісь інші розваги, тож робота на волонтерці стала для мене рятівною. У такі моменти ти більше не сприймаєш себе як фільммейкера. Ти стаєш людиною, яка не знає, на який час усе це затягнеться, але яка дуже хоче внести хоч якусь дрібку своєї участі, щоб усе закінчилося якнайшвидше.
У який момент ви вирішили повернутися до створення кіно?
Така думка у мене з’явилася десь наприкінці літа. Її появі я дуже зраділа і почала працювати над сценарієм.
Як, на вашу думку, зараз змінюється український кінематограф?
Змінилися наративи, те, як кінематографісти розповідають історії. Мені завжди було цікаве тендітне кіно, з маленькою драматичною амплітудою, яке говорить про дрібні речі та якісь неяскраві досвіди. Але раптом в реальності все стало зовсім інакше, фактично ми спостерігаємо архаїчний наратив боротьби добра зі злом, дуже вертикальний, чорно-білий та потужний. Це те, що раніше мені було не цікаво у драматургії, але зараз це відбувається з нами.
Якийсь час я думала, що люди настільки сильно страждають від перебування у цій ситуації чорно-білого, що не зможуть більше сприймати історії про маленькі речі, які б я хотіла розповідати. Але мені здається, ми всі реабілітуємося у цьому сенсі. Можливо, ми навіть стали більше відчувати. Мені б хотілося думати, що після перемоги українці стануть більш емпатичними.