Як доктор наук Богдан Рубльов 15 років допомагає дітям виборювати медалі з математики

З 23 липня українські соцмережі та медіа загуділи: команда України посіла шосте місце на Міжнародній математичній олімпіаді серед школярів старших класів з-поміж 107 країн світу! Наші учні вибороли 3 золоті, 2 срібні та 1 бронзову нагороду. Один із них, Захар Наумець, посів 3 абсолютне місце з 619 учасників.

Радісно повідомив про це керівник української делегації, доктор фізико-математичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Богдан Рубльов. Це його 12-а олімпіада як керівника делегації.

Про нього говорять як про людину, яка горить математикою та олімпіадою, і завдяки ентузіазму якої такі результати українців (уже не перший рік) стають можливими.

Стіни його кабінету на факультеті завішені медалями і грамотами, там же  – галерея з фотографій учасників олімпіад. А ще – карта світу з прикріпленими до неї гральними картами, привезеними з різних країн, і заповнений сувенірними чашками стелаж. Сміється, це діти привозять як сувеніри, так і колекціонувати став.

Що такого в олімпіадах з математики, що вони не відпускають Богдана Рубльова впродовж 40 років, як на міжнародних змаганнях воюють за результати не лише учні, але й їхні тренери, і чому цьогоріч добори на олімпіаду з математики проводили не школи, а університети, і до чого тут МОН – розповідає сам Богдан Рубльов.

Йди, пробуй сили

 

Я вчився у звичайній школі Вишгорода, тоді вона була одна у місті. Мама була вчителькою історії, завучем, хоча гуманітарні предмети я геть не розумію, не передалося мені. Тато був робітником. 

У школі в мене була чудова вчителька математики, тому я обожнював цей предмет. 

У 6 класі переміг на районній олімпіаді, потрапив на обласну. У 7-му – те саме. І десь за тиждень до республіканської олімпіади мені повідомили, що я потрапив на неї від Київської області. Я поїхав і виборов третій дилом. Київської області рідко це вдавалося. 

Тож мене запросили вступити у фізмат школу-інтернат. Тоді вона була на вулиці Заболотного у Києві (зараз офіційна назва – Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка. – Ред.)

Я посміявся, бо був цілком домашньою дитиною. Але потім мене переконали вчителі математики, фізкультури і директор в моїй школі. Головним аргументом було: "Йди, пробуй сили".

Виявилось, до цієї школи був шалений добір, а я не знав про неї нічого до. Виявляється, я приїхав уже на фінальний етап іспитів. А до них були відбіркові регіональні, на них був шалений конкурс.

В україномовних був менший конкурс, бо в ті часи російськомовних було більше у великих містах, у яких була освіта трошки краща. Я був у російськомовному класі.

Вступив, спочатку хотів їздити з Вишгорода на заняття, але коли провів у ліцеї тиждень – шалено чудовий колектив, так дружньо було! Карти, футбол, баскетбол, нові враження, математика! Ми жили одним життям.

У нас було 90% супервчителів. Вчителі гуманітарних предметів здебільшого розуміли, що ми прийшли математикою займатися. Вчителі літератури, наприклад, розповідали нам усі твори. Я багато товстенних книг "Злочин і кара", "Війна і мир" не читав. Але вчителі так гарно про них розповідали! Я тихенько сидів на уроках, слухав їх і займався математикою.

Я приїхав до цієї школи круглим відмінником, але за перший місяць зрозумів, що не можна тягнути все поспіль. Мама дуже ображалася, коли я отримував погані оцінки з гуманітарних предметів, а там у мене були суцільні четвірки. 

Одразу мамі сказав, що можна або вчити математику, або бути круглим дурнем і не знати нічого.

І реально робив математику, програма була шалена. Ми двічі на тиждень ночами вставали робити домашні завдання. Нас ганяли, щоб ми цього не робили, бо був режим: 22:30 відбій, вимикали світло у всій школі. Були й інші предмети, які треба було здавати, і на нашу улюблену математику не вистачало часу. 

 

Про олімпіадний гурток

 

У нас там були жахливі гуртки з олімпіадних задач. Приходив колишній випускник фізмату, який в університеті вчився. Брав книжечку, яка у всіх нас була, і просто казав: "Давайте це розв’яжемо". Нас туди важко було загнати, людина примудрялася шалено цікаву справу отак проводити.

Згодом, коли я закінчив фізмат і університет, мав шалене бажання почитати гурток у своїй школі. Прийшов, мені кажуть: "Та ні, це ж треба купу довідок збирати!". Кажу: "Я безкоштовно". – "А-а-а, тоді – читай!".

Це був 1996 рік. Спочатку дали мені 8 клас. На перший гурток прийшло 25 дітей, на другий – 22, а потім щоразу ходило 3-5 дітей.

Став призером всесоюзних олімпіад, а зараз у нас на кафедрі, доктор наук Дмитро Номіровський.

Він – заслужений вчитель України, побудував на моїй базі таку класну свою методику викладання гуртків! Брав дітей у 8 класі, і в 10-му у цьому класі було 15-20 призерів міської олімпіади. 

Три роки отак я почитав гурток, мені ще дали 9 і 10 класи. Але потім діти пішли, країна розвалилася, викладачам платили 15-20 доларів на місяць, треба було шукати якісь репетиторства, заробляти. 

Але олімпіади не відпускали

 

Потім я знову повернувся у фізмат. Мене запросили, бо один міжнародник (сильний учень, який брав участь у міжнародній олімпіаді з математики. – Ред.) почав здавати позиції. І я підготував його як тренер.

А потім почалася епопея. 2003 року Номіровський очолив журі київської олімпіади і запросив мене туди. Я очолив по 11 класу. Номіровський сказав, що буде там тільки рік. Тому у 2004 році я очолив журі – і так до цього дня. 

Коли я прийшов, у київській олімпіаді було близько 60 членів журі, серед них – жодного студента. Кажу: "Як не брати студентів, якщо вони щойно самі були олімпіадниками?". Київський бюджет виділяв гроші на членів журі, тому сказали, що коштів немає більше. Кажу: "Давайте ми будемо працювати безкоштовно!". Ну, тоді бери скільки хочеш. І в нас зараз 120 членів журі, з них 60-70 – студенти.

Бо з часом шкільна програма погіршується, спрощується, а олімпіада залишається взірцем – це промінь світла, де все найцікавіше. 

 

Як не дати талановитим дітям загубитися

 

Коли я тільки починав ці олімпіади, здебільшого всі математичні школи Києва та України набирали дітей у 8 клас. Але потім зрозуміли, що це запізно і виграють ті, хто набирає дітей у 5-7 класи, одразу після початкової школи.

Але як їх набирати? 

Ми започаткували під егідою київського університету міську олімпіаду для 4-6 класів Києва. Щороку десь 650 дітей приходить, абсолютно вільно. Саме в 4-5 класі ці діти та їхні батьки розуміють, їхнє математика чи ні.

Буває, дитина показує хороші математичні здібності, а батьки кажуть: "Та ми спадкові юристи, звідки?". Але водночас готові розвивати в дитині математику.

А буває, що дитина – найкраща в класі, вчителька ставить 12, а коли учень приходить на олімпіаду, не може зробити нічого. Тобто вчитель не дуже напружується, викладаючи, відкуповується оцінками, і ні діти, ні батьки навіть не підозрюють справжній рівень знань. Тоді після олімпіади батькам є привід задуматись, чи треба міняти вчителя, чи школу, чи просто дитина не любить математику і не треба її мучити.

Організатор, але вже не тренер

 

У застарілому положенні про олімпіади написано: якщо тренуєш дітей, не можеш бути членом журі. А як можна тримати себе у формі? 

Тому в мене інший принцип: усі, хто хоче, може і має працювати з дітьми. Але! Вони відсторонені від складання завдань на олімпіаду. Завдання складаю я особисто.

У 2003 році я виховав останнього міжнародника, який посів у Японії третє місце, і відтоді не готую дітей, а допомагаю організовувати заняття.

Ми нарешті вийшли на рівень, коли можна в Києві гарно готувати дітей. Якщо на гурток приходить дуже талановита дитина, вона не має пропасти.

Треба, щоб дитина хоча б дізналася про олімпіади, а далі – все в руках її, вчителів і батьків.

Коли вчитель виявляє дитину дуже високого рівня, це важко. Вчитель має покинути всіх інших учнів і готувати одного. А це неможливо, бо є інші діти хороші.

І не всі вчителі дотягують до рівня тренерів до міжнародних олімпіад. Вони фахово викладають у своїх школах, ведуть гуртки, готують дітей до міської, всеукраїнської олімпіади, але міжнародна – це як олімпіада в Токіо. Там мають бути свої тренери. Частина наших міжнародників, які брали участь у цих олімпіадах, потім переходить в розряд тренерів.

Ще одна біда в тому, що зараз здебільшого студенти їдуть до Києва і вчителі в регіонах приречені на те, що їхня дитина кудись втече. Ви вклали купу зусиль, а дитина поїхала вчитися до Києва і вже не може готувати в своєму регіоні молодших до олімпіади.

Тому вчителів, які займаються з дітьми, треба шалено відзначати. За підготовку дитини до рівня міжнародної олімпіади, на рівні держави – давати премію, стипендію. Бо дитину ще спробуй підготуй!

Нам потрібно суттєво підняти роль вчителя, від нього все залежить. 

ЗНО мало стати інструментом чесного вступу, а стало – еталоном знань. Перестали в завданнях ЗНО ставити задачі на доведення – їх перестали дітей вчити. Немає в ЗНО задач на побудову – вчителі перестають їх вчити. Дітей просто вчать розв’язувати стандартні задачі, а коли вони бачать нестандартні – губляться. 

Треба суттєве заохочення вчителів, тільки вони можуть таких дітей знаходити, прищеплювати любов до математики, не дати загубитися. 

У регіонах ми наразі ще не можемо налагодити нормальну роботу. Ці півтора року підняли трохи рівень онлайн-освіти, є школи математики онлайн, але на них дуже малий попит. І за це треба сплачувати, а в регіонах кошти теж треба десь мати. 

На жаль, таланти і гроші рідко співпадають. Але бувають батьки, які із задоволенням стають спонсорами. 

У Києві був заслужений вчитель України Віталік Полонський. Підручник математики, де він співавтор з Мерзляком, Номіровським – найкращий. Віталік пішов з життя три роки тому. Його друзі сказали, що треба пам’ять про нього зберегти. Придумали гурток Полонського, орієнтований на всеукраїнську і міжнародну олімпіаду з математики.

Тепер у Києві ми беремо 12 найкращих дітей і їх готуємо безкоштовно. А друзі платять лекторам доволі хороші гонорари, бо олімпіадні заняття вимагають великої підготовки.

Паралельно ми придумали ще один гурток, орієнтований на міську і всеукраїнську олімпіаду, дві групи: молодші та старші. Тут уже діти невеличку суму платять, бо держава не покриває.

 

Ковід, МОН і скасовані олімпіади

 

У ковідні роки міністерство від олімпіад умило руки. 

Минулого року нам не вистачило тижня, щоб провести всеукраїнську олімпіаду. Був жорсткий карантин, а потім міністерство не захотіло нічого робити. Міжнародну олімпіаду перенесли з літа на вересень, щоб встигли провести свої олімпіади. Тому ми влітку самі зібрали дітей з кожної області. У журі всеукраїнської олімпіади зазвичай є представник кожної області, поважна людина, якій ми довіряємо. І він стежив, щоб все було чесно в своєму регіоні.

Коли послабили карантин, ми зібрали дітей у Києві, провели добір на міжнародну олімпіаду. Вона у 2020 році була онлайн. 

А на 2021-й рік МОН одразу в положення вписало: під час карантинів заборонені олімпіади. Але ж діти їх хочуть! А тут – все, ні копійки не запланували (на організацію олімпіади на всіх рівнях. – Ред.).

Ми думали, що зроблене з організації олімпіади минулого року – це подвиг. Але це така дрібниця проти того, що довелося цьогоріч! 

Цього року навіть обласні олімпіади не запланували, районні в багатьох місцях не встигли провести. У Києві не дали провести. Я просив, що математику ми безпечно організуємо. Але сказали: або з усіх 27 предметів проводити, або з жодного. А чого я маю відповідати за історію, наприклад? 

Тому цього року я пішов до Бугрова (тоді ще проректора КНУ ім. Шевченка, нині – ректор. – Ред.). Кажу: МОН не проводить олімпіади, давайте ми олімпіаду з математики проведемо від Київського університету. Погодився. Бачить, я ще не йду: "Що?". – "Давайте напишемо листа на спілку ректорів, щоб вони у своїх містах ще провели олімпіаду". 

Так спілка ректорів написала звернення, мене підписали контактною особою, а потім ми з дівчатами кожну область підіймали. І таки провели олімпіаду у кожній області, крім Кіровоградщини і Сумщини. Університети там відмовились проводити.

Недоліком цієї олімпіади було те, що університетська мережа менш розгалужена, ніж міністерська. Ми не достукались до райцентрів, ОТГ тощо. В облцентрах діти знали, і всі охочі могли прийти.

Цьогорічна олімпіада особлива тим, що на неї нікого не гнали силою, йшли ті, хто дійсно хотів. У Києві було 750 дітей. Ми три факультети КНУ задіяли, щоб безпечно все провести, відкрили купу аудиторій. 

Велика шана університетам, що все зробили на своїх площах. Крім того, якщо на школи міністерство може натиснути – ні і все – то університети мають право проводити свої профорієнтаційні олімпіади. І спокійно провели, хоча чиновники від олімпіад скреготали щелепами, але заборонити не могли. 

Окремі чиновники в регіонах допомагали, як могли, але в одній області сказали людині, яка заїкнулася про олімпіаду: "Якщо ще раз побачимо, що ти долучаєшся до цих речей, звільнимо".

Чому так? Бо найбільш талановитими, нестандартними дітьми опікуються найбільш одіозні чиновники. Їм ці олімпіади – як п’яте колесо у возі, і щойно є можливість скасувати – вони перші прибігають!

 

Боротьба за результати дітей на міжнародній олімпіаді

 

У звичайний рік МОН виділяє кошти на учасників олімпіади хоч в Бразилію, хоч в Казахстан. На мене, шістьох дітей і представника міністерства. 

Але щоб нормально відстоювати дитячі інтереси, цього замало. Тому беремо з собою 2-3 спостерігачів, за яких треба сплатити кошти. Я міг би цього не робити, але результати України були б гіршими, бо вони допомагають відстоювати результати.

Можна й олімпійців відправляти без особистих тренерів, чому ні? Але від того, чи вони поїдуть, залежить результат і престиж країни. 

Тому гроші на них знаходжу додатково (шукає спонсорів. – Ред.). 

На міжнародних олімпіадах є координація. Дві сторони перевіряють роботи: ми та інтернаціональне журі. Наші діти пишуть українською, інколи – російською, ми їхні роботи вичитуємо, перевіряємо. Так само інтернаціональне журі має скани цих робіт. 

Задачі оцінюються від 0 до 7, є критерії розв’язання. Ми ставимо оцінки, і вони паралельно перевіряють. Наприклад, ми ставимо за завдання 7 балів, вони – 5. Тоді вони доводять, що мають рацію, ми – що ми. 

Коли була остання олімпіада в Англії, ми втрьох сиділи і вичитували роботи цілодобово, є дві доби на відстоювання результатів. Якби не було додаткових людей, я б сам сидів. 

Інколи координація дуже важкою буває. В Англії у журі сидів серб. Наш учень розв’язував задачу, два рядочки наш не дописав, щоб повністю завершити, ми кажемо, що от же, а серб: оце нуль, а 7 балів коштували якраз оці два рядки. Ми три доби з ним воювали. Марно.

Буває й навпаки. Був вірменин, який міг поставити 1 бал, а міг – ні. І він такий: "Став!". Так дитина отримала бронзову медаль. 

Цьогоріч міжнародна олімпіада знову була онлайн. Якщо чесно – це нас сильно спасло. Адже 2020 і 2021 роки олімпіада мала бути в Росії в Петербурзі. Я спеціально проводив опитування серед дітей під час добору на міжнар, і троє з п’ятнадцяти сказало, що не поїдуть до Росії за будь-яких умов. 

Дуже важко подолати своє сумління, щоб везти дітей туди. Але й позбавити їх шансу на путівку в життя… Дипломи міжнародної олімпіади не визнають тільки в Україні. У світі призер міжнародної олімпіади – це відкриті двері в майже будь-який університет. 

Про боротьбу за те, щоб наших переможців відзначала держава

 

Минулого року олімпіади ми провели з двох предметів тільки – математика та інформатика. Математика – 6 срібних нагород, інформатика – 4. Ми билися за відзначення цих дітей. 

Писали в МОН, ІМЗО, Освітньому омбудсману, в Офіс президента, щоб дали їм стипендії. 

З МОН нам Осмоловський (Андрій, керівник директорату з дошкільної та шкільної освіти. – Ред.) сказав: "Це була не команда України, це були поодинокі учасники, які самі сформувались і поїхали, не можемо визнавати". З інших місць прийшла відповідь: "Дякуємо за звернення, воно переслане в МОН".

А цього року вдалося протиснути, бо був шалений успіх: у нас три золота, два срібла і бронза. Вони просто не змогли відсторонитися. Усупереч всьому, Шкарлет написав, що ми не формували команди, але якісь викладачі сформували, не можемо відсторонитися, треба визнати, треба поміняти підхід до формування команд.

Але боюся, що доручать переформатування положень чиновникам, які вписали скасування олімпіад.