Збудував шалаш на ніч і дивився на зорі: інтерв'ю мами хлопчика, який загубився в Карпатах
Ввечері 14 серпня під час підйому на Говерлу з рідними загубився 6-річний хлопчик Олексій Стефанців. Поки його знайшли, Олексійко сам був у горах цілу ніч та день. Як для нього та всієї родини минула та доба, як вони живуть зараз і чого навчилися, LIGA.Life розповіла мама хлопчика Мар’яна Стефанців.
Як все починалося
Того дня родина не планувала поїздку в гори. 14 серпня у Коломиї відзначали щорічний фестиваль "Медовий спас", Мар’яна мала співати з місцевим хором. Але її сестра, бабуся та інші родичі захотіли всі разом у гори. Була гарна погода, тож хотіли на Говерлу.
"Я не могла відмовитися від виступу, тож запропонувала поїхати пізніше, переночувати біля Говерли й зранку піднятися. Але сестра з чоловіком були не у захваті, бо хотіли піднятися саме у той день, тож вирішили, що вони всі поїдуть раніше, а ми з чоловіком приїдемо після виступу", – розповідає Мар’яна.
Згодом, дорогою з Коломиї, почали надходити фото від сестри з краєвидами з Говерли, вона писала, що вже планують спуск. Та коли Мар’яна з чоловіком доїжджали до Яремча, їм повідомили, що Олексійко загубився. Виявилося, спочатку всі йшли разом, але зрозуміли, що бабуся з Олексійком йдуть дуже повільно і в такому темпі підйом буде довгим, тож сестра з чоловіком та старшими дітьми, у тому числі зі старшим сином Мар’яни, 12-річним Максимом, пішли вперед.
Бабуся йшла разом з Олексійком. Він час від часу її переганяв, хотів наздогнати старшого брата. Він відбігав та підбігав. Та в один момент відбіг так, що вже не повертався. Бабуся кричала, намагалася побачити його яскраву кепку серед натовпу, та марно.
"Я не могла повірити. Як могла загубитися дитина, коли поряд стільки людей? Сподівалася, що поки ми доїдемо, сина вже знайдуть", – заспокоювала себе у той момент мама хлопчика, але сказала викликати рятувальників.
Потроху опускалася ніч. У дитини не було ні теплого одягу, ні води – свій рюкзачок з речами малий віддав бабусі, щоб швидше бігти.
Мар’яна розповідає: останні кілька кілометрів до Говерли виявилися складними, адже у той день було чимало туристів. Півтори години простояли у заторі, а потім ще й закипіла машина, змушені були зупинятися "У той момент, коли ми так сильно нервувалися і мали якнайшвидше домчати, все йшло не так".
Коли нарешті доїхали, вибігли з машини й помчали вперед, не розуміючи навіть куди. Дорогою зустріли рятувальників, які гуртувалися для пошуку. Обмінялися телефонами та пішли з чоловіком на Говерлу за маршрутом, де загубився син.
Ніч відчаю
"На стресі на Говерлу ми практично вибігли менше ніж за півтори години. Вже стемніло і різко стало якось дуже тихо, людей майже не було. Ми гукали, сподівалися, що він нас почує, адже було ехо. Збігли іншим маршрутом, намагалися побачити хоч якийсь слід. Але нічого не було. Ми з чоловіком були у відчаї. Зупинилися і почали вдвох відчайдушно плакати та молитися", – тремтячим голосом згадує Мар’яна.
Коли проплакалися, зрозуміли, що треба щось далі робити, бо рятувальників на той момент було мало. Батько хлопчика Любомир – кінолог і колишній військовий, служив в АТО, тож близько першої ночі він подзвонив своїм колегам і попросив приїхати разом з собаками, на підмогу. Ті швидко прибули, собакам давали нюхати сандалики Олексійка, та через велику кількість людей тварини губилися і не могли знайти слід.
Приїхала поліція з криміналістами, просили речі дитини.
"Враховуючи, скільки часу був зниклий Олексійко, відкривали кримінальну справу (про смерть), і речі були необхідні, щоб можна було встановити ДНК. Для мене це було шоком", – каже жінка.
Старший син Мар’яни та Любомира Максим теж шукав брата. Він тричі піднявся на Говерлу і майже під ранок знесилений сів перепочити.
Та побачивши розпач батьків, обійняв маму, щоб її заспокоїти, але сам почав страшно плакати.
"Я мусила взяти себе в руки, щоб заспокоїти старшого сина. На ранок його відвезли додому, він був дуже виснажений. Ми боялися, що якщо привезуть Олексійка у якомусь… не такому стані, не хотіли, щоб Максим це бачив", – розповідає мама.
О п’ятій ранку приїхала нова група рятувальників і волонтери, і велика група військових – друзів Любомира зі Львова.
Почався ще один день пошуків.
Диво в горах
Наступний день також пройшов у пошуках. Батьки хлопчика трималися з останніх сил, щоб не піддаватися паніці. Наближалася ще одна ніч.
"Аж раптом в один момент я почула крик рятувальниці-психологині, яка була з нами. Підбігла до неї, вона: "Знайшли!". Я почала так ревіти як ніколи. Не могла зупинитися. Ми побігли до штабу, де були всі рації, але почули: "Чекайте, ще точно не підтверджено". Серце впало. Щоб точно підтвердити, чи це Олексійка знайшли, рятувальники подзвонили, коли я почула голос сина, переповнили емоції", – розповідає Мар’яна.
Після обіймів, поцілунків та сліз, батьки забрали сина додому. Дорогою він багато їв та балакав.
"Здавалося, ніби нічого не сталося. Він був як завжди. Єдине, що нас з чоловіком збентежило, це те, що він дуже затято шнурував свої кросівки. Раніше він не вмів цього робити. А тут кілька разів шнурував їх та розшнуровував. Коли щось питала, казав: "Мамо, чекай, мені треба зашнурувати кросівки". Та потім це пройшло", – каже жінка. Лише нині, коли бере сина на руки, він береться плести їй коси.
Зорі та сонце
Від повернення Мар’яна обережно розпитує сина про все, що з ним сталося в горах. Син розповідає, що як відбіг від бабусі, просто йшов вверх та дивився на зелені мітки. Багато людей спускалися вниз і йому це заважало, тож трішки звернув убік. Але йшов вверх. А далі вже зовсім перестав зустрічати людей – ніхто не підіймався і не спускався. У цей момент він зрозумів, що загубився.
"Я запитала: "Що ти робив?". Каже: "Трішки поплакав і молився". А потім знайшов собі палку, щоб захиститися від звірів та місце для сну. На питання, як знайшов те місце, каже: "Знайшов багато палок, зробив собі шалаш і там спав. Було тепло. У мене був план: зранку встаю і йду прямо. Просто вперед. Якби була ніч, знову спав би у шалаші".
З його логіки я зрозуміла, що планував повернутися на те місце, яке собі збудував для сну", – переповідає розповідь сина мати.
Каже, місце обрав собі на відкритій галявині. Їжі та води у нього не було. Попри те, що дитина боїться темряви, ніч у горах нібито видалася йому світлою і нестрашною.
"Олексійко каже, що вночі дивився, як падають зорі на небі, слідкував за зірками. А навколо було світло, адже йому світило сонце (мабуть, мав на увазі місяць). І від цього йому не було страшно".
Мама розповідає, що син спав на землі. Перед цим йому розповідали, що планується ночівля в горах у наметі, тож він за тим принципом збудував собі шалаш і спокійно сприйняв ситуацію, що з ним сталася. Ніби так і планувалося.
"Олексійко каже, що не відчував себе самотнім у горах. Був впевнений, що десь поряд є люди і його обов’язково знайдуть, тож треба просто чекати і йти вперед".
"Тож зранку, коли прокинувся, просто собі йшов, поки не почув голос, який йому здався схожим на татів", – зазначає жінка.
Коли хлопчик зустрів волонтерів, просто сказав: "Добрий день", чим дуже їх здивував.
Вони перевірили, чи цілі його руки та ноги, напоїли водою (пив дуже жадібно) та пригостили шоколадкою. Запропонували понести на руках, та малий гордо відмовся і ледь не біг попереду дорослих.
Дорогою він розповів про себе та своїх рідних, що його брат футболіст і майбутній Мессі, про свого собаку Берті.
Нещодавно родина влаштувала теплий вечір зустрічі з волонтерами, які знайшли їхнього сина. Вони виявилися родом із Коломиї та давніми знайомими.
Нині хлопчик почувається добре, лише скаржиться на набридливу популярність, адже всі його розпитують про той день. Ганяє на новенькому червоному самокаті та розучує трюки.
"Спить спокійно. Вночі по кілька разів підхожу до нього, цілую. А він уві сні мене одразу обіймає та усміхається", – додає Мар’яна. Наразі ніяких психологічних проблем у хлопчини батьки не спостерігають, проте про всяк випадок все одно збираються до психолога.
Думки опісля
Нині Мар’яна багато думає про той день і все, що сталося з їхньою родиною. Намагається осягнути, наскільки хоробрий її син. Каже: Олексійко завжди був самостійним і соціалізованим. З самого народження був серед людей, а батьки давали йому можливість проявляти самостійність. Його брали в усі поїздки та на роботу.
"У мене ніколи не було так, щоб дитина сиділа вдома у тепличних умовах. Можливо, це вплинуло на те, що він справився, що він проявив таку відвагу. Також він наслідує старшого брата. Хоче бути сильним і намагається стрибнути вище голови", – розповідає мама. Додає: вдячна всім людям, які підтримували їхню родину.
"Я не хочу все оцінювати як погане. Розумію, що для когось, можливо, це буде приклад, як поводитися. Для нас це буде уроком, зокрема, що треба вірити у дитину, цінувати час разом", – стомлено каже жінка.
Тепер, коли все завершилося, коли син поряд, вона відчуває нервову перевтому та брак емоцій. Не може ні плакати, ні радіти, ні спати. Але вірить, що мине час і сім’я оговтається.
