"Скільки бомб має впасти?": комік Фелікс Редька про гумор, українську мову і критику

Нещодавно сумський комік Фелікс Редька виклав на своєму YouTube-каналі відео конфлікту з глядачами під час виступу у Львові. Інцидент, що трапився у грудні 2022 року, вкотре загострив увагу на питанні переходу жителів зросійщених регіонів на українську мову. Стендапер спробував пояснити зі сцени, наскільки токсичними та болючими можуть бути форсування цього процесу з боку інших, але сам натрапив на критику глядачів. 

LIGA.Life поспілкувалася з коміком щодо цього конфлікту та розпитала про його досвід переходу на українську мову, гумор під час війни та зміни, яких зазнала стендап-сцена України впродовж минулого року. 

Виступ у Львові відбувся у грудні 2022 року; чому за місяць ви вирішили викласти відео суперечки?

Жарт "Скільки бомб має впасти?" був частиною моєї програми. До того ми з Тарасом Яремієм (комік зі Львівщини. – Ред.) в рамках туру "Схід і Захід давно разом" об’їздили 30 українських міст – цей виступ скрізь сприймали спокійно, без жодних викриків чи критики. На додаток, то був наш третій концерт у Львові з цією програмою. Я не очікував, що може трапитися щось подібне, тож планував записати виступ на відео. Так вже сталося, що у ньому додалася імпровізація з глядачем – от я її й виклав. 

Чому ви відреагували на цей випадок? 

Провокації та викрики з залу – звична річ для стендап-коміків. У нас навіть є назва для таких глядачів – хеклери. Це люди, які викрикують щось під час виступу, з якими потрібно спілкуватися та імпровізувати. Якщо ти професійний стендапер, то рано чи пізно натрапиш на такого глядача. Мені "пощастило" саме того дня.

Загалом я намагаюся ігнорувати подібні випади, якщо не бачу в цьому агресивного спрямування. Не завжди люди викрикують щось із негативом, часто глядачі думають, що таким чином допомагають коміку. Тож я просто намагаюся не звертати на це увагу і йду далі за підготовленою програмою, бо вона, зазвичай, краща за імпровізацію. Але під час того виступу у Львові була саме акцентована претензія, на яку звернули увагу всі. Було б дивно, якби я просто вдавав, що цього не почув. 

З чого взагалі розпочався конфлікт? Взаємодія з глядачами відбулася після іронічної відповіді, що, мовляв, ще чотири бомби – і жителі Сум відмовляться від російської мови.

Так, є претензія, що це був закид до жарту про бомби. Але якщо хтось робить мені таке зауваження, я одразу розумію: ця людина не слухала виступ, навіть не спробувала зрозуміти, про що там сказано. Якщо переслухати уривок, то очевидно, що я жартую не про бомби, не про те, як вони падають на голови. Я висміюю людей, які дозволяють собі використовувати токсичну і болючу фразу: "Скільки ще бомб має впасти?" стосовно тих, хто реально страждає від вибухів та ракетних ударів.

Якою була реакція глядачів на інші жарти?

Крім того випадку, не виникало жодних проблем. Ми три місяці їздили туром по Україні і не натрапили на жодного хеклера. Навіть обговорювали з Тарасом (Яремієм. – Ред.), що це якось дивно, аномально. Думаю, це все тому, що ми маємо власну аудиторію, яка надала нам кредит довіри. Люди, які купували квитки на концерти, вже знали нас чи бачили наші виступи на YouTube, тому, які могли бути претензії?

Ваша з Тарасом аудиторія дещо відрізняється за досвідом, який пережили мешканці східних і західних регіонів України. Чи очікували ви можливої критики або несприйняття окремих тем?

Ніколи не знаєш, хто і в який момент захоче щось викрикнути із залу. Виступ триває 30 хвилин, матеріалу багато. Наприклад, у мене далі йде величезний біт (блок жартів на одну тему. – Ред.) про різницю між жителями Сходу та Заходу в релігійному плані. Я розповідав про наші традиції в Сумах, як до цього взагалі ставляться, і порівнював свій досвід з тим, що мені розповідав Тарас про катехизацію у школах та обов’язкові недільні служби. Я про це жартував і, чесно скажу, думав, що на цьому моменті можуть виникнути якісь конфлікти. Але нічого такого не сталося. 

Чи є теми, які зараз викликають особливий інтерес в аудиторії чи, навпаки, не сприймаються глядачами?

Найкращий гумор – це актуальний гумор. Тому єдине, що змінилося після початку широкомасштабного вторгнення, – це фокус на війну. Це те, що ми усі відчуваємо зараз і бачимо. 

Усе залежить від того, як ти сформулюєш свій жарт. У комедії є правило: бити знизу вгору. Тобто комік повинен захищати слабших або бути в позиції слабшої людини, яка шуткує над сильнішою. Наприклад, висміювати росіян, що прийшли до нас зі зброєю, – це ок. Але неетично жартувати про жертв геноциду в Бучі чи Ізюмі, сміятися над людьми у Бахмуті, які залишилися без світла і опалення. 

Як ви визначаєте, сподобався глядачам жарт чи ні? 

Усе це відбувається на інтуїтивному рівні. Немає жодного вимірювача шуму чи людини, яка рахує кількість жартів. Просто розумієш, де люди більше сміялися, де гучніше чи тихіше. Після понад сотні виступів все це відбувається інтуїтивно. 

Викрики з залу свідчать про те, що жарт поцілив у правильне місце? 

Ні, це ознака того, що в залі сидить невихована людина, яка не розуміє культури поведінки на заходах. Чомусь люди думають, що стендап-комік, – це якийсь дружбан, який вийшов на сцену і розповідає жарти. Деякі глядачі помилково вважають, що немає четвертої стіни, і вони мають повне право щось викрикнути. Але стендап – такий самий жанр, що і театр, музика чи балет. Якщо люди розуміють, що не можна під час балету встати і викрикнути щось на зразок: "Масовка не дотягує", то чому вони це можуть робити на стендапі? 

Як змінилася стендап-сцена за майже рік повномасштабної війни? 

Раніше українські коміки багато в чому орієнтувалися на росіян, але після 24 лютого аудиторія масово почала відмовлятися від комедійного контенту країни-агресора і повністю сфокусувалася на внутрішньому ринку. Якщо ще рік тому коміків, які заробляли лише стендапом, у нас були одиниці, то зараз грошей настільки побільшало, що з’явилася ціла плеяда таких людей. 

Скільки може в середньому заробляти український стендап-комік? 

Вилка дуже широка: від 10-15 тисяч гривень для середньостатистичного київського стендапера, який отримує 500-1000 грн за вечір, до умовної Лєри Мандзюк (стендап-комікеса родом із Закарпаття. – Ред.), яка дає концерт на Балі. Кожному в кишеню я не зазирав, тому точну цифру не назву, але скажу так: одна, дві, три тисячі доларів на місяць – так, десять тисяч доларів – найімовірніше, ні. 

Що для вас є ознакою росту української стендап-сцени? 

Поява глядачів та їхнє бажання витрачати гроші на цю розвагу. Український стендап почав формуватися давно, до 24 лютого була величезна кількість крутих коміків, які десятиліттями працювали над своїм матеріалом, записували різні програми, спеціальні виступи. Просто на них не звертали стільки уваги. У момент Ікс, коли з’явилася аудиторія, ці коміки вже були готові задовольнити потреби глядача, все було якісно і професійно. Тому люди почали із задоволенням витрачати на це гроші. Глядачі зрозуміли, що український стендап, – чудова альтернатива російській комедії, а наші коміки нічим не гірші.

Як змінилася ваша аудиторія?

У 2021 році та на початку 2022-го я міг зібрати в Києві 50-100 глядачів. Зараз за пів року я дав два тури: спільний з Тарасом Яремієм і сольний, теж на 30 міст. У малих містах вдавалося зібрати 50 глядачів, у більших – 100-150, а в зовсім великих – 300-400. Це вчетверо більше. Тому я б навіть сказав, що моя аудиторія не збільшилася, а взагалі з’явилася. 

Які це наслідки створює для самих стендаперів? Адже з великою силою приходить велика відповідальність. 

Раніше українські коміки виступали на 20-100 людей, що були ультрафанами стендапу, більше на них ніхто не звертав уваги. Люди на сцені могли собі дозволити будь-яку риторику, будь-які жарти – на це ніколи б ніхто не образився і це не було б озвучено у публічному просторі. Але зараз виникла потреба більш якісно фільтрувати, що ми кажемо. Ми стаємо повноцінними учасникам шоубізнесу, на нас звертають увагу ЗМІ. Уже є декілька кейсів, коли коміки не подумали, озвучили якийсь невдалий жарт і отримали через це величезну кількість хейту. 

На початку повномасштабної війни багато публічних осіб, зокрема, стендаперів, переходили на українську мову. Хтось робив офіційні заяви, хтось – ні. Як це відбувалося у вас?

25 років я був російськомовним, мої мама і тато, друзі та оточення, переважна більшість колег – усі спілкувалися російською. Я знав українську мову, вчив її у школі, прекрасно розумів, але навіть після 24 лютого не думав про перехід. Коли навесні почався мій тур, я вирішив виступати російською у Дніпрі, Харкові, Одесі та Сумах. Так сталося, що це були мої останні концерти цією мовою.

Потім я дав дев’ять виступів українською на Заході і вирішив більше не повертатися до російської. Просто елементарно не хочу тригерити людей, яким може бути боляче чути цю мову. Я не знаю, чи сидить в залі людина, будинок якої зруйнував російський снаряд, чи хтось із близьких загинув на війні. Ну і, звісно, дотримуюся Закону України "Про мову". Спершу сильно себе заганяв щодо того, як виступатиму, думав, що мої жарти перестануть працювати, а я стану гіршим коміком. Як виявилося, не став. Навіть більше, я тепер не просто концерти даю українською, а й у побуті нею розмовляю.

Що було найскладнішим у процесі переходу на українську мову?

Я думав, що спершу буде якийсь перехідний період, коли я довго підбиратиму потрібні слова. Це могло зіпсувати якість якогось панчу (коротка, ударна фраза чи слово, яка має привернути увагу глядача. – Ред.), бо комедія – це завжди про швидкість твого розуму. Ще хвилювався, що використовуватиму велику кількість русизмів, і це звучатиме галімо. Але після виступів на Галичині я зрозумів, що люди там теж не розмовляють лише літературною мовою, тож заспокоївся і дозволив собі говорити суржиком. Щойно я розслабився і зрозумів, що за потреби можу використати російське слово, як мене одразу відпустило. 

Як реагували глядачі на те, що ви тепер виступаєте українською?

Я не робив якоїсь офіційної заяви, але коли розповідав аудиторії, що це мій перший виступ українською, то в залі були оплески. Таке було на початку війни, коли всі одне одного підтримували. Зараз перехід на українську мову сприймають як норму, цим вже нікого не здивуєш. Якщо ти перейшов на українську і не підкріпив це жартом, то жодної реакції не буде. 

Чи відчували ви тиск з боку тих, хто якось підганяв чи критикував за вживання русизмів?

Я постійно з цим стикаюся. Звісно, мене на вулиці не ловлять за шкірки і не розповідають, як правильно вживати дієприкметники. Але цей тиск відчувається, особливо у коментарях під дописами в соцмережах. Навіть коли TikTok гортаю, то натрапляю на висміювання людей, які використовують русизми. Ця історія сформувалася ще за часів Азарова, коли всі жартували з того, як він говорить. Думаю, це було стратегічно неправильним рішенням, бо таких людей, яким складно зараз перейти на українську, – якщо не мільйони, то сотні тисяч. Їх навпаки потрібно підтримати.