Зміст:
  1. Вова, 7 років
    1. Маленьке бомбосховище
    2. Чай з варенням
    3. Морква замість бананів 
    4. Дозвілля під час війни
    5. Страх, який відбирає мову
  2. Максим, 12 років
    1. Домашнє бомбосховище
    2. Ні м’яса, ні молока
    3. Шахи замість інтернету
    4. Оборонна позиція

Тисячі родин почали виїжджати, рятуючи своїх дітей. За оцінками агентства ООН з питань міграції, близько 6,5 млн українців уже стали внутрішніми переселенцями та 3,2 млн виїхали за кордон через війну Росії.

Решта українців залишається, частина родин уже живуть в тимчасовій окупації. Наприклад, Херсон.

Аеропорт у місті обстріляли ще в перший день війни. А вже за тиждень, 1 березня, почалися обстріли у житлових районах. Зараз місто окуповане російськими військами. Тут зруйнували телевежу, глушили зв’язок та інтернет, а в держустановах зробили пункти росгвардії.

4 березня військо агресора влаштувало показове шоу з роздаванням гуманітарної допомоги. Адже в місті були проблеми з їжею та ліками.

У відповідь 5 березня місцеві жителі вийшли на мітинг з лозунгом: "Херсон – це Україна!". І продовжують показувати росіянам, що це українська земля і загарбникам тут не раді. Станом на 23 березня місто досі у тимчасовій окупації, а місцеві заявляють про "чистки" проукраїнських активістів.

LIGA.Life поговорила з двома херсонськими родинами про те, як змінилась поведінка та емоційний стан дітей. Чим вони займаються під час війни та чи є в них доступ до навчання, лікування та повноцінного харчування.

Задля безпеки сімей ми не публікуємо їхніх справжніх імен чи ознак, за якими їх можна ідентифікувати.

Також ви можете почитати інтерв'ю з мером Херсона Ігорем Колихаєвим.

Вова, 7 років

У Херсоні чутно вибухи. Стіни льоху задрижали. Зі стелі посипалась побілка. 

– Мамо, що це?

– Вовчику, це – війна.

– Ми воюємо?

– Ні, на нас напали.

– Тому ми ховаємось?

– Так, тому ми ховаємось під підлогою у льосі. 

– Мамо, а хто на нас напав? Це з космосу? Космічні пірати? Люди не можуть нападати на інших людей.

– Сину, це Росія напала на Україну.

– Але в Росії дядя з тіткою живуть. Це вони напали?

На останнє запитання Надія не знайшла чіткої відповіді. Сказала коротко: "Ні, не вони. Хтось інший". Вову це заспокоїло. Він далі сидів тихенько, прислухаючись до звуків.

Все розпочалось 24 лютого о 7:00. Родина Вови прокинулась від вибухів, які лунали зі сторони аеропорту. Цього літа мала запрацювати нова злітна смуга. Родина сподівалась поїхати на відпочинок у Туреччину або Єгипет. Проте той лютневий ранок змінив усі плани.

Надія з чоловіком зіскочили з ліжка і підбігли до сина. Він був наляканий і постійно запитував: "Мамо, що це?" Страх та ступор не давав вимовити Надії ні слова. Всі просто стояли і дивились одне на одного.

"Того дня Вовчик мав нарешті повернутися до навчання в школі після дистанційки. Коли вибухи припинились, ми автоматично почали збиратися в школу. Тільки натягнули одяг, пролунав повторний вибух. Він повернув нас у реальність", – згадує Надія.

На горизонті виднівся стовп чорного диму. Він вихорився і ще більше лякав містян. План повернутися до навчання був провалений. На екрані телефону з'явилося повідомлення: "Ховайтесь! Місто обстрілюють. Почалась війна!".

Фото з особистого архіву героя: "Малюнок перших днів, коли тато був на роботі, замість однієї зміни, залишився на дві доби. Ми чекали, молились і намалювали міст, який допоможе тату прийти до дому".

Маленьке бомбосховище

Надія з чоловіком взялись облаштовувати льох – невелике підвальне приміщення на рівні з землею. Маленьке вікно забезпечувало доступ свіжого повітря і водночас – мінусової температури.

"Наш льох абсолютно не пристосований для сховища. Там мало місця – три людини ледь розміщуються – сиро, павутиння. Перше, що зробили – звільнили місце, поприбирали, спустили усі необхідні речі: воду, свічки, сірники, стілець. Також взяла молитовник і ікону".

До облаштування залучили Вову. Він також спускався та підіймався, заносив речі та допомагав батькам. За словами Надії, це допомогло його відволікти від вибухів, які лунали десь далеко.

На підлозі постелили килимок, поклали подушки. Тепер буде м’якше та тепліше сидіти. Самі одягли куртки, замотали ноги, щоб не було холодно. Проте тремтіння все одно пробирало все тіло. Не зрозуміло лише – від холоду чи страху.

"Поведінка Вовчика враз змінилась. Він дуже активна дитина. Ніколи не сидить на місці, постійно грається, крутиться, стрибає. А у льосі він майже не ворушився та говорив тихо-тихо, тому що прислухались до звуків за стінами".

Вибухи не припинялись. Їх було відчутно, сидячи на землі. Щойно снаряд вдарявся об землю, тіло відчувало поштовх.

"Зараз ми не спускаємось в льох. Облаштували собі сховище за принципом двох стін. Втомились постійно бігати вниз-вверх, набивати синці, сидіти в холоді, відчувати, як затерпли кінцівки. Проте Вовчик досі прокидається вночі і кричить: "Мамо-мамо, мені страшно!" Я його гладжу, обіймаю. Так він заспокоюється".

Фото з особистого архіву героя

Чай з варенням

Через тривале сидіння в сирому льосі Вовчик застудився. Нежить та кашель потрібно було негайно лікувати, а ліків не було. Аптеки працюють, але на поличках пусто. Через окупацію асортимент не поповнюють, каже Надія.

"Довелось лікуватись доступними засобами – гарячий чай та варення. Консультація з лікарем була, але телефоном. На щастя, швидка нам не знадобилась. Але лікарі змогли б приїхати лише до комендантської години. Адже в темну пору доби окупанти не пускають машини швидкої".

Морква замість бананів 

– Мамо, пішли у магазин. Я хочу морозива.

– Сину, магазин не працює.

– Як це, не працює?

– Через війну машини не можуть доїхати в магазин та привезти їжу.

– Але ж війна скоро закінчиться і машини приїдуть?

– Так, сину.

– Тоді чекаємо…

(Минув день)

– Машини вже приїхали?

– Поки що ні.

– Чекаємо далі.

Війна прийшла раптово. Запаси картоплі, хліба та молока закінчились на другий день. Раніше купували все за потребою, а з 24 лютого це стало справжньою проблемою.

"АТБ розпродали запаси і закрились. Еко-Маркет ще працює, хоча полиці майже пусті. Щоб придбати хліб, люди займають чергу з 6:00. Об 11:00 приїжджає машина з хлібзаводу – дають по дві хлібини. В центрі окупанти роздають свою гуманітарку, але її беруть зазвичай безхатченки. Цього тижня фермери з найближчих сіл почали продавати моркву, цибулю, картоплю", – розповідає Надія.

Через брак продуктів раціон Вовчика сильно змінився. На заміну його улюбленим йогуртам прийшла пшенична каша, а з овочів – салат з капусти. Замість м’ясного бульйону – овочевий. 

"Пшенична каша мені набридла. Сумую за цукерками та йогуртом. Хочеться морозива, навіть найпростішого", – каже Вовчик.

"Нещодавно сусід пригостив нас лимоном. Вовчик з таким задоволенням з’їв половину! Також стараємось вигадати нові смаки. Наприклад, замість звичних яблук та бананів спробував моркву. Зараз він дуже щасливий, коли її їсть".

Фото з особистого архіву героя

Дозвілля під час війни

Мультфільми та користування смартфоном стали рідкістю. Батьки не хочуть, щоб син споживав контент з країни окупанта. Українське телебачення тут заблоковане, доступне лише російське. Через це у хлопчика з’явилось більше вільного часу на інші заняття – ліпки з пластиліну, малювання, збирання Лего.

Також його клас повернувся до навчання. Уроки починаються пізніше, ніж зазвичай. Адже розпорядок дня у сучасних дітей змістився. Через постійне прислухання до звуків спати лягають пізніше, ніж зазвичай. 

"Вовчик досі має неповноцінний сон. Спить не повні 8 год, а 3-4 год. Тому якщо є змога поспати довше, дозволяємо йому. Тоді він стає і веселішим, і здоровішим. На онлайн-уроках пишуть та читають", – розповідає мама хлопчика.

Після навчання звичні прогулянки містом довелось замінити на короткотривалий вихід у двір, щоб подихати свіжим повітрям. 

Фото з особистого архіву героя

Страх, який відбирає мову

– Мамо, ввімкни мультики! Мамо, чому ми не йдемо у школу? Чому я не можу вийти на вулицю? Де мої друзі? Чому ми вдома, чому ми не виходимо в місто? Чому ми ховаємось?

Ці запитання Надія з чоловіком чують щодня від сина. Відповідають коротко: "Поки що не можна". Намагаються максимально відсторонити дитину від негативу, але все одно бачать, як змінилась його поведінка та емоційний стан.

"Він почав різко реагувати на незвичні звуки. В такі моменти одразу його обіймаю. Щойно чує обстріли чи вибухи – лягає на підлогу. Очі великі, бігають, шукають дорослих. Сильний страх, який відбирає мову. Ніби намагається щось сказати, а не може", – розповідає Надія.

Проте він також став більш уважним до оточуючих. Проявляє турботу до батьків. Якщо ті сидять похмурі, запитує: "Що трапилось? Ви на мене образились?".

Фото з особистого архіву героя

***

Попри окупацію, трансляцію російських каналів, дефіцит їжі та ліків, родина не збирається покидати домівку. 

"Ми не прийшли на чужу землю. До нас прийшли небажані гості. Ми будемо залишатись тут, в українському Херсоні", – додає Надія.

Максим, 12 років

"Діти не будуть такими, як до війни", – каже Марія, яка працює у сфері освіти.

"Підлітки показали свій сильний дух. Вони підтримують дорослих, які не можуть організуватися та побороти свою тривожність".

На її очах змінюється ціле покоління дітей. Старші класи допомагають теробороні, а середні – підтримують дорослих батьків, які втратили можливість заробляти.

Її сину Максиму 12 років. Війна дала йому проявити справжній дух бійця – ніяких скарг, ниття чи паніки. Тільки віра в перемогу та турбота про рідних.

24 лютого, як і всі херсонські діти, Макс мав нарешті повернутися до навчання в стінах школи. Проте бомбардування місцевого аеропорту поставило все на паузу. З 6:00 місто не спало, до 8:00 чекали остаточної команди: "Йдемо на навчання". Йшов четвертий тиждень війни, команда досі так і не пролунала.

"Але дистанційне навчання продовжилось. Першого дня діти виходили на онлайн-уроки під вибухи та крики: "В Херсон заїжджають танки!". Ні діти, ні дорослі не очікували, що все відбудеться настільки швидко", – згадує Марія.

Далекі вибухи одночасно дивували та лякали Максима, але лише у перший день. Згодом він звик і реакція стала спокійнішою. Каже, що у цьому йому допомогли комп’ютерні ігри. Адже там і без війни постійно щось бахкало.

Домашнє бомбосховище

Перша реакція на вибухи – треба ховатись. Старші чоловіки в паніці закликали всіх йти у бомбосховище, але, як з'ясувалось, воно було геть непідготовлене.

Сховище довелось облаштовувати власноруч у квартирі. Головний принцип – подалі від вікон, ближче до коридору. Вікна затулили, щоб не постраждали від ударної хвилі. 

Евакуюватись родина не збирається. Кажуть, що Херсон – їхня батьківщина та дім. Дачу під містом вже забрали під себе окупанти. Їхати нікуди, але про всяк випадок тривожні валізки зібрали. Взяли найнеобхідніше – одяг, воду, консерви, документи, зарядки від телефонів та павербанк. 

Фото з особистого архіву героя

Ні м’яса, ні молока

Про продовольчі запаси родина не подбала. До останнього вірили, що РФ не нападе. Зараз в магазинах дефіцит багатьох звичних продуктів. Переважно залишились лише овочі. 

В раціоні Макса – каші, макарони та картопля. Бракує м’ясних страв, але найбільше – фруктів, сирків та інших молочних продуктів. Інколи виходить дістати солодощі. Зараз це справжнє свято для підлітка.

"Він – боєць. Не ниє, не просить того, що нереально дістати. Радіє дрібницям та дякує за це", – розповідає Марія.

Також в місті є проблема з оплатою їжі. Адже термінали не працюють – зняти кошти не можна, розплатитись картою також. Доводиться жити на ту готівку, що залишилась.

Фото з особистого архіву героя

Шахи замість інтернету

З комунальними послугами поки все добре. Тимчасово вимикали воду та світло, згодом все знову запрацювало. Газ та опалення також є. Єдина проблема – зв’язок та інтернет. Окупанти навмисно глушать їх. Також вони розгромили телевежу. Через це телевізор показує лише російські канали.

"Коли інтернет вимкнули, я згадав про шахи. Раніше відвідував цю секцію. Граю або з родиною, або з сусідом. Декілька разів спробував пограти в нарди та різні настільні ігри з фішками. Також ми стали більше спілкуватись між собою в родині", – розповідає Максим.

Марія закликає сина до читання, навіть при свічках. Проте поки що душа до книжок у Максима не лежить. Читає лише для домашнього завдання, яке виконує справно.

Дистанційне навчання відбувається в спеціальній програмі. Кожен вчитель створив свою групу. Там вони спілкуються, проводять відеоуроки, завантажують презентації та інші необхідні файли. Туди ж діти завантажують виконану роботу. Щоправда, у воєнний час вчителі жаліють дітей. Задають мінімум завдань.

"Розпорядок дня став ненормований. Лягає спати дуже пізно. Прокидається і о 10:00 сідає за уроки. Потім обідає і грає у комп’ютерні ігри чи проводить час зі старшим братом".

Фото з особистого архіву героя

Оборонна позиція

Макс подорослішав, каже Марія. У нього з’явилась впевненість та віра в те, що скоро обов’язково все закінчиться. Він навчився брати себе в руки та швидко заспокоюватись.

"Він зайняв оборонну позицію – захисника, який постійно підбадьорює: "Все буде гаразд". Тішить, що в нього немає паніки чи депресивних проявів. У своїй практиці я бачу такі настрої як в учнів, так і батьків".

Хлопець взяв на себе обов’язок доглядати за трьома кішками. Він їхній годувальник та душа, каже мама. Окрім цього, він залучений у домашні справи, наприклад, прибирання.

"Звичайно, страх все ще є. Наприклад, він боїться виходити на вулицю. Проте я його розумію, на вулиці дійсно небезпечно. Неподалік від дому штаб росгвардії, який зараз є в кожному районі. Також помічаю втому від одноманітної ситуації, але він не здається і вірить у найкраще!", – додає Марія.