"У лікарні був дикий холод, до -9": розповідь медика, який врятувався з Маріуполя

"Ми не встигали каталки відмивати від крові, все засихало. Не було часу навіть санітарні умови зберігати в лікарні. Персоналу не вистачало", – розповідає Дмитро Пучков. 

Він – 26-річний акушер-гінеколог, ще інтерн, який уже встиг пройти пекло війни. Аж до 20 березня Дмитро працював у маріупольських медзакладах. Ось його історія, розказана для LIGA.Life.

Пологи під обстрілами

Дмитро працював у двох медзакладах – пологовому відділенні Маріупольського територіального медичного об’єднання "Здоров’я матері й дитини" та в Обласній лікарні інтенсивного лікування – ОЛІЛ. 

У пологовий, розповідає він, звозили вагітних з усього міста: "У нас три пологових, але працював тільки цей. Там були діти, які не могли самостійно дихати, потребували кисневої підтримки. Були десятки вагітних".

9 березня під час авіанальоту російської авіації на місто вгатили по пологовому. Фото звідти облетіли весь світ, змушуючи росіян суперечити самим собі.

Спочатку РФ заперечувала обстріл пологового, але згодом голова МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що пологовий таки обстріляли, але там нібито не було вагітних, а розміщувалася база батальйону "Азов".

У день атаки на пологовий, за розповідями колег Дмитра, троє жінок уже були в процесі пологів. Він під час нальоту був в ОЛІЛі. Туди й повезли всіх травмованих вагітних.

"Ми допомагали цим жінкам, приймали пологи, оперували, – пригадує він. – Одна померла вагітною. Її прооперували, але через сильну крововтрату не вдалося врятувати ні її, ні дитину. Після обстрілу пологового вагітні питали, чи можу прийняти пологи. Я ще інтерн, останній рік інтернатури, кілька місяців я ще не лікар… Доводилося приймати пологи. Ми оперували разом із колегою, Федором Ханчою, він лікар, професор кафедри".

Були природні пологи й кесареві розтини. Були дірки в склі в операційній, бо обстріл, розповідає Дмитро: "Ми пригинаємося, ховаємося, далі оперуємо". Породілля і дитя тоді вижили. 

Дмитро каже, що за цей період були випадки недоношених термінів, у багатьох вагітних були скарги на тягучий біль внизу живота – через стрес починався тонус матки: "Ми знеболювали. Заспокоювали, залишали під наглядом. Створювали, наскільки можливо, спокійні умови. Влучання в лікарню були, але її так інтенсивно не обстрілювали". 

Поранені

В ОЛІЛ звозили усіх – дітей, вагітних, травмованих, поранених. Цілодобово. За його спостереженнями, десятки людей привозили уже померлими до лікарні, сотням вдавалося врятувати життя. Практично повні бригади медиків лишались, але не було можливості безпечно сходити додому.

"Дуже багато травмованих було. Пішов набрати води чи купити хліба – відірвало ногу… Були діти, яких доставляли у дуже важкому стані. Були важкопоранені, яким потрібна була хірургічна, нейрохірургічна допомога. Дуже багато паралізованих людей було через травми спинного мозку. Я бачив кілька випадків.  Ми працювали на межі наших сил. Хаос. Морг був переповнений. Поранені поступали й поступали… Був ролик, де реанімують дівчинку, й анестезіолог каже, "щоб Путін здох". Це було в нашій лікарні". 

Дмитро фактично жив на роботі. Майже 20 днів: "Моє відділення – гінекологічне. В якийсь момент я лишився там з лікарем і все. Він приходив позмінно, я був постійно. Про протокольний епідемічний режим говорити не доводилося взагалі.  Обробити руки й операційне поле була можливість, але зі світлом проблеми були, відповідно, з апаратурою, що стерилізує інструменти. Лікарня працювала на дизельному генераторі, але не завжди вдавалося дизель знайти". 

Також у лікарні був "дикий холод", пригадує Дмитро. Опалення не було, вікна вибиті. "Ми ходили в спецкомбінезонах, вони протиковідні, синтетичні, що якоюсь мірою втримувало тепло. Я був у трьох светрах і зверху комбінезон. Ми так працювали, спали".

Бувало, що жінки у тому холоді народжували. Коли з’являлася електрика, в оперблоці вмикали обігрівачі, нагрівали кімнати. Але світло постійно вибивало, не вистачало потужностей. 

Почалися проблеми з їжею, водою, медикаментами. Все закінчувалося, доводилося приймати медикаменти з розграбованих аптек, пригадує хлопець. Бракувало препаратів проти цукрового діабету, проти розладів щитоподібної залози, проти астми, алергії.

Що їли

"Ми вагітних намагалися максимально добре годувати, намагалися тричі на день і ще щось солодке, поживне знаходити. Фрукти вважалися суперкрутим десертом", – розповідає Дмитро. 

Від початку облоги Маріуполя в лікарні кухарі ще готували їжу. Хто її привозив і звідки, Дмитро не знає – чи то мародери, чи військові з розграбованих крамниць.

Були овочі, хліб, крупи. "Усе це готували у відділеннях. Вагітних і породіль вдавалося нагодувати". Щастило, коли вдавалося знайти тушкованку. Тоді робили макарони чи крупу з нею. Якщо було світло в лікарні, то готували супи, наприклад, із замороженої риби. 

Самим медикам, розповідає Дмитро, вдавалося щось перехопити в перервах між роботою: "Бігаєш з поверху на поверх, привозять поранених, треба перев’язку зробити, знеболити".

З часом через обстріли дійшло до того, що чоловікам породіль доводилося самим на вогнищах готувати їм їжу: "Скотилися в Середньовіччя: щоб приготувати їжу, треба зрубати дерево, потім порубати на дрова, щоб розпалити вогонь і приготувати чашку чаю. Жах".

Захоплення лікарні росіянами

"В якийсь момент наша лікарня була захоплена російськими військовими, це було десь 10-11 березня. Вони говорили, що "ми морпіхи". Видно, що це кваліфіковані люди, навчені вбивати", – пригадує Дмитро. 

Каже, у лікарні на всіх поверхах вони провели обшуки, шукали поранених українських військових. Вони були в стаціонарних відділеннях лікарні. Частина спустились до підвалу, переодягнувшись цивільними, розповідає Дмитро: "Їх там знайшли". 

"Буду чесним. Російські військові виглядали самі дуже налякано. Дезорієнтованими чи що. Ніби не розуміють, що роблять, навіщо виконують чиїсь накази. Дивний стан у них був. Бачив багато хлопців 18-19-річних на вигляд. Ніби їх просто відправили на забій. Вони просили принести сигарет, їжі, води".

Але були й інші військові – бородаті, з кавказьким акцентом, позиціювали себе як командири юнаків. 

"З їхніх слів, вони були в військах "ДНР", спорядження відрізнялося від кадрових російських військових. Кадрові були краще одягнені. Загалом, усі вони дистанціювалися від спілкування з цивільними й медиками. Але один з них говорив: "Тепер ви знаєте, як було в Донецьку. Отак ми жили 8 років. Тепер відчуєте, що ми пережили". Не знаю, як це можна порівнювати взагалі. Також по лікарні ходили групи людей в цивільному, наскільки я зрозумів, це були військовополонені українські".

Лікарня як прихисток

Коли ще була можливість, Дмитро бігав додому приготувати поїсти батькам, які ховалися від російських авіаударів у підвалі: "Паралельно йшла зачистка російськими військами будинків поруч із лікарнею. Зачищали будинок за будинком, шукали там військових, "своих врагов". Були бомбардування з літаків, мінометів, градів… Лікарня теж постраждала, були прильоти".

Каже, коли ходив додому, його супроводжували російські солдати: "Я бачив тіла, які на вулиці валялися… Комунальні служби не працювали вже. Спочатку тіла валялись на вулицях, потім родичі стали ховати їх у дворах".

З часом можливості збігати додому до батьків не залишилось, пригадує Дмитро. Каже, ставало все спекотніше.

"Я жив на вулиці Троїцькій. У будинок прилетіло 14 березня. Я сказав, що там батьки, горить, то мене випустили. Прибіг. Вигорів увесь під’їзд. Усі рідні були цілі. Ми переночували у під’їзді сусідньому, що не постраждав, і я забрав їх до лікарні. В одномісній палаті нас було 8 людей. Якісь запаси води, що були зроблені вдома, перенесли туди. Але було, що 2-3 доби не привозили питну воду. А піти дістати з колодязя дуже небезпечно, бо йшли бої".

Дмитро розповідає, що до лікарні приходило багато людей з сусідніх будинків, кварталів, шукали хоч якогось захисту. Адже в лікарні був підвал. 

"Там дуже багато людей було в жахливих санітарних умовах. Відра, щоб справити нужду. Купа хворих, які кашляли, мали кишкові розлади. В лікарні бувало, що не було води три доби. Ми розтягували питну воду максимально".

З часом російські військові заборонили залишати стіни лікарні, особливо лікарям. 

Евакуація на свій страх і ризик

З часом лікарів меншало – вони рятували свої сім’ї з пекла. Вирішив рятуватись і Дмитро разом із батьками. 

"Випадково нам вдалося знайти у знайомих машину, що була пошкоджена, без вікон, проламаний дах, але була на ходу", – пригадує.

І так, 20 березня, сім’я Дмитра і сім’я їхніх знайомих, які були на своєму авто, виїхали з міста. Без жодних гуманітарних "зелених" коридорів. Тоді у лікарні, за словами Дмитра, залишалося ще 25-30 медиків разом із головним лікарем. 

"На блокпостах нас роздягали до трусів, дивилися, чи є сліди участі в бойових діях. Але пропускали. Ми їхали голою машиною, було дуже холодно". 

Тільки потім, каже Дмитро, вони дізналися, що так виїжджати дуже небезпечно, що його знайомі потрапляли під обстріли мінометні. Що є дуже багато історій, коли машини розстрілювали. 

"Зараз я в Полтавській області. Зв’язку з Маріуполем немає, там дуже мало лікарів лишалось, як зараз – не знаю". 

Дмитро додає, що дуже вдячний своїм наставникам, які підготували його і дійсно вчили допомагати медично? – Сергію Сверкунову й Ларисі Шелестовій.

"Зараз хочу знайти роботу, щоб забезпечувати себе і родину. Це проблема. Гуманітарна катастрофа, пекло в Маріуполі – з цим треба щось зробити. Максимально вивезти людей, які ще живі. Забезпечити їх їжею, водою, бо це жах. Я ніколи не міг уявити, що в 21 столітті можлива блокада міста з голодуванням".