Архітектурна пам’ять: як зробити меморіали частиною сучасного міського простору

Інтеграція меморіалів у сучасний культурний і міський простір — виклик для українських міст. Урбаністи, архітектори, скульптори, історики й небайдужі українці наголошують на потребі осучасненого підходу до створення меморіалів.

Що з меморіалізацією в Україні?

Український інститут національної пам’яті на сьогодні пропонує 3 рівні меморіалізації:

• Український національний пантеон;
• Національний військовий меморіальний комплекс;
• Сектори військових поховань, окремі могили, пам’ятники та пам’ятні знаки.

На думку Олександра Алфьорова, кандидата історичних наук, екскерівника пресслужби полку "Азов", офіцера 3 ОШБр, меморіалізація — це створення певних кордонів, у межах яких рухається народ, розвиває етику й естетику.

Меморіали, позбавлені естетичного рішення, виглядають чужорідними, а отже, штучними й такими, що викликають питання про їх розміщення, питання про форму, а не зміст, каже в коментарі LIGA.Life Олександр Алфьоров:

— Але, окрім цього розуміння, є й гірка практика. В Україні є велика кількість меморіалів, що мають низьку, а то й зовсім не мають культурної цінності. І не завжди це залежить від конкретного керівництва населеного пункту, подекуди це може відбутися через створення офіційного конкурсу.

Маємо багато прикладів, коли через накрутки голосів, несмак учасників голосування, а то й просто голосування "за перший варіант", на конкурсах вигравали жахливі проєкти.

Благо, не всі вони реалізовувались, але, на жаль, меморіалізація взагалі не відбувалася. Моя порада дуже проста: за кожний меморіал має бути відповідальність. І вона має бути не на тих, хто її візьме, де сміливість може бути на одній шальці терезів із дурістю. А на тих, кого делегують професійні спільноти зі створенням експертних груп. Зрештою ми маємо загальноукраїнські установи, які мають долучатися до запитів із найвіддаленіших від центру ініціатив.

Так, у столиці до кінця цього року планують розробити концепцію меморіалізації загиблих воїнів. Після початку повномасштабного вторгнення значно збільшилась кількість звернень щодо вшанування пам'яті київських захисників і захисниць. Потреба в новій концепції, як пояснюють у КМДА полягає в тому, що кілька претендентів на одну вулицю чи сквер, п'ять і більше дощок на одній школі — це не вихід. У Києві натепер існують різні форми увічнення, однак зі збільшенням масштабів, вони перестають працювати, а деякі з них фахівці воліли б не застосовувати через імовірність повторної травматизації родин.

Від початку повномасштабної збройної агресії Росії у центрі Києва можна побачити ініціативу на знак пошани до полеглих: стихійний меморіал — поле синьо-жовтих прапорців, підписаних іменами полеглих військових.

Національний військовий меморіальний комплекс

До 2025 року в Київській області планують побудувати Національний військовий меморіальний комплекс, де мають право бути похованими військовослужбовці, які захищали Україну, та ветерани війни. Це буде перше Національне військове меморіальне кладовище в історії України.

На його території також передбачена можливість перепоховання видатних діячів, які боролися за незалежність України у ХХ столітті. Головним архітектором ескізного проєкту став член Національної спілки архітекторів України Сергій Дербін. У процесі проєктування комплексу він враховував закордонний меморіальний досвід, зокрема, всесвітньо відомого Арлінгтонського національного цвинтаря у США.

Для зведення Національного меморіалу виділена земля в межах Гатненської територіальної громади, що під Києвом. Оригінальність концепції — меморіальний комплекс передбачає не тільки наявність військового кладовища з усіма необхідними ритуальними спорудами для організації почесних поховань загиблих, а й музейний комплекс. Загалом на ділянці у понад 260 гектарів планують розмістити кілька зон:

• меморіально-церемоніальна: центральна головна площа (для проведення церемоніальних і комеморативних заходів);
• меморіально-поховальна: поля почесних поховань, колумбарії, крематорій (зона розміщення поховань);
• меморіально-просвітницька: музейно-виставковий комплекс (для проведення культурно-освітніх програм, експонування виставок);
• меморіально-наукова: Центр дослідження російсько-української війни (простір для проведення наукової діяльності);
• меморіально-рекреаційна: зелені насадження ("дерева пам’яті") й зони для вшанування пам'яті родичами та близькими полеглих;
• адміністративно-господарська (зона розміщення адміністративних і допоміжних господарсько-технічних служб, що забезпечуватимуть функціонування меморіального комплексу).

Головний архітектор Сергій Дербін обґрунтував концепцію так: "Коли ми говоримо про наші цвинтарі, випливають образи або хаотичного цивільного зі штучними квітами й різноманітними кольорами граніту, або ж, якщо говорити про військові, то це радянські здебільшого сектори поховань з великою кількістю зірок, серпів і молотів. Таке уявлення про "наше" здебільшого сформоване радянським окупаційним впливом. Але, на щастя, ми маємо й інші приклади, зокрема козацькі цвинтарі й могили вояків УПА, такі приклади й дають упевненість, що ми рухаємось у правильному напрямку, напрямку збереження нашої національної ідентичності".

Радниця міського голови Ірпеня з мистецьких питань, розповідає LIGA.Life, що Ірпінська громада, коли починала роботу над військовим сектором кладовища, поставила собі ціль створити цілісний і глибокий проєкт та не керуватися політикою швидких рішень:

— На жаль, готових варіантів чи законів, що регулюють це питання, немає. Тому ми підійшли до задачі ґрунтовно. Звернулися за порадою до фахівців, дослідили українські історичні традиції поховань захисників Батьківщини, вивчили міжнародний досвід. За консультаціями звертались до дизайнера ЗСУ Тараса Іщика, Українського інституту національної памʼяті, показували передпроєктні пропозиції представникам Міністерства у справах ветеранів, розробникам та архітекторам НВМК, колегам, які працюють над подібними секторами в інших містах, військовим, священникам різних конфесій. Збирали коментарі й поради, щоб запропонувати родинам загиблих найкраще рішення.

Софія Мартинюк наголошує, що від самого початку в громаді розглядали завдання не лише у створенні надмогильних споруд:

— Це має бути громадський простір, місце шани та вдячності, де наша громада зможе проводити памʼятні заходи й розповідати про ціну нашої незалежності майбутнім поколінням. Тому в проєкті передбачено церемоніальну площу, місце для відспівування під накриттям (важлива деталь, запропонована директором кладовища), місце для салюту, флагштоки з прапорами всіх видів сил ЗСУ, місце під колумбарії, навігація тощо. Проєкт є інклюзивним і безбарʼєрним.

Дотримуючись принципу рівності, всі надгробні форми уніфіковано формою козацького хреста, за яку проголосували родини загиблих, обираючи з кількох варіантів. Для тих, хто не може з релігійних чи інших міркувань лежати під хрестом, передбачена плита.

На всіх могилах буде розміщено QR код, що вестиме на персональну сторінку Героя в цифровій платформі "Книга памʼяті", де можна буде прочитати його історію життя, переглянути фото й відео матеріали.

У проєкті багато зелених зон, є місця, щоб посидіти, порефлексувати. Світлий колір оздоблення військового сектору має на меті створити атмосферу вдячності та світлої памʼяті, щоб у цьому місці хотілося знаходитись, на противагу звичній цвинтарній естетиці чорного граніту, пояснює радниця міського голови Ірпеня з мистецьких питань Софія Мартинюк:

— Зараз ми детально вивчаємо властивості пісковика та граніту, щоб визначити основний матеріал для нашого сектору. Розуміємо, що запит у родин загиблих на створення цього проєкту є нагальним. Але усвідомлюючи, те, що ми робимо, — це на багато десятиліть уперед, намагаємося зважено та професійно підходити до всіх нюансів. Від проєктування до айдентики та шрифту.

Як створюються меморіали

Вікторія Тітова, СЕО урбан-бюро Big City Lab і координаторка проєкту М86. Літопис оборони Маріуполя, в коментарі LIGA.Life зауважує, перше, що слід розуміти в процесі створення меморіалу — це хто є ключовими стейкголдерами:

— Тож спочатку ми маємо визначити, про кого буде це місце памʼяті. Про конкретну людину чи про певний підрозділ, чи про всіх військових із цього міста? Може, загалом про війну? Або ж про конкретні події, наприклад, оборону міста? Ми маємо зрозуміти, кого або що саме ми вшановуємо. І після цього розпочати діалог із тими, хто дотичний до цього проєкту.

Наприклад, якщо наше місце памʼяті про загиблих військових, наша перша група стейкголдерів — це дотичні до них люди: побратими, члени родин, близькі. Друга група — це безпосередньо спільнота мешканців району або міста, де планується встановити меморіал. Слід зрозуміти, як вони сприймають ці події, як розуміють і відчувають їх. Третя група стейкголдерів — історики, журналісти або громадські організації, які роблять архіви подій. Якщо вони збирають історії, то можуть збагатити ідею меморіалу, пояснює Вікторія Тітова.

— Наступний крок — визначити мету меморіалу. Це може бути вшанування загиблих. Це може бути зцілення — тобто створення простору для рефлексії, аби люди приходили і розмірковували в цій локації. Є меморіали, що несуть освітню функцію: діти приходять до них у межах шкільних уроків історії і дізнаються більше про події, що відбулися. Також меморіал може бути про надію. Він може показувати те, що відбулось, і водночас давати бачення мирного майбутнього.

Те, що ми хочемо створювати місця памʼяті зараз, поки війна ще триває, не є типовим підходом до комеморації. Адже часто меморіали про травматичні події в житті спільнот створюють через 10, 20 і навіть 30 років після того, як ці події сталися. Час дає можливість осмислити та прийняти досвід, памʼять про який буде передана майбутнім поколінням. У моменті мають місце меморіали стихійні. І це теж варто враховувати.

Експертка зазначає, що далі треба вирішити, як розробляти художню ідею меморіалу. Найкраще починати з вибору місця — і саме стосовно цього можна проводити широкі обговорення. Загалом локація має бути символічною, мати певне значення й відношення до подій, що вшановуються. Також потрібно зрозуміти, як меморіал вписується у середовище довкола. Звісно, важливим аспектом є доступність місця.

Перед тим, як розробляти дизайн, варто задати певні критерії, спираючись на те, що дозволяє місто загалом і конкретна локація. Тобто розміри меморіалу, матеріали, що буде використано, загалом — це буде відкрите чи закрите місце. Бо можна працювати з алеєю, якою люди йтимуть щодня на роботу і з роботи. А можна говорити про те, що навколо нас і так забагато болю, і варто створити меморіал, куди можна зайти тільки тоді, коли хочеш зайти саме туди. Тут можуть бути різні підходи — і з ними теж варто визначитися, каже Вікторія Тітова.

Далі починається робота над дизайном меморіалу. Треба розуміти, що у діалозі зі стейкголдерами — родинами, місцевою спільнотою, істориками й активістами — ми не говоримо про те, яким має бути меморіал. Ми говоримо про сенси, про локацію, про те, що має відображати місце памʼяті.

А ось те, яким воно має бути за дизайном, уже є завданням для художників. Саме вони працюватимуть із сенсами й задачами меморіалу, обмеженнями й потенціалом локації, продовжує експертка:

— І тут, на мою думку, варто проводити мистецький конкурс. Роботи художників можна оцінювати за різними категоріями. Можна дивитися на символізм роботи, наскільки запропоноване рішення відповідає сенсам, які були напрацьовані в процесі партисипації. Або ж наскільки рішення включає різні групи людей, памʼять про яких вшановується. Також можна дивитися, наскільки художня ідея є інтерактивною. Це важливо, бо меморіал працює тоді, коли передає історію, а не просто стоїть. Тому слід звертати увагу на те, яким саме чином ця історія передається, яким чином меморіал може говорити індивідуально з кожним відвідувачем, який до нього підходить. Звичайно, можна дивитися на естетичність і художність рішення.

Варто дивитися на простоту, зазначає Вікторія Тітова. Бо чим простіша ідея передання сенсів, тим доступнішою вона буде для людей. Особливо, коли будуть проходити десятиліття і народжуватимуться нові українці, які не мають досвіду цієї війни. Також слід звертати увагу на те, наскільки художнє рішення довговічне, наскільки запропоновані матеріали довговічні.

— І також мені здається, що якщо ми вже створюємо меморіали під час війни, то важливо, щоб вони залишали простір для еволюції наративу. Тобто, щоб у майбутньому ми могли ще працювати з цим місцем, трансформувати його. А не зносити чи ставити поруч щось інше, бо війна змінилась або ж тривала так довго, що змінилися покоління, і ми інакше бачимо те, що відбувається.

Переосмислення пам'яті про військових

Серед популярних практик комеморації — перейменування вулиць, створення парків і скверів на честь воїнів, фотовиставки ініціативи з продовження справ військових.

Один із таких проєктів, що переосмислює практику комеморації – сквер імені Дмитра Да Вінчі Коцюбайла в Києві. Співрозмовниця LIGA.Life Юлія Бєляєва, яка працювала над розробкою бронзової скульптури вовка, який відпочиває на щиті розповідає, що на етапі затяжної війни ми зіштовхуємося зі стихійною меморіалізацією:

— З одного боку — це право на оплакування та памʼять про героїв, які віддали життя за нашу країну. І я це розумію. І тут мені здається важливо, щоб кожен розумів, що це тимчасове, і на зміну стихійній меморіалізації мають прийти проєкти з вищою ідейною та художньою компонентою. І саме на такі професійні комплексні рішення заслуговують наші герої. До цього, на мою думку, має доєднатися Міністерство культури у супроводі визнаних українських митців і компетентних кураторів.

Як пояснює скульпторка, проєкт затверджували у тісній комунікації із сім’єю загиблого: "Це комплексне рішення, в якому поєднується глибоке вшанування пам’яті полеглого воїна-генія України та благоустрій занедбаного куточка Києва. Поєдналися два світи, як і має бути в меморіалізаціі".

Продовження справ військових — це ще один спосіб відходу від радянських методів вшанування. Наприклад, у Вінниці відкрилася книгарня "Герої", присвячена пам'яті Миколи Рачка — журналіста та 27-річного воїна, який загинув у бою влітку 2022 року. Микола мріяв про це відкриття, а його мрію здійснили батьки та старша сестра Антоніна.

Світовий досвід

Уже згаданий приклад: Арлінгтонський національний військовий цвинтар у штаті Вірджинія, США, є місцем спочинку для учасників різних воєн, президентів, голів Верховного Суду, астронавтів та інших відомих особистостей. Загалом тут близько 400 000 могил на площі понад 250 гектарів. Серед похованих — колишній президент США Джон Кеннеді, його дружина та двоє дітей.

Ще один відомий досвід меморіалізації — концепція меморіалу в пам'ять про теракт 11 вересня 2001 року. Меморіал розташований на місці колишнього комплексу Всесвітнього торгового центру у Нью-Йорку. Проєкт містить у собі два басейни-водоспади, оточені бронзовими парапетами, на яких перераховані імена жертв терактів.

На Меморіальній площі також росте дерево: у жовтні 2001 року рятувальники виявили сильно пошкоджену грушу на місці катастрофи. Працівники Департаменту парків і зон відпочинку міста Нью-Йорка прибрали його з місця події й доглядали за ним до повного одужання. Переживши події 11 вересня, дерево стало відомим як "Дерево, що вижило" (Survivor Tree). У 2010 році його повернули на територію Всесвітнього торгового центру, і тепер воно стоїть на площі як "символ стійкості й наполегливості":

Антон Лягуша, експерт з публічної історії: історичної наратології та медіакомунікацій, кандидат історичних наук, дослідник new School University Consorcium, розповідає LIGA.Life про створення архітектурно-інтегрованого меморіалу в Польщі у 2024 році: "У світі існує велика купа різних варіантів якісної меморіалізації. Пам'ятники, меморіальні місця мають бути доступними, інклюзивними. Один з останніх прикладів, на мій погляд, абсолютно прекрасно вписаний — меморіал "антисовєтським партизанам" (Незламним воїнам) у Вроцлаві, що отримав одну з престижних європейських нагород CODAworx 2024".

Пам'ятник Незламним воїнам складається з дев'яти скляних фігур військових у прозорих кубах, що символізують рух у різні сторони. Він присвячений солдатам, які були учасниками польського незалежницького підпілля, вихідцями з Армії Крайової та Національних збройних сил, які після 1944 року боролися проти радянських військ і комуністичного режиму за свободу Польщі.