Секрети "Словника української мови" Грінченка: цими словами користувались українці 100 років тому

Любі читачі й ще любіші читачки, вітаю вас із новим випуском нашої мовно-дорадчої рубрики!

Сьогодні поговоримо про словникарство — точніше, про один дуже важливий для нашої мови словник і цікавинки, які в ньому можна знайти.

1907 року в Києві почала виходити остаточна версія "Словаря української мови" Бориса Грінченка — найповнішого українського словника свого часу. Лінгвісти, перекладачі, та й загалом усі небайдужі користуються ним і досі: хтось шукає там колоритних слів і виразів, зібраних із текстів, що з’явилися друком після "Енеїди" Котляревського, хтось користується ним як перекладним із російської, а декому й узагалі видається, що слова, яких там нема, негоже вважати питомо українськими (що б це не значило).

Робота над цим словником почалася ще в 1860-х зусиллями київської Старої громади — організації української інтелігенції, куди входили, зокрема, композитор Микола Лисенко, етнограф і автор тексту українського гімну Павло Чубинський та засновник українського "театру корифеїв" Михайло Старицький.

У своїх спогадах "Як повстав Грінченків словник" літературознавець Сергій Єфремов розповідає заплутану й сповнену інтриг історію появи "Словаря…", що розтяглась замалим не на 40 років.

Невтомності й ініціативності першим його творцям не бракувало — втім, коли до них не додається лексикографічний досвід і організованість, справа часто застигає на місці чи дає не зовсім бажані плоди. Так і вийшло: за спогадами причетного до справи юриста, історика й дипломата Сергія Шелухіна, "студенти приносили картки з виписаними словами, перечитували й виправляли, хтось давав карткам лад, а інший хтось переписував". Таку модель роботи ми зараз називаємо краудсорсингом, і вона може давати свої результати навіть у словникарстві (див. сучасний онлайн-словник "Мислово") — але для серйозної лексикографії "на віки" процеси все-таки потребують більше організації й спланованості. Перший том "пілотної" версії словника, до якого тоді ще не був причетний Борис Грінченко, мав вийти безкоштовним додатком до газети "Київська старовина" 1896 року й містити 100 друкованих аркушів, але, на жаль, того року не вийшов, а наступного, після ще одної обіцянки передплатникам, з’явився в дуже урізаній, кількааркушевій подобі.

Фахові філологи з Громади таки не зуміли дати собі ради з цим виданням — і тому, попри нехіть і, мабуть, деяку погорду до відомого "народного учителя" без ученого ступеня, яким був Борис Грінченко, все-таки до нього звернулися, хоча попервах "уперто не згоджувалися передати редагування громадського словника самоукові".

Громадівці планували, що Грінченко дасть лад джерелам і підготує словник за півтора року за 50-60 карбованців на місяць (для орієнтації ось таблиця тогочасних цін), як вони уявляли, працюючи по 2-3 години щодня, вечорами. У вихідних даних словника Грінченко мав називатись редактором, але не єдиним — спершу на титульній сторінці мало стояти ще й прізвище Володимира Науменка, який, власне, завідував роботою над словником протягом попередніх років і за яким у новому словнику мало бути "закріплено" перші чотири літери. Втім, як пише Сергій Єфремов, у кінцевій версії Науменкова частина становила яких 15% — і тому він зрештою погодився прибрати своє прізвище з титульної сторінки.

У листі до мецената Євгена Чикаленка Борис Грінченко ще до початку роботи скаржиться, що громадівці навіть не можуть сказати, який обсяг матеріалу доведеться опрацьовувати, "бо на се немає часу, статистика неточна й вона нічого не дасть, бо сила не в числі, а у його качестві". Переглянувши матеріал самотужки, Грінченко виявляє, що матеріал потребує не лише впорядкування, а й суттєвого розширення, подає список бажаних доповнень і просить схвалити новий правопис замість попередньо вживаної "ярижки" (де українські слова записувались російськими літерами). Після першої проваленої спроби ухвалити постанову (бо фахівці зі словникарства не ходили на потрібні засідання) зі всім вищезгаданим громадівці все-таки ухвалюють її з другої — збільшивши термін роботи на рік і поклавши її всю на Грінченкові плечі за 100 додаткових карбованців щомісяця включно з переробкою матеріалу перших чотирьох літер.

Слова й приклади для словника, за рішенням комісії, слід було брати з джерел, виданих від Котляревського й до 1870 року. Роботу мало бути зроблено до 1 листопада 1904-го.

Грінченко з роботою справився, словник вийшов вчасно. Тож давайте тепер трохи його почитаємо й пошукаємо цікавинок на кожну літеру!

Анцибол — болотяний чорт

Балабон — бубонець, брязкальце

Вакар— коров’ячий пастух

Гайдабура — розбійник

Ґацик — кажан

Дурноляп — той, хто балакає, не подумавши

Ерлець — тавро на вусі худоби

Єднорал — генерал

Жмикрут — куркуль, скнара

Зазнайбіда — бідолаха

Импет — стрімкість, сила, натиск

Інклюз — за народним повір'ям, нерозмінна срібна монета, яка, коли нею заплатити, вертається до господаря

Їбунка — рослина Veronica beccabunga (Вероніка струмкова)

Йойлик — плаксій

Кохастий — добре вирощений (про рослину) 

Лайняр — жук-гнойовик

Мажорка — турецький тютюн

Наблягузкати — набалакати дурниць, набрехати

Однослов — правдива людина

Придибашка — пригода

Розіпсіти — зіпсуватись морально

Саксаган — кінець, смерть

Тринкаль (з нім. Trinkgeld) — гроші на могорич, могорич, хабар

Усамобожити — ублагати, упросити

Фраїрка — кохана, наречена

Хрунь — епітет свині; в Галичині: виборець, що продає свій голос

Цапура — коза

Чмут — пустун, витівник, забавник, майстер на вигадки, вигадник

Шалава — роззява

Щовб — крутий вершок гори, скеля

Юга — різновид сухого туману в спекотний літній день — коли здається, ніби повітря змішане з блакитнуватим димом

Язібаба — відьма

Читайте словники — набирайтесь мудрості!