Санскрит, суржик, конкурс милозвучності. Найпоширеніші міфи про українську мову

Любі читачі й ще любіші читачки! Вітаю вас із новим випуском нашої мовно-дорадчої рубрики!

Сьогодні поговоримо про міфи довкола української мови — як позитивні, так і негативні.

З наукового погляду обидва різновиди міфів не надто корисні, ба навіть шкідливі, адже, стрімко поширюючись у спільноті, вони займають місце фактів, досить вдало ними прикидаючись.

По-перше, коли замість факту про певне явище у вас у голові міф про нього, то проводити з собою пояснювальну роботу й замінювати міф на факт вам може й не захотітися. Бо звільнити зайняте міфом місце часом буває так само тяжко, як звільнити своє місце на нижній полиці, куди сів той, кому просто так зручніше.

По-друге, якщо певна царина знань надто заміфологізована, фахівцям із фактів у ній дуже непросто. Їм доводиться зі старту переборювати більшу суспільну недовіру й часом стикатися зі звинуваченнями в підриві національної ідентичності, якщо йдеться про її елементи (скажімо, про мову й культуру).

Ну, і насамкінець, якщо транслювати назовні міфи, а не факти, стороннім критичним спостерігачам може здатися, що ніяких фактів узагалі нема, ми все собі вигадали, а якщо ми все вигадали тут, то чому не могли вигадати й деінде?

Тому сьогодні пишатимемося вдумливо й розвінчуватимемо давно повінчане. Поїхали!

Українська — прямий нащадок санскриту, їй кілька тисяч років

Насправді перші відсутні в сусідів особливості києво-поліської й галицько-подільської діалектних груп праслов’янської мови, на основі яких після Х століття почала поступово творитись українська мова, мовознавець Юрій Шевельов датує VIII–IX століттями (які саме, можна почитати в одному з попередніх випусків). Перш ніж піти власними шляхами, слов’янські мови виділилися зі спільної праслов’янської, а праслов’янська, своєю чергою, відокремилася від праіндоєвропейської. Серед нині живих нащадків цієї стародавньої мови, якою говорили за кілька тисяч років до нашої ери, — англійська, вірменська, грецька, литовська, італійська і, звісно, санскрит, куди ж без нього. У всіх цих мовах донині збереглися схожі споріднені слова: мати, брат, вдова, юний, водити, свекор/свекруха, муж, земля, норов, людина. Спраглих до знань про наших лексичних родичів відправляю до базового джерела — Вікіпедії. Повернімося до санскриту: якщо оперувати термінами спорідненості, то санскрит для української — щось на зразок покійного дядька, який був значно старшим за наших батьків і одним із перших відділився від своїх; племінників у нього чимало, й медівники з півниками дістануться не лише нам.

Українська мова посіла друге чи третє місце на проведеному в 1920-х роках у Парижі конкурсі милозвучності після перської чи/і італійської

Почнемо з того, що сама ідея "конкурсу милозвучності" дуже сумнівна, навіть якщо дуже хочеться попишатися. Всі мови світу мають різні акустичні характеристики, в усіх є особливі звуки й звукосполучення, які здаються приємними носіям, але дуже незвичними іноземцям. Тому категорії, за якими їх можна було б порівняти, знайти дуже складно. Міф про конкурс милозвучності гуляє світом щонайменше років 50, "конкурентки" української там часом відрізняються, але сюжет усюди однаковий. Нам дістається друге чи третє місце і всесвітня слава.

Насправді ж, найімовірніше, легенду вигадали десь у діаспорі: 1 жовтня 1893 року в американській газеті "Свобода" виходить матеріал із реченням "Наша руська мова як каже один учений професор Бантиш-Каменський єсть второю по італьянській що до звучности, що до солодкости, що до придатности під безсмертні ноти всесвітних музикальних композиторів". Саме в ХІХ столітті їй і місце, бо тоді мови ще ділили на придатні й непридатні для високого мистецтва: одними, мовляв, оперу можна співати, а іншими смішно. Українська в загальноімперському уявленні тоді ще була такою, якою смішно, тому й потребувала для самоутвердження подібних історій. Зараз уже, на щастя, і опери нею співають, і фільми знімають, і Біблію перекладено понад сто років тому. Можна й з конкурсом милозвучності зав’язувати.

Українська мова — це суржик із польських, німецьких і російських слів

Візьмімо для різноманіття котрийсь із негативних міфів. Зараз їх тиражують значно менше, бо й ситуація політична не та, й просвіта мас дає своє, але, гадаю, подекуди в посполитих товариствах на подібні висловлювання про українську ні-ні та й натрапиш. Як їм опонувати?

По-перше, серед індоєвропейських мов (принаймні) немає жодної, де б узагалі не було запозичень. Вони є навіть в ісландській, найконсервативнішій доньці давньоскандинавської, носії якої досі більш-менш вільно можуть читати власні саги тисячолітньої давності. Але ісландська острівна й дуже ізольована. Всі наші материкові "родичі" мають досить пристойний відсоток чужомовних слів — переважно з тих мов і культур, із якими контактували впродовж свого розвитку. Україну, в принципі, можна вважати таким собі антиподом Ісландії. Нашими землями проходило так багато культур і лишало тут такий розмаїтий спадок, що в нас не лише польські й німецькі слова є — у нас лишилися ще й турецькі, угорські, румунські, давньокельтські, давньогрецькі, латинські, балканські й багато інших. Що більше носії мови перетинаються з чужинцями, то активніше це на ній позначається. Тому ми не суржик, ми просто мультикультурні й глобалізовані.

Російська — найближча родичка української, тому всім українцям легко говорити російською

Безвідносно до поточної геополітичної ситуації, в якій російською стало важко говорити навіть тим українцям, які через різні обставини володіють нею змалку, російська — аж ніяк не найближча родичка української серед слов’янських мов. Оскільки українська й російська кількасот років розвивалися зовсім у різних контекстах (поки майбутня Росія мала тісніші контакти з Ордою, майбутня Україна активніше контактувала з Заходом, а коли в російській з’явився пласт французьких запозичень, у нас з’являлися польські), в них справді досить багато відмінностей. Як стверджує професор Костянтин Тищенко, який дослідив лексичні відстані між мовами Європи, найближча до української — не російська, а білоруська: в них лише 16 % відмінної лексики. Між українською й російською — майже вдвічі більше, аж 34 % (стільки само, як між українською і словацькою).

Кличний відмінок — унікальна риса української мови

Оскільки кличний відмінок відрізняє українську мову від російської, за радянських часів у рамках "зближення" мов його досить довго намагались "понизити" у статусі, називаючи "кличною формою". В деяких українських говірках його вживають природно і завжди ("мамо", "тату", "папо", "Юро"), в деяких не вживають узагалі, в деяких часвідчасно. Літературна мова вимагає його вжитку у відповідних контекстах, але радить уникати, коли його форма немилозвучна (сере Джоне). Він існував у мовах-предках української й тому набув, окрім граматичних функцій, іще й пишальних. Але, по-перше, українська — далеко не єдина мова, що його має, а по-друге, мови, що його не мають, не мусять через це почуватися меншовартісними. (Росію ми не любимо не за це, нагадаю.) Кличний відмінок, скажімо, є у чехів, але у словаків його немає. У білорусів він є, але не такий поширений, як в українців. У болгарів він узагалі один із небагатьох збережених. Словом, відмінок собі як відмінок, із різними долями в різних мовах.

Говорімо українською й розвінчуймо міфи — правда значно цікавіша!