Перетворити цифри статистики на імена. Як працює нематеріальне вшанування пам'яті
Поруч з фізичними формами меморіалізації: пам'ятниками, монументами, місцями поховань дедалі більше уваги приділяють нематеріальним підходам, які насамперед акцентують на збереженні особистих історій, свідчень і спогадів. LIGA.Life поспілкувалася з людьми, які просувають ці ініціативи, й пояснює механізми роботи цифрових платформ та інших методів вшанування полеглих.
Нематеріальні меморіали: проєкти та ініціативи
У 2014 році запрацювала онлайн платформа "Книги пам’яті полеглих за Україну". З початком повномасштабної війни команда тимчасово призупинила оновлення та доповнення цифрового архіву пам'яті. Однак робота зі збору та обробки інформації про воїнів триває. Відомості можна й надалі надсилати через Google-форму, соціальні мережі чи електронну пошту.
Ще одна Ініціатива: "Що таке пам’ятати", була створена у 2020 році, це спільний проєкт, до якого долучилось чимало учасників, зокрема, ГО Arts&Rights, Міністерство у справах ветеранів, Український інститут національної пам’яті. Мета цієї ініціативи — поширення "м’якої пам’яті".
Коли немає забронзовілих героїв, про яких вже важко щось згадати. Натомість є індивідуальний спогад, який людина пронесе з дитинства.
Як розповідають дослідники проєкту "Що таке памятати", ще до початку повномасштабного вторгнення практикувались різні способи вшанування:
спортивні змагання, підйоми на вершини, марафони тощо (зокрема, забіг "Шаную воїнів — біжу за Героїв України";
іменні стипендії на навчання ветеранок і ветеранів, як от стипендія імені Богдана Радченка, журналіста, випускника Києво-Могилянської академії. Стипендія дає можливість отримати ветеранкам і ветеранам магістерський ступінь в університеті;
урочисті події (публічні заходи, лекції, виставки);
документальні стрічки.
Що змінилось з початком повномасштабного вторгнення?
Як і раніше свою діяльність продовжує Український інститут національної пам’яті. По суті він є єдиним центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу.
З 16 березня 2022 року героїв та мирних жителів, які загинули через російську агресію вшановують загальнонаціональною хвилиною мовчання. За указом президента вона відбувається щодня о 9:00 ранку.
Полегла парамедикиня Ірина Цибух (Чека) започаткувала проєкт "Хвилина Честі", який спрямований на переосмислення та персоналізацію хвилини мовчання. Його мета — зробити цей ритуал значущим для українців, говорити не лише про загиблих, але й про тих, хто живе.
Ще одна ініціатива, започаткована у березні 2022 року і працює донині, — платформа пам'яті "Меморіал". Проєкт вшановує цивільних та військових жертв російської війни проти України: збирає та зберігає інформацію про кожного загиблого. Мета цієї платформи — "створити нову культуру пам’яті в Україні". На сайті "Меморіалу" можна знайти дані про загиблих, а також додавати інформацію про жертв, і військових, і цивільних. На платформі також розміщені тисячі історій:
У червні 2022 року був заснований стипендійний фонд імені загиблого воїна-пластуна Артема Димида, а в червні 2023-го — стипендіальний фонд на честь загиблого героя України Дмитра Коцюбайла, позивний Да Вінчі. Ініціаторкою створення фонду стала його наречена Аліна Михайлова. Стипендію імені Дмитра Коцюбайла вручають студентам за активну волонтерську діяльність, зокрема тим, хто підтримував і допомагав військовим, ветеранам та їхнім родинам.
Якою має бути політика вшанування пам'яті
Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам’яті "Меморіал" в ексклюзивному коментарі LIGA.Life розповідає, що варто звернути увагу на 10 принципів меморіалізації, що були сформульовані Інститутом національної пам’яті:
— Це "база", з якою ми як організація погоджуємося. Доповнити можемо тільки принципом, який у своїй роботі використовує Меморіал з перших днів. Тоді нашу місію ми сформулювали так: перетворювати цифри статистики загиблих на імена. Персоніфікація — це те, що ми використовуємо у всіх наших продуктах пам’яті: життєписах, відео пам’яті, демонстраціях історій у публічних просторах. Нам важливо назвати ім’я, показати, про що мріяла людина, показати, як війна обірвала її життя.
На думку співзасновниці, якщо говорити про гідність у темі пам’яті, то тут ми бачимо тісний зв’язок із запитом на справедливість. Це всі дилеми, які виникають у рідних загиблих та громад. Як справедливо підходити до перейменування вулиць, якщо загиблих захисників у громаді більше, ніж вулиць? Як вшановувати пам’ять вбитих цивільних? Як справедливо вписати полеглих воїнів з 2014 року, про яких часто "забувають"? Кому із полеглих встановлювати меморіали й малювати мурали, а кому ні? Чи мають рідні "боротися за пам’ять" чи це має бути сервіс, з яким держава і громадські організації приходять до родин у втраті? Це все складні питання, з якими щодня стикаються українці, зауважує Гаяне Авакян.
Водночас Антон Лягуша, експерт з публічної історії: історичної наратології та медіакомунікацій, кандидат історичних наук, дослідник New School University Consorcium у розмові з LIGA.Life наголошує: "Коли ми говоримо про меморіалізацію, ми маємо звертати увагу не на її масивність, а на її чутливість. Вона має бути зрозумілою. Вона має бути зчитуваною дитиною, освіченою й неосвіченою людиною: умовно всім різним соціальним верствам. І вона має бути місцем спільного болю, горювання вдячності та поваги".
Як не перетворити загиблих на "забронзовілих" героїв
"Гідна меморіалізація також має бути спрямована у майбутнє, позбавлена постколоніального присмаку і таких самих форматів вшанування. Звісно, ми свідомі, що політика національної пам’яті чіткіше буде сформована вже після завершення війни. Ми думаємо не тільки про те, як через пам’ятання гідно вшанувати людину і підтримати її рідних у втраті зараз. Але й як у перспективі зберегти цю історію і презентувати наступним поколінням українців за 20-50 років", — пояснює Гаяне Авакян.
Експертка згадує про вже вкорінену в українське суспільство практику нематеріального вшанування: "Ми з командою хотіли б бачити пам’ять вбудованою в життя людини. Говоримо про пам’ять як дію та ритуал, пам’ять як звичку. Тут варто згадати найпростіший і найпоширеніший спосіб, доступний нам: загальнонаціональна хвилина мовчання та хвилина пам’яті на різних подіях. Її теж можна персоніфікувати, згадуючи про конкретних людей, перетворюючи інколи формалізований ритуал на індивідуальне згадування (на жаль, кожному з нас тепер є кого згадувати)".
Цей ритуал може бути щоденним або прив’язаним до пам’ятної дати, наприклад, 29 серпня — до Дня пам’яті загиблих захисників України, зауважує представниця Меморіалу:
— Приклад, який ми вважаємо вдалим в контексті пам’яті як дії, — акція "Стіл пам’яті", яку цього року спільно реалізували Hrabar Fondation та наша платформа. Понад 800 закладів по всій Україні та ще шести країн світу зарезервували столики із соняхами для найсміливіших серед нас — в пам’ять про полеглих воїнів. А гості закладів могли вписати імена полеглих воїнів. Це новий ритуал пам’яті, який, ми впевнені, може вкоренитися в українській культурі і дозволить органічно вписати пам’ять у міське середовище.
