Зняти вроки або Пороблено, що робити. Як зурочення пояснює наука, розповідає біологиня

"Пороблено!"

Один мій знайомий, коли спіткався, казав: "пороблено". Коли спіткався хтось інший, коментував, як "Бозя все бачить". 

Люди суперечливі та ірраціональні, але прагнуть пояснити світ довкола. 

Ми вирішили поглянути на тему "пристріту" та "вроків" з точки зору медицини, аби зробити наше життя трохи зрозумілішим, хоч і менш магічним.

Наприклад, щойно весела й спокійна дитина ридає, здорова людина раптом марніє і згасає, не може дати собі ладу, або все болить, а лікарі не знаходять причину, чи взагалі життя йде шкереберть. 

Якщо мислити реалістично, можна здогадатися, що різних станів, навіть спершу незбагненних і несподіваних, є цілком конкретна причина, ба навіть кілька. 

У давні часи без лабораторій, аналізів та навіть рентгену ці причини переважно були неочевидними. Тож люди пояснюють ситуацію, як можуть: "Хтось позаздрив, та й зурочив дурним оком". Виглядає логічно – для магічного мислення.

Навіть в часи РНК-вакцин та повернення ракет на платформу в океані хтось "від пристріту" (так ще кажуть на вроки) досі носить червону нитку на зап’ястку, а хтось у спекотний день закриває немовля у візочку фіранкою. 

Та замість насміхання над забобонами ми спробуємо розібратися в цій насправді серйозній та несмішній темі: чому зненацька та невідомо чому може стати погано?..

Зневоднення й тепловий удар

У дитинстві, особливо влітку, мій день подекуди закінчувався риданнями під зойки мами чи сусідки в селі: "Зурочили дитину!.. На цю сукню не встигла булавку приколоти!..".

Шкода, що дорослим було невтямки про підвищену вразливість малих дітей і людей за умовні 60 років до зневоднення і виснаження спекою. 

У підлітків же, чи людей молодого й середнього віку, терморегуляція працює добре, а мозок справно розуміє сигнали про спрагу чи спеку. 

Тому, приміром, батьки та їхні друзі спекотним пообіддям можуть почуватися відносно нормально, а дошкільнята, які пів дня гасали й не пили нічого, бо "компот холодний, зачекай поки нагріється", можуть плакати, вередувати, не знаходити собі місця, непритомніти і навіть блювати чи мати судоми. 

Уявіть ситуацію на великому святі чи ярмарку (так, на другий рік локдауну це уявити важко), коли чепурненько вбрана дитина трапляється на очі різним незнайомим людям, а потім б’ється в істериці – і думка про косі заздрісні погляди здається цілком легітимною, але ні. 

Синдром раптової дитячої смертності

У нашій родині є історія, як перша дитина прапрабатьків – хлопчик – раптом "помер від щасливих очей" у віці до року. 

Тобто хтось сказав, мовляв, надто ви, молоді батьки, тішилися дитинці і щастя свого не приховували, от хлопчик помер. 

Не уявляю, як важко їм на серці було після тих слів, але факт той, що в нашій родині постійно тричі стукотіли до дерев'яці, плювали через плече і особливо нічому не раділи.

До винаходу вакцин, антибіотиків та запровадження санітарії як такої діти помирали часто, і це було сумно, та зрозуміло. 

Але бувало, та й досі є, що буцімто щойно здорова дитина у віці до року помирає, і чому – неясно. Навіть розтин нічого не показує. 

Не дивно, що в часи, коли й розтинів не робили, синдром раптової дитячої смерті – це так називається – цілком могли списувати на "вроки". Навіть досі личко дитини батьки подекуди не воліють показувати чужим людям, а на зап’ястя прив’язують ту саму червону стрічку.

Синдром раптової дитячої смерті це термін, що об’єднує різні причини: випадкове задушшя через сон на животі, чи в надто м’якому ліжечку, в надто теплій колисці, вроджені патології йонних каналів серця (автономна пульсація не спрацьовує), нечутливість центру дихання до рівня вуглекислоти в крові (дихання не спрацьовує), в тому числі – через появу в дитини мутацій, яких не було в батьків, а також вплив тютюнового диму ще в утробі матері і після народження, передчасне народження чи мала вага при вчасному народженні. 

Для зниження ризику раптової смерті немовляти матері радять не курити під час вагітності та після народження, ще й уникати пасивного куріння, вкладати дитину спати на спині на достатньо жорсткому матрасику, окремо від дорослих, хоча в тій само кімнаті. 

Передчасно народжених дітей спершу вкладають на животик (так само як і хворих на ковід-19), аби полегшити дихання. Тому таких немовлят вкладають на спинку уже тоді, коли можна. 

Не показуйте дітей стороннім, якщо на те ваша воля. Тільки педіатру.

Синдром Гієна-Барр

"Була здорова дитина, аж раптом ходити/розмовляти перестала". Не казатиму, що в наші часи подекуди звинувачують в такому, а раніше все списували на вроки. 

Синдром Гієна-Барр – низка клінічних симптомів, які об’єднує пошкодження оболонок нервів імунною системою. 

Уявіть дріт, на якому спалили ізоляцію, але увімкнули струм. Нервові волокна, що втратили свою ізоляцію – зокрема, мієлінові оболонки – дедалі гірше передають сигнали кінцівкам, і ті слабшають, втрачають рефлекси і навіть можуть геть ослабнути. 

У чутливих людей поштовхом для цього є пережита інфекція: кишкова, грип, чи вірус Зіка – чи просто підвищення температури. Тобто все було добре, але вони уже були схильні до цього синдрому, і коли відбувся поштовх, щойно імунну систему тригернуло реакцією запалення – вона розгорнула атаку на власні нейрони. Це називається гостра запальна радикулонейропатія. 

Адам Кухарський, автор книги "Закони зараження" та професор Лондонської школи гігієни і тропічних хвороб, пережив цей синдром в дитинстві та видужав, а згодом спостерігав кластер поширення синдрому Гієна-Барр в зоні спалаху вірусу Зіка. Інфекційна хвороба провокувала імунну систему багатьох дітей на острові.

Що тут можна вдіяти? Прийняти досить невтішний факт, що не винуваті ані сторонні люди, ані батьки дитини, ані вакцини. Адже неможливо прожити життя, і ніколи не мати гарячки й запалення. Рано чи пізно це стається з усіма. 

У разі гострого синдрому Гієна-Барр потрібна госпіталізація і належне піклування – лікування наразі немає. Як свідчить приклад професора Кухарського, можна пережити цей симптом і відновити мобільність.

Повторюване невиношування плоду

Втрата бажаного плоду, навіть ще ембріона – важка втрата. Якщо так трапляється не раз, попри всі намагання виносити дитину, можна справді повірити, що це вплив темних сил. 

Як на мене, ліпше уже так, аніж звинувачувати жінку, як це часто буває. Та краще знайти сили жити далі, розібратися, в чому справа разом з лікарем чи навіть командою лікарів, і здійснити бажане.

Це звучить холодно і байдуже, але вагітності на ранній стадії якщо і перериваються, то передусім через хромосомні аномалії ембріону, несумісні з життям. 

Жінка навіть може не знати про те, що була вагітна. Це суто ймовірнісне явище. 

У понад 65% випадків наступна вагітність завершиться народженням дитини.

Найпоширенішою причиною повторюваного невиношування плоду може бути хромосомна транслокація в когось з батьків – шматок якоїсь хромосоми перемістився в геномі матері чи батька на іншу хромосому, тож немає трисомій чи нестачі хромосоми, проте формування гамет (ооцитів в жінки чи сперматозоїдів в чоловіка) порушено. 

Не наводитиму деталі мейозу та мітозу, але факт такий: у разі хромосомних транслокацій в когось з батьків варто подумати про допоміжні репродуктивні технології, аніж сподіватися на випадковість.

Можуть бути й інші причини повторюваного невиношування: антифосфоліпідний синдром (автоімунне порушення), цукровий діабет з погано керованим рівнем глюкози в крові, синдром полікістозних яєчників, так звана дворога матка (поділена перетинкою), поліпи в матці чи рубці від попередніх втрачених вагітностей. 

У кожному разі слід шукати медичну причину проблеми, і намагатися її виправити у доказовий спосіб, ще й подбати про психологічну підтримку пари чи жінки.

Психічні розлади

На останньому курсі університету в січні мені змінили тему дипломної роботи. З генетики. А генетика – наука експериментальна, не всі експерименти в науці вдалі. 

Зрештою, я працювала кілька місяців без вихідних і дійшла до повного відчаю. Після передзахисту не полишало відчуття, що серце стискає холодна рука, хотілося плакати і здавалося, що ось-ось я помру. Але чому?.. 

Диплом написаний, остання сесія позаду, каштани квітнуть, та все одно я почувалася приреченою і "причинною". На жаль, до психіатра мене ніхто не спрямував, а сама я не здогадалася про тривожно-депресивний розлад. Але "зурочили" та "покайся" в сімейних розмовах прозвучали.

Психічні розлади, як-от депресивний чи тривожний розлади, чи особливо біполярний розлад або панічні атаки, заввиграшки можуть наводити магічне мислення про пристріт. Ще б пак – вчора ще була творча, яскрава, весела, енергійна та часто публічна людина, а сьогодні від неї лишилася сама тінь, яка не вірить в себе і шукає п’ятий кут. 

Щойно я спрощено описала біполярний розлад. Але виглядає так, ніби позаздрили та побажали лихого. Та це не так, хоча заздрити і бажати справді можуть.

Ми звикли вважати, що депресія – наслідок сильних травм, а тривожність – наслідок стресу. Але це не завжди так. 

Буває, що навіть сильні чи тривалі потрясіння й втрати не призводять до розладу, а буває, що людина від народження (чи через виховання певних патернів поведінки) є схильною до депресивних станів. 

Ззовні скидається, що на рівному місці виникли химерна поведінка, втрата сну, сльози, страх, втома, нездатність дати собі раду, зміна стосунків з їжею чи алкоголем, і їхні наслідки – проблеми в різних сферах життя. 

У разі розладу з панічними атаками людина відчуває, що раз-у-раз, зненацька зазирає в очі смерті, бо відчуває розпач, страх, серце вистрибує з грудей і здається, що це кінець. Що можна подумати, якщо ви ніколи не чули про панічні атаки, але вірите в "духовну сферу"? Що треба йти виливати переполох. Але насправді потрібно почати з сімейного лікаря та психотерапевта.

Якщо в житті почалася незбагненна чорна смуга і надія пропала, хочеться померти, водночас є відчуття, що смерть прийде нагло та скоро, треба йти не у сім храмів ставити свічки, і не обітниці давати, а записуватися до психіатра й сімейного лікаря.

Сімейний лікар – взагалі сучасний покращений аналог ворожки. Він може призначити аналіз крові і раптом виявити, що це не вроки, а, приміром, анемія, і повноцінне життя до вас повернеться разом зі здоровим рівнем гемоглобіну та феритину. 

На цій оптимістичній ноті і завершу: заздрість існує, проте вроки – ні. 

Дарія Озерна, біологиня, медична журналістка, для LIGA.LIfe