Павло Ковтонюк: Немає причин думати, що цей уряд може ефективно стримувати пандемію

Україна досі плентається у хвості країн за темпами вакцинації проти COVID-19. За умов, що найбільше у нас, за офіційною статистикою, щепили людей 20-39 років. 

Але багато українських лікарень досі переповнені хворими. Інтерактивна карта на сайті РНБО показує, скільки заповнених ліжок інтенсивної терапії, наприклад, на 13 квітня.

Чому так трапилось і наскільки ми як країна вдало боремося з коронавірусною хворобою?

LIGA.Life підготувала матеріал спільно з Українським центром охорони здоров’я (UHC), поспілкувавшись з його співзасновником Павлом Ковтонюком, який був заступником міністра охорони здоров'я 2016-2019 років.

Ми також хочемо поспілкуватися на цю тему з представником влади, головним санітарним лікарем Віктором Ляшком, і теж запрошуємо його на розмову.

"Цей спалах був очікуваним"

– Якщо посунути емоції вбік, що ми бачимо згідно з ситуацією з ковідом в Україні?

– Відбувається черговий спалах. Його іноді називають у нас хвилею. "Хвилі" передбачають, що щось зростає, спадає, знову зростає і спадає. 

А в Україні, якщо подивитися на пандемію, у нас нічого сильно не спадало. Щонайбільше – зупинялося. І потім, щойно якісь обмеження або такі фактори як сезонність, зникали, починалося нове зростання.

І після чергової стабілізації, яка була навколо новорічних свят і карантину в січні, розпочалося нове зростання. 

Він розпочався ще в лютому, просто це бачили тільки люди, які уважно стежать за цифрами. Очевидним він став у березні для всіх, коли ми побачили перші сигнали, що лікарні стають переповненими в областях на Заході України. А тепер вони переповнені  на всій території країни.

Цей спалах – найсильніший за весь час. Це було очікувано.

– Чому другий спалах прогнозовано сильніший, ніж перший?

– Оскільки все це – одна хвиля поширення, яка як розпочалася минулого березня, так триває з перервами до цього дня, не дивно, що вона наростає. Ми не можемо її ефективно стримувати в Україні.

Факторів таких є декілька:

1) Дуже ефективна система виявлення. Через неї працюють, наприклад, країни Південно-Східної Азії, які завдяки суперсистемі тестування та відстеження кожного контакту фактично звели на нуль свої пандемії і до локдаунів майже ніколи не доходили.

Йдеться про такі країни як Тайвань (30 млн населення) і Південну Корею (50 млн населення). У Європі систему виявлення почали будувати тільки під час першого локдауну, тоді як у цих країнах вона вже була відпрацьована. Тому Західна Європа не могла бути такою ефективною і обійтися без локдаунів.

2) Ефективна система карантинів. Її використовують зазвичай країни Західної Європи. Тому у них хвилі. Завдяки хвилям вони зменшують поширення до стану, який можуть контролювати. І між хвилями у них є довгі періоди, коли захворюваність дуже низька.

3) Вакцинація.

Все. В Україні і тестування, і виявлення фактично не працюють, система, напевно, найслабша в Європі.

Карантини ми теж не любимо. Постійно йдемо на компромісні половинчасті обмеження, які до пуття не можуть нічого стабілізувати, лише призупиняють велику хвилю, яка на нас йде ще з минулої весни.

І вакцинація зараз… не фактор. Тому немає жодного фактора, який дозволить нам говорити, що ми можемо зробити з цим щось. Тому воно і зростає. І зростатиме. Поки не зробимо щось з трьох.

– Розберемо кожен з блоків окремо. Зараз ніби немає великих проблем з тестуванням. Я родом з маленького містечка на Тернопільщині, і коли в батьків була підозра, їх доволі швидко записали на тестування за держкошт. Але навіть за таких умов видно, що система все одно не працює. Чому?

– Вона зазвичай погано працює у великих містах. Не тільки у нас, але й у світі, поширення коронавірусу зосереджене у великих містах – там, де люди один з одним багато спілкуються і перебувають разом.

Чому? Бо у великих містах інфраструктура не пристосована для людей. 

Можливо, у маленькому містечку людям зручно піти в амбулаторію, а у великому місті людині подорожувати до амбулаторії і робити додаткові зусилля важко. Тому вони обирають іти в приватний заклад або не йти нікуди.

Це не буденний інтерес: "Скільки ж нас хворіє?", це має величезне значення для наступного кроку – відстеження контактів. 

І тут ще більший провал, ніж з тестами. 

Навіть якщо ми виявили в себе позитивний тест на коронавірус, далі з цим уряд фактично нічого не робить. 

Ніхто не обдзвонює, не впроваджує систему, яка би сприяла тому, щоб людина нікуди не ходила і не поширювала хворобу.

Система наша здебільшого працює для фіксування людей, які потрапляють у систему охорони здоров’я: або до лікаря, або в лікарню. 

– Що ми фіксуємо цією кількістю тестів?

– Якщо коротко – дуже хворих людей. Які через захворобу, розвинули такі симптоми, що не можуть не звернутися по меддопомогу. До лікарні без тесту не потрапиш. Якщо підеш до сімейного лікаря, він теж направить на тест. 

Навички, яка би дозволяла людям в Україні тестуватися з малосимптомним або безсимптомним перебігом, немає. 

Ми цю систему не будували, людей так не виховували, і просто на це, сленговою мовою кажучи, забили.

В інших країнах – Польщі, Чехії – це побудовано інакше. Доступність тестування значно вища. Люди можуть вийти з дому, пройтися 5 хв і потрапити у пункт тестування, де швидко зроблять тест і швидко віддадуть результат.

І оскільки система працює давно, це вже звичка: маєш симптоми – пішов протестувався. Багато людей не вмирають від ковіду, у більшості він минає легко, з температурою +/-37,5. 

В Україні людина думає: "А, це мені зараз купу зусиль витрачати, щоб зробити тест? Ясно, що в мене ковід, нюх пропав! Посиджу просто вдома". І в статистиці тебе немає, і ніхто не відстежує твої контакти, і ніхто цим способом з поширенням хвороби у нас не бореться. 

– Ми ще можемо щось зробити, і чи є сенс?

– Теоретично, можемо, бо пандемія нікуди не дінеться, допоки ми не провакцинуємо принаймні 50-60% населення. Тобто ще наступний рік, а з такими темпами вакцинації, як зараз, не один рік. 

Але практично дивлячись на це і на ставлення уряду до питання тестування… Вони з самого початку ігнорують це як фактор, як стратегію. Не думаю, що їх ставлення до цього зміниться. Тому думаю, що те, що щось зміниться – малореалістично.

– Є припущення чи розуміння, чому з боку уряду або ігнорування, або те, що не чують? Коли ви працювали в Київській школі економіки, давали довідки усім зацікавленим сторонам. Вони ж не просто викидали їх у смітник. Напевно, були розмови, рішення, обговорення. 

Уряд прекрасно поінформований, до того ж всі його ланки – МОЗ, Офіс президента, РНБО… Сам бачу довідки, які бачать вони, маю можливості їх отримати. Там є все.

У нас ще в Київській школі економіки була команда людей, один з них просто фізично працював у міністерстві. І вся аналітика, яку ми мали, прямотоком потрапляла у вуха головному санітарному лікарю і потім міністру.

Але рішення – це не лише інформованість. Це твої переконання, фаховість, наявність або відсутність стратегії, цінності та розуміння ситуації, рівень мислення. Здається, що вся проблема у нас – там. Бо вся інформація завжди була.

Один із найбільш яскравих випадків – коли ми в грудні давали в Офіс президента сценарії впровадження карантину. Було очевидно, що потрібно буде впровадити той чи інший вид карантину. 

Ми запропонували найкращий, на наш погляд, сценарій, також середній, компромісний, і найгірший. Обрали найгірший, ще і у його погіршеному варіанті.

Чому? Епідеміологічних, аналітичних причин цьому не було жодних. Тобто були інші причини, нам невідомі.

"Нинішній локдаун – це крок відчаю"

– Локдаун нинішній ефективний чи ми знову просто ставимо пандемію на паузу? І щойно ситуацію полегшать, скажімо, на Великдень, ми знову матимемо криві, які підуть вгору.

– Треба зрозуміти цікаву річ: Україна, з одного боку, ніби робить все те саме, що інші країни. Це однаково називається. І нам здається, що ми рухаємось так, як усі. Але насправді часто ті самі інструменти чи застосовуємо з іншою логікою, чи до іншого місця прикладаємо і в інший час. 

Це відбувається і з локдаунами або жорсткими карантинними обмеженнями.

Як типова країна Західної Європи їх впроваджує? У неї є система відстеження і фіксації поширення через тестування. Зазвичай, дуже розвинена. І в країні бачать, що починається зростання, спалах, складають 2+2 і розуміють, що через два тижні вони втратять контроль над ситуацією, а ще через два тижні будуть переповнені лікарні. 

Що роблять? Впроваджують карантинні обмеження, жорстко. Заплановано. Розуміють, на які показники впливають і яка мета: на які показники хочуть вийти, щоб відпустити. Минає час, показники повертаються туди, куди вони хотіли, і обмеження знімають.

В Україні відбулося все історично не так, крім першого карантину. Його впровадили правильно, і я уряд завжди за це хвалю.

Усі інші карантини впроваджували по-іншому.

Наприклад, ростуть госпіталізації, людей стає більше в лікарнях.

Але навіть тоді ми карантин не впроваджуємо. Ми чекаємо. Ми доставляємо ліжка, робимо вигляд, що ставимо кисень, тягнемо до останнього. І взимку минулого року була стратегія проскочити доставлянням ліжок. 

Зараз стратегія: "Давайте регіони впроваджуватимуть локдауни, не ми". Ми дочекаємося, коли все вже до ручки дійде, і тоді нехай місто Київ оголосить локдаун, а ми скажемо: "Так, показники погані".

Зараз в Україні – не класичний європейський локдаун. Ми фактично від безвиході змушені вживати таких заходів, бо не можемо приймати хворих у своїх лікарнях.

У цього локдауну немає мети. Це крок відчаю.

У нас є система індикаторів у МОЗі, але рішення де-факто кожне місто ухвалює окремо. Бардак. Думаю, політична логіка якась є в нього, але з епідемічної точки зору – це повний mess (безлад. – Ред.).

Це несистемна робота. Тому сприймати це серйозно важко. І на якісь результати, що ми візьмемо під контроль поширення, наприклад, очікувати не варто. Ми просто зупинимо цей жах і виграємо собі ще кілька місяців до наступного жаху. Ось і все, що буде.

– Виходить, що ми зараз сидимо два-три тижні чи скільки триватиме ця катастрофічна ситуація з заповненістю лікарень, потім вона природно впаде через локдаун, але ми знову можемо мати криву вгору, коли нас відпустять і ми поїдемо по всій країні до родичів на Великодні свята чи влітку на море.

– Так. Воно призупиниться. Навіть сильно не спаде.

Знаєте, коли в нас розпочалася хвиля, що зараз? 24 січня зняли обмеження, і вже за кілька днів в Івано-Франківській, Чернівецькій, Закарпатській областях розпочалося зростання нових випадків. Моментально. Бо інших систем стримування у нас просто немає.

Тому коли цей локдаун закінчиться, у нас одразу розпочнеться зростання. Але буде якийсь час – місяць, наприклад – до того, поки він не буде очевидним. І ми житимемо в ілюзії, що все під контролем. І знову буде місяць-два до переповнених лікарень.

– А хіба те, що у нас стільки людей за останній рік перехворіло, не є своєрідною "перевагою"? Велика частка людей вже мають якийсь імунітет до хвороби. І, можливо, є шанс, що літо і осінь уже не будуть у нас такими страшними, як нинішній період.

– Впевнено говорити про це важко. Ми багато чого ще не знаємо про цей вірус. Ризикну свою думку висловити: найімовірніше ні, ніж так. 

По-перше, перехворіло не так багато людей, як нам здається. Менше 1/5 – це мало.

По-друге, ми не міряємо всім людям рівень антитіл, не знаємо, скільки їх виробилось і в кого, і як вони діють.

Погано брати поодинокі приклади, але щоб проілюструвати: я перехворів у грудні, дружина зі мною. У мене були важкі симптоми, у неї – легкі. Я пішов  заради цікавості здав аналіз на антитіла, у мене їх майже немає. У дружини – великий титр антитіл. Як це передбачити? Ми не знаємо тут закономірностей. 

Ми не знаємо, який рівень імунітету у нас реально серед перехворілих. Ми не можемо на це покладатися. Тому потрібно вакцинувати. Поки ми  не  робитимемо, ризики великі.

– Звідки думка, що перехворіло менше 1/5 людей? Якщо подивитися на Facebook, ті ж медики кажуть, що у них уже половина перехворіли, інші кажуть те саме.

– Це оціночні судження, які в народі називають "пальцем в небо". 1 млн 800 тис. випадків було підтверджено в Україні. Це менше 10% населення. 

Оскільки наша система тестування не бачить всіх людей, ми в Київській школі економіки раніше робили такі оцінки, скільки реально людей могли перехворіти, вираховуючи через різні коефіцієнти. У нас виходило 13% на грудень – це найбільший показник.

– Тобто навряд чи на квітень цей показник 50%.

– На це не можна покладатися. Україна не є країною, яка найбільше хворіє на ковід. Дослідження в США у містах, де були найбільші спалахи, такі як Нью-Йорк, або у Швеції, де ніколи не було локдаунів, як у Стокгольмі, чи в Іспанії, де були страшні піки хвиль коронавірусу, показали, що ніде немає навіть 20% людей, які перехворіли.

"Вакцинація не є пріоритетом в Україні"

– У нас наразі є лише 500 00 доз, які ми вже використовуємо. З них 340 000 вже вкололи. Нехай ще Sinovac’ом почнуть вакцинувати, це – 200 000 доз. І з наявного – все.  Як ви оцінюєте систему вакцинації в Україні?

– Вакцинація – головний проєкт нашої держави на наступний рік. Нічого важливішого немає. Хіба, не дай Бог, війна почнеться. Не відчуваю, що це зараз найважливіше в країні.

Через 43 дні – а це довго і вже не скажеш: "Ми тільки почали" – більшість країн сильно розганялися. Тому у нас досі найповільніша швидкість.

Ми ще в центрі робимо таку метрику: порівнюємо день до дня. 43-й день вакцинації у нас, і ми відмотуємо інші країни до їхнього 43-го дня. Якщо так подивитися, ми випереджаємо дві країни – Албанію і Північну Македонію трішечки. А так – ми у хвості. 

Якщо дивитися на те, скільки людей провакцинували, ми теж на останньому місці.

Якщо подивитися, скільки нам часу треба, щоб провакцинувати принаймні 60% населення, щоб мати колективний імунітет, ми знову останні в Європі, нам треба більше п’яти років на сьогодні.

Це наш єдиний шанс на серйозний результат.

– Чому ми провалили? Ми ж брали за модель, наскільки пригадую, британський зразок, вони теж ранжували і щепили за групами. А у нас медики нещеплені всі, які мали, й інші категорії… До того ж є качелі, що 30-річні можуть вакцинуватися, а 80-річні хочуть і не можуть. Чому не спрацювало?

– Думаю, питання в компетентності. Іншого пояснення наразі немає. Це уже система. Це ж ми переживали раніше з тестуванням, коли знали, що базова практика подолання пандемії до винайдення вакцини – тестування і відстежування контактів. Ми бачили, що всі країни навколо вибудовують ці системи, стараються.

В Україні ми це просто ігнорували. Відмовилися від тестування як стратегії. Хоча намагалися імітувати якісь речі, головний лікар казав, що ми досягнемо 30 000 тестів, потім – 50 000, коли вже треба було 200 000. Ніколи так і не з’явилося в нас нормальної системи тестування.

І коли цьому ж МОЗу дали завдання розробити план вакцинації, було дивно очікувати на щось інше. Так і вийшло. План, який імітує західні, але абсолютно не підходить для нашої країни і не працює. 

Усе, що написано у чинній дорожній карті МОЗу з вакцинації – ті ж слова, які є в картах інших країн, але вони не складають нормальну систему для нашої країни. Умови вакцинації в Україні відрізняються від Британії. 

Перше – постачання вакцин. У нас з ним погано. Це означає, що ми повинні бути краще, ніж британці, займатися своєю системою контрактування і пошуку. Вважаю, в Україні тут не було взагалі роботи донедавна.

Друге – готовність людей вакцинуватися в Україні набагато нижча, ніж в більшості країн. Це треба було враховувати.

Третє – слабка інфраструктура. У нас немає потужної спроможності уряду і на місцях, і медзакладів швидко розгорнутися і працювати настільки ефективно, щоб обробляти велику кількість людей.

Яку стратегію треба обрати в таких умовах? Таку, щоб максимально відкрити можливості вакцинуватися. Бо якщо люди не хочуть, їм це має бути настільки легко, просто і приємно, й інфраструктуру треба так розгорнути, щоб якомога більше людей потрапляли на вакцинацію.

Що робить уряд? Розгортає суперскладну систему черг, яку сам, здається, не розуміє. Вводить так, як в тій же Англії, де великий попит. Коли великий попит, ти вводиш чергу: спочатку ти, потім – ти, потім – ти.

А коли попиту немає і ти створюєш чергу, що буде? Те, що в Україні найнижча швидкість вакцинації. От у нас колега Іра в офісі. Її дідусю – 79. Його не записують (бо ще немає 80-ти. – Ред.). 80-річніне приходять, бо багато хто з них не мобільний. Ті, хто повинні, не приходять, хто хоче – не може.

На це зверху накладають латку у вигляді вакцинації публічних осіб, які тільки нарощують ажіотаж серед тих, хто не може вакцинуватися, і дуже слабко допомагають тим, хто повинен. Виходить дурдом.

Замість того, щоб розгорнути якомога ширшу інфраструктуру, МОЗ робить набагато вужчу. Вводить поняття мобільних бригад, яке себе дискредитувало в тестуванні, не давало нам багато тестувати.

Для чого? Не щоб 80-90-річних вакцинувати. А щоб щепити лікарів, які вміють вакцинувати себе самі. Маємо історії про те, як центр первинної допомоги, який щодня вакцинує масу людей, чекає місяць, поки приїде бригада, щоб їх вакцинувати.

Після цього серйозно порівнювати нас з іншими країнами не можу. Це якийсь інтелектуальний локдаун, а не план. Єдиний спосіб це змінити – змінити план від початку до кінця.

– А ми не могли опинитися у ситуації, коли приїхали б 500 000 доз AstraZeneca (CoviShield), ми би дозволили замість цього плану вакцинуватися усім охочим, і ті, які сумніваються – літні, з серцево-судинними хворобами, яких і так лякають, що вони можуть ще більше отримати побічних ефектів після вакцини, не пішли через страх, а молоді-здорові, яким не першочергово треба, побігли і забрали ці малесенькі залишки вакцини і ми би лишились зовсім без вакцини.

– Я не кажу про всіх охочих. Повинна бути пріоритетність. Нам найперше треба вакцинувати людей, які можуть мати серйозний ризик наслідків від ковіду. Вони мають бути в пріоритеті. Але пріоритет можна організувати по-різному. 

Можна більше зусиль зосередити для цих людей. Дати більшу кількість лікарів, відкрити більше пунктів тестування. Можна зробити цю черговість більш простою та зрозумілою.

В Україні немає потреби ділити людей окремо за групами 80+, 70+, 60+ і 50+, якщо такий низький попит. Треба зробити одну групу – 65+, і все. Ці люди мають приблизно однаковий ризик. Також в Україні треба було би віковий ценз ще спустити, я би зробив 50+.

І всі ці люди можуть вакцинуватися вже, якщо хочуть. Інші люди, молоді, такі як я, чекають. Це нормально. 

У нас на папері – суперскладна система, де спочатку йдуть 80-річні, потім – 70-річні, але в цей же час купа молодих вакцинуються. Вчора друг вакцинувався, йому 35. Як так? Коли офіційна система не працює, вона все одно якось має працювати на практиці. 

Маса людей, які зараз не вакцинуються, піде щепитися. І кількість непріоритетних людей, які вакцинувалися за свій кошт, перевищить кількість пріоритетних вакцинованих.

Ми повинні швидше і розумніше вакцинувати тих, хто найбільш вразливий.

МОЗ не виконує навіть свій неамбітний план.

У них на першому етапі, де були тільки медики, які працюють з ковідними хворими, поліцейські, військові та працівники будинків для людей літнього віку, мали бути провакциновані 360 000 людей. У нас ще зараз немає 360 000 людей, і ми давно пішли в другий етап.

Навіть свої цілі ця система не може виконати. На другому етапі нам треба провакцинувати уже кілька мільйонів людей.

Так далі неможна. Наш центр розробив пропозиції, ми конструктивно критикуємо. Пропонуємо поділ в Україні всього на три категорії: 

1) Професійні групи – всі, хто у зв’язку з роботою має бути вакцинований: медики, вчителі, військові тощо. До вакцинації цих людей треба ставитися жорстко.

Медик повинен бути вакцинований, це його професійний обов’язок. 

Якщо він не вакцинується, не працює, бо наражає на ризик пацієнтів, колег і себе;

2) Усі люди 65+ років. Ці дві категорії – наші пріоритети.

3) Третя категорія – всі інші дорослі.

На першому етапі, до літа, ми вакцинуємо першу та другу групи. Першу вакцинуємо мобільними бригадами, які приїжджають на підприємство, школу, наприклад, всіх зібрали, провакцинували. Тут мобільна група ефективна.

Другу групу вакцинуємо в системі пунктів, які розгортаємо близько до людей. Якщо людині 80, їй має бути легко вийти з дому і за п’ять хвилин натикнутися на пункт вакцинації. 

Так працюємо до літа, закриваємо більшість людей з цих груп, і тоді відкриваємо вакцинацію для всіх інших. Що тут складного? Нічого.

– Складнощі у нас все-таки є, бо немає достатньо вакцин. Якщо говорити про те, хто повинен вакцинувати. Бачила масові скарги сімейних лікарів, що "Ми і так зашиваємось, лікуючи, а тут на нас ще й вакцинацію скинули від ковіду".

– Тому всі нормальні країни, які вакцинують хоча би більш-менш пристойно, розгорнули додаткову структуру для вакцинації, системи окремих пунктів, де тренують окремих медиків з числа інтернів, медиків інших професій. 

Лікар для вакцинації потрібен тільки для огляду пацієнтів, один лікар може обслуговувати багато медсестер, які щеплять. 

Додаткова інфраструктура – це обов’язково. У нашій дорожній карті про пункти не йдеться. Йдеться про мобільні бригади і систему амбулаторій. Це з самого початку було вузьким місцем. 

Ще в грудні ми в Київській школі економіки робили заяву, що з таким ми довго працюватимемо і перевантажимо важливий ресурс – сімейну медицину. 

Не забуваймо, що у нас є ще рутинна вакцинація. І сімейним лікарям за цей рік потрібно провакцинувати 10 млн дітей. Якщо вони цього не зроблять, в нас з’являться ще інші інфекційні хвороби .

В амбулаторіях мають вакцинувати. Але розраховувати на них як на основну інфраструктуру не можна. Вони не дадуть нам потрібних цифр. 

Ми пропонуємо розгортати додаткову інфраструктуру і в аптеках, і в поліклініках, і в приватних лабораторіях, і у відділеннях Укрпошти, і навіть в наметах, коли  стане тепліше.

– Ми ще можемо щось вдіяти? Чи зараз настільки сильні перегони за вакцини, що є в нас ці дози, а далі доведеться чекати, поки перевакцинується вся Європа, і тоді нам почнуть завозити?

– На сьогодні такі країни як Сербія, Албанія, чи Молдова, вакцинують набагато швидше за нас і мають вакцин більше за нас, відповідно до потреб свого населення. Я назвав ці країни, бо це європейські країни, які не в ЄС. Погоджуюсь, що ЄС закупив вакцини централізовано, хоча в них зараз теж проблеми з постачанням.

Але якщо взяти країни-не члени ЄС, які не виробляють в себе вакцини, які доволі бідні, вони примудрилися мати в себе вакцини. 

Переговорна позиція Сербії з її менш ніж 10 млн населення на ринку вакцин є слабшою, ніж в України, в якої 40 млн населення. Ми можемо більше купити. Про Албанію чи Молдову взагалі мовчу.

Але їм вдається. А нам – ні. Всю минулу осінь ми пишалися тим, що нам подарують вакцину через COVAX, чому до того ж в COVAX можна було і купувати вакцину, і користуватися гуманітарним постачанням. Ми не намагалися купити через COVAX. Не намагалися купити напряму.

А тепер сприймаємо це як погоду: "Ну, так сталося". Ні, це наш результат. Хтось має за це відповісти. У Латвії нещодавно міністра звільнили за те, що він не зміг організувати постачання вакцин. В інших країнах під людьми також хиталося крісло, або їх звільняли. Не розумію, чому ми займаємося мазохізмом і терпимо провалювання…

– Тому що багато людей вважає, що стартові можливості в Україні дуже різні порівняно з іншими країнами. Мовляв, ми не у Швеції, Данії, Британії живемо. Ми далеко не завжди будемо першими в чергах на вакцини, тому це приймають.

Я навмисно називав країни, які не входять до ЄС, які змогли, які були в набагато гіршій ситуації, ніж ми, щодо переговорної позиції. 

Ізраїль не входить до ЄС, але першим отримав вакцини зі своїми 9 млн населення. Знаменитий приклад їхнього прем’єра, який фізично задовбував президента компанії Pfizer, телефонував 30 разів на день, вдавався до всіх доступних способів, щоб його народ отримав вакцини.

Чи все мій уряд зробив, щоб ми отримали вакцини? Я не впевнений. Взагалі.