Одна з головних відмінностей України від багатьох розвинутих країн – нерівний доступ до можливостей. В освіті, охороні здоров’я, кар’єрних та соціальних ліфтах, гендерній сфері, не кажучи вже про поневіряння людей з інвалідністю. Таких бар’єрів у нас десятки, якщо не сотні.

Значна їх частина встановлена ще за царських або комуністичних часів, але залишається актуальною й у сучасному суспільстві: середня зарплата жінок значно менша, ніж у чоловіків, діти з сільської місцевості загалом отримують менш якісну освіту ніж міські (що підтверджують результати ЗНО). Що говорити про людей з інвалідністю – їм взагалі важко реалізувати свої права на освіту, здобуття гідної роботи, отримання належного соціального захисту. 

Щоб ідентифікувати та подолати бар’єри, які заважають комфортному життю та самореалізації українців, в Україні актуалізували національну стратегію безбар’єрності. Це величезний шматок роботи не лише для всіх органів державної влади, а й громадськості, і не на один рік, а можливо, і не на десятиріччя. 

Можна довго сперечатися про те, якою ми хочемо бачити ідеальну Україну, чи всі європейські механізми і погляди на правильне суспільство потрібно впроваджувати. Але є речі, які ми можемо і маємо робити тут і зараз. Державні стандарти надання соціальних послуг з перекладом жестовою мовою, супровід людей з порушенням зору, супровід при працевлаштуванні та на робочому місці, соціально-трудової адаптації – це приклади заходів у сфері суспільної безбар’єрності. Вони допомагають освіті, працевлаштуванню, отриманню соціальних послуг та й просто повноцінному життю людей з інвалідністю.

Щоб прочитати цей матеріал потрібно оформити підписку. Перейдіть до повної версії сторінки.