"На фініші блювали майже всі". Розповідаємо 10 історій з книги Андрія Шевченка

Що ви дізнаєтеся, якщо прочитаєте цю книгу?

Шлях хлопчика зі звичайного київського двору, який любив грати у футбол та першим залазив на дах сусідньої будівлі за м'ячем, до легенди українського футболу у 2012 році.

Андрій Шевченко описує свою ігрову історію, не зачіпаючи теми тренерства. Розповідає докладно, зокрема, про першого тренера, дитячі очікування, егоїзм у своїй грі, людей, які його постійно змінювали, надважкі вимоги від Лобановського. А ще – про хворобу батька, зустріч з дружиною та народження дітей, тріумф в "Мілані" і про те, як, здавалося, перегорів в "Челсі", а також про збірну з вболівальниками. 

Ця книга для тих, хто:

• завжди цікавився українським футболом і вболівав за Андрія Шевченка. Навряд ви дізнаєтеся принципово щось нове, але є історії, які пояснюють деякі рішення футболіста в кар'єрі;
• тільки цього року відкрив для себе Шевченка як тренера української збірної, який показав історичний виступ з "синьо-жовтими" на Євро-2020. У вашому випадку буде цікаво прочитати увесь його шлях – від перших футбольних переглядів до бутсів, які повісили на цвях.
• просто любить читати, але не фанат футболу. Майже жодних футбольних термінів та наднавантажень спортивною тематикою. Книга написана легко та зрозуміло.

Ця книга не для вас, якщо:        

• ви сподіваєтеся прочитати принципово нову інформацію з біографії Андрія Шевченка.
• ніколи не вважали Шеву хорошим гравцем і не розуміли, чого його усі так люблять. Ця книга не для того, щоб змінити вашу думку. Вона не показує Шевченка кращим, ніж він був. Навпаки, автор дозволяє показати і слабкі сторони гравця, і часи, коли він робив помилки, і ті моменти, коли він кричав від болю.
• не любите "мильні опери". Деякі діалоги написані так детально та з таким надривом, що важко уявити, що в реальному житті оточення Шевченка так спілкувалося. Особливо це стосується історії про дружину та родину.

Історія 1. Бутси Іана Раша

У 1990 році в Уельсі відбувся турнір за Кубок Іана Раша – нападник, який на той момент вже виграв з "Ліверпулем" два Кубки Чемпіонів. У складі юних "динамівців" грав і Андрій Шевченко, який став найкращим бомбардиром турніру. Тоді нагородою були бутси Іана Раша.

Цитата з книги:

"Шкіряні, найківські, вони були тільки мої. І за розміром годилися ідеально, але був один клопіт: упродовж наступних півтора місяця я підріс, не тільки я, а й моя нога, але я не бажав розлучатися з цим трофеєм. Бутси стали замалими, та я все одно їх носив. Намагався не зіпсувати, а про те, щоби викинути, не було і мови: бозна скільки вони коштували. Втім, за кілька тижнів на бутсах на великих пальцях протерлися дірки.

Продовжував забивати голи, нерідко наполовину босою ногою. І що більше росла нога, то важче ставало їх пристосовувати, аж поки це завдання стало геть нездійсненним".

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин

Історія 2. Проблеми з дисципліною

У своїй книзі Шева згадує, що був ще тим розбишакою. Вчився іноді погано, домашні завдання не завжди виконував, батьків міг ослухатися. Одного разу йому так кортіло йти грати в хокей з друзями, що мусив утекти з дому, бо мати пішла на роботу та забрала ключі від дверей.

Цитата з книги:

"Глянувши на вікно, я побачив варіант ідеальної втечі, яка не залишає слідів. Розчинивши вікно, переконався, що під вікнами ніхто не ходить, схопив хокейну палицю й жбурнув униз. На щастя, нікого не вбив.

Тепер черга ковзанів. І знову без жертв. А тепер починалося найважче: треба було вистрибнути мені. Стрибнув, не замислюючись ні на мить: короткий розбіг, стрибок. І ось я вже на землі. Змокнув, бо приземлився в сніг, але цілий…

У грі та веселощах я втратив відчуття часу, збагнувши, скільки часу минуло, лише коли стемніло. Чимдуж помчав додому, дорогою уявляючи, як мене покарають батьки… Останні метри перед будинком були жахливими, я вагався, чи мені йти додому, чи тікати якнайдалі. Я набрався мужності. Тато вже чекав на мене під під'їздом…".

Історія 3. Умови від батька

Здобувати вищу освіту Шевченко збирався в тодішньому Київському університеті фізичної культури. Абітурієнтам потрібно було зіграти матч, показати свої навички у дриблінгу, забити гол та перепасовувати м’яча так, щоб він не впав. Але то був не Шевин день. Іспити він завалив.

Тоді його батько вирішив, що найкращий варіант – навчатися у військовому училищі.

Цитата з книги:

"Його вирок, як постріл, несподіваний, влучний і болісний, у момент, коли я був беззбройний. Вразливий. Він сидів вдома, поруч мама, і я стояв перед ними, намагаючись відстояти мою місію. Моє життя.

- Але ж тату, не хочу покидати футбол.

- В університет тебе не взяли саме через футбол…

Він мав рацію, ніде правди діти, але я почувався розбитим за одної думки про таку приголомшливу розлуку з часткою мене, якою я дорожив.

- Рік, Андріє, даємо тобі рік...".         

У Шевченка було усього 12 місяців, щоби довести, що недарма залишився у футболі. І він впорався. Підписав свій перший контракт із платнею у 50 доларів за місяць, що на той момент було вдвічі більше, ніж заробляв батько.  

Історія 4. "Армія" Валерія Лобановського

За Полковника, як гравці називали Валерія Лобановського, вони жили за розкладом.

06:45 – будильник. Далі – біг на 45 хв або тренування в спортзалі.

О 10 годині – сніданок. Потім перше тренування, яке тривало кілька годин. Далі помитися, їсти, відпочивати та знову 16:00 – годинник, друге тренування і, як результат, "усі падали в ліжко вичавлені".

Цитата з книги:

"Він вимагав від нас по максимуму, що більше, на його думку, ми стомлювалися, то більше він змушував нас працювати. Був переконаний, що дриблінг є основоположною складовою гри, тому влаштовував нам безперервні змагання один проти одного.

Гравець мусив зберігати контроль над м’ячем, проходячи суперника, який намагався цей м'яч у нього відібрати. Він здійснив революцію, адже саме він був першим тренером, який застосував комп'ютер, розробляючи разом з Анатолієм Зеленцовим програму, здатну аналізувати матчі, обраховуючи те, як рухається кожен футболіст.

Він наказував нам виконувати безліч усіляких речей: бігати з м'ячем, без м'яча, стрибати, втілювати його хитромудрі вигадки. Не варто забувати і про ще один його винахід – "смертельний підйом": ривок під ухилом 16%, на якому слід бозна-скільки разів повторювати вправу.

Я ніколи не думав здатися, мене лише заохочували ці важкі моменти. Гарувати мені подобалося".

Історія 5. Пакт Шевченко-Ребров

1997 рік. Ліга Чемпіонів. Київське "Динамо" вдома приймає англійський "Ньюкасл". Перший тайм українці вели 2:0, але потім пропустили двічі, тож розписали мирову – 2:2.

У спогадах Шевченко зазначає: мали змогу з Сергієм Ребровим неодноразово забивати, але кожен грав сам за себе.

Цитата з книги:

"Ми з Сергієм створили не одну нагоду для взяття воріт, а відтак і для того, щоби дотягнути "Динамо" до підсумкового успіху, однак коли м'яч був у мене в ногах, я не пасував, і він поводився так само. Як два різнояйцевих близнюки. З роздягальні ми вийшли останніми, удвох, по тому сівши в одне авто, щоб поїхати в ресторан. Коли ми тільки-но від’їхали від стадіону, Ребров порушив тишу.

У розмові в авто уклали непорушний пакт – пасувати, чути один одного, не бути егоїстами. І вони дійсно змогли стати найкращим тандемом. Першою цю силу відчула "Барселона", яка спочатку поступилася "Динамо" з рахунком 3:0, а потім Ребров з Шевченком "добили" їх на "Камп Ноу" з рахунком 4:0.

Історія 6. Можливе викрадення

Андрій Шевченко вже збирав речі до "Мілану". Але перед вильотом в СБУ йому повідомили, що перехопили телефонні розмови, де обговорювали можливе викрадення Шеви. Думали, якщо гравцем зацікавлені іноземні клуби, то погодяться на велику суму викупу. З того моменту Шевченко мав супровід.

Цитата з книги:

"Супроводжували обережно, впродовж дня мене охороняли четверо чоловіків, які чергувались у дві зміни та були озброєні. Навіть під час матчів, тренувань та переїздів з міста в місто. Спочатку я був трохи наляканий, згодом звик навіть до їхньої зброї на видноті.

Звісно, приватне життя від цього страждало, але то були прийнятна жертва. Якби виникла потреба, вони би захистили зі зброєю в руках. Хоча насправді мене ніколи не спіткало нічого лихого і я ніколи не мав передчуття, що щось може статися".

Читайте также

Історія 7. "Суперечка" з Берлусконі

Сільвіо Берлусконі називав Шевченка "янголом". Ще до початку сезону українця в "Мілані" хвилювався, чи готовий він до італійського чемпіонату. За його словами, серія "А" був важким чемпіонатом, адже саме тут зібрані чи не найкращі захисники у світі.

Цитата з книги:

- Якщо заб’єш десяток голів – буде прекрасний результат.

- Ні, президенте, я заб'ю набагато більше, ніж десять.

- Гаразд, гаразд… – мовив він трохи ніби з ніжністю. Як коли погоджуються з дитиною, яка наплела сім мішків гречаної вовни. Він знову заговорив:

Чемпіонат Шевченка тоді завершив із 24 голами та став другим іноземцем, який здобув звання найкращого бомбардира у перший же свій сезон в серії "А". Раніше цим титулом міг похизуватися лише Мішель Платіні.

Історія 8. Вирішальне пенальті

У фіналі Ліги чемпіонів у 2003 році Шева забив вирішальний гол у серії післяматчевих пенальті туринському "Ювентусу". "Мілан" – переможець!

Шевченко став першим українцем, який виграв Лігу чемпіонів. Свою перемогу футболіст присвятив тренеру Валерію Лобановському, який до тріумфу учня не дожив один рік.

У своїй книзі Шевченко описує, що відчував саме за кілька секунд до переможного голу – згадував усіх: від першого тренера до кожного, хто був пліч-о-пліч в "Мілані".

Цитата з книги:

"Дивовижно, скільки думок та людей можуть снувати в голові в такому обмеженому просторі й часі. Блискавки гроз минулого, які, як тобі здавалося, вже давно закінчилися.

Я схопив м’яча. Поставив на "точку". Важкенький. Кинув погляд на арбітра, потім – на Буффона. Потім – знову на арбітра й знов на Буффона. І так чотири рази.

Допоки розпорядник матчу дав мені знак. "Шевченко, можеш бити". Вболівальники галасували, перекрикуючи його свисток, тож без того жесту хтозна скільки би ще тривав цей обмін поглядами.

- Спокійно, Андріє, – була остання фраза, яку я дозволив промовити сам до себе. Облизав нижню губу – геть суха. Розбіг. Удар. Буффон смикнувся праворуч від себе, а я вдарив ліворуч. Гол. 3:2.

Історія 9. Шева – теж людина, або як травми не давали грати

Неправильно виконана операція, неточна діагностика причини болю, як результат, Шевченко перестав бути тим Шевою, якого на полі було важко зупинити.

Англійська преса не шукала нейтральних слів, описуючи його гру, вболівальники "Челсі", де на той момент і виступав українець, не розуміли, що відбувається, але найбільше переживав цей спад сам Шевченко.

Цитата з книги:

"Я був у відчаї. Загубив всю силу. Не міг пробігти більше десятки метрів. Нога не слухалася, за кілька секунд литка твердішала. Я лікувався, робив ін'єкції, намагався тренуватися. Чимраз гірше.

Я злякався, що остаточно не зможу грати у футбол. Жаске відчуття, від якого слід втекти, якби лишень я був вдосталь меткий для втечі. Найбільш пригнічувало те, що я не міг навіть бути своєю тінню, позаяк тінь того, ким я колись був, вже покинула мене. Неосяжна важкість буття.

Я страждав через людей, через клуб, мені хотілося зрушити гори, аби відплатити всім їм за ту любов, з якою вони до мене ставилися. Одначе, єдине, що треба було зрушити з місця, – був я".

Історія 10. Євро-2012

За п’ять днів до матчу України проти Швеції у Шевченка заклякла спина. Було незрозуміло, чи зможе він взагалі вийти на поле. Ніхто не міг відповісти на це запитання і за 48 год до матчу, і за 24 год. Але все ж капітан збірної зміг вийти та зіграти, та ще й як – два голи у ворота Швеції від Шеви.

Цитата з книги:

"Перший гол забив у падінні головою. Політ і магія. Другий – так само головою й саме тоді, коли мене прикривав Ібрагімовіч. Міцно стоячи на ногах у безмежжі емоцій.

Переповнений стадіон, люди, сповнені гордістю, заразливий трепет, спогад про все це я плекатиму решту життя. На полі ми були Україною, а вони на трибунах були Україною. І разом ми перемогли, як Україна. Запаморочливі відчуття, незміренна гордість…

Той вечір – один з найпрекрасніших та найемоційніших спогадів у моєму житті. Бойовий клич, що закарбований у життєписі нашої національної збірної. Уявляючи, як велично закінчити, я бачив перед очима щось саме таке. Сльози щастя. Сльози гідності. Сльози, що струменіють на останніх метрах шляху".