Піраміди, самогон і побачення з Гоголем. Що подивитися на Полтавщині. 7 маршрутів

Ба більше, регіон славиться своєю природою, гранітними скелями, промисловим туризмом та видатними постатями – від Сковороди до Гоголя.

LIGA.Life разом зі співавторкою та координаторкою проєктів Poltava Open та Ukraine Open Оленою Романенко зібрала сім різноманітних маршрутів регіоном.

Гадяч – Плішивець – Бобрик – Веприк 

"Якщо відкрити місто Гадяч у Google Maps, то одразу можна помітити цікаву річ – пам’ятку, підписану івритом. У цей момент прокидається інтерес: що це таке та як туди потрапити?", – розповідає Олена.

У Гадячі розташована могила засновника хасидського руху Хабад-Рабі Шнеур-Залман бар-Баруха. Окрім цього, у 2012 році в місті відкрили Центр хасидизму "Адмор Азакен". Це популярне місце паломництва юдей. Його мета – надання усіх комфортних умов для паломників, які приїжджають у Гадяч. 

За інформацією на сайті Гадяч.City, відвідати центр можна в рамках екскурсії містом.

Окрім цього, в місті є Замкова гора. У ХVII столітті там була фортеця гетьмана Брюховецького. До наших днів вона не збереглась, але історія гори на цьому не закінчилась. 

У 1832 році на місці замку побудували в’язницю. У місті ходять легенди про те, що підземелля гори все перерите. Адже ув’язнені не полишали думку про втечу. Будівля в’язниці збереглася. Там працює Гадяцька аграрна школа. 

Якщо говорити про підземні ходи, то все ж таки це не зовсім легенда. Вважається, що Гадяч побудований на підземеллях. За свою історію вони виконували роль як в’язниці, так і винних погребів. 

Підземелля, яке сьогодні відкрите для туристів, належить до періоду Гетьманщини. Адже за часів гетьманства Івана Брюховецького Гадяч був столицею Лівобережної України. За легендою, хід, який йшов під сьогоднішнім приміщенням районного суду до Замкової гори, з’єднував палац гетьмана і центр міста.

Також у підземеллі зберігається гранітний камінь з відбитком людської ноги. Його знайшов краєзнавець Микола Торяник у 2006 році в глиняному кар’єрі під Гадячем. В народі його прозвали "Суперслід". Досі достеменно невідомо, кому належав відбиток та коли він утворився.

Однією з популярних фотолокацій міста є Залізничний насип, побудований у ХІХ столітті. Його першочергова мета – залізничне сполучення від Лохвиці (Полтавщина) до Охтирки (Сумщина). Оскільки залізниця там так і не з’явилась, місце швидко стало предметом легенд. 

За однією з них, залізницю мали побудувати через те, що у тодішнього Міністра транспортного сполучення Російської імперії – Аполлона Кривошеїна – у Гадяцькому повіті були маєтності.

А припинили будівництво через корупційний скандал. Виявилося, що чимало коштів розікрали, а міністр Кривошеїн будував залізницю прямо до свого маєтку. Правда чи ні – невідомо. Проте насип та кам’яні мостові опори досі існують.

Окрім цього, Гадяч – батьківщина Олени Пчілки та Михайла Драгоманова. Письменниця побудувала дачу на околиці міста – хутрі Зелений Гай. Там жила та працювала її донька – Леся Українка. Зараз на місці хутору є парк-урочище "Зелений Гай".

Про історію родини можна дізнатися більше в Гадяцькому літературному музеї родини Драгоманових та в Історико-краєзнавчому музеї міста.

Наостанок подорожі Гадячем завітайте в Регіональний ландшафтний парк "Гадяцький", де живуть птахи, ссавці та ростуть рідкісні рослини.

Наступна зупинка – селище Плішивець. Його головна пам’ятка – Свято-Покровська церква, побудована на початку ХХ століття. Це єдина в Україні дев’ятибанна мурована церква, яка збереглася до наших днів.

Вона розташована на пагорбі, звідки відкривається краєвид на річку Псел. Її звели за ініціативи архієпископа Парфенія. Він побачив світлину козацького дерев’яного Троїцького собору у Новомосковську (Дніпропетровська область) і вирішив звести подібний у Плішивці.

У 1930-х роках церкву, як і більшість храмів на території України, зачинили. Частину будівлі розібрали на будівельні матеріали. Церква перетворилась у зерносховище. 

У 1942 році робота храму відновилась, але ненадовго. За часів Другої світової війни у церкву потрапив снаряд. Реставраційні роботи розпочалися лише у 1989 році. Зараз це огороджена територія з чинним храмом.

Після Плішивця відвідайте селище Бобрик, розташований на протилежному березі річки Псел. На території селища збереглася Садиба Масюкових.

Її звів поміщик Семен Масюков на початку ХІХ століття в стилі раннього класицизму. До 2021 року в стінах будівлі працювала школа. Проте зараз доля будівлі залишається під питанням.

Селище Веприк також пов’язане з родиною Масюкових. На його території збереглася родинна садиба ХІХ століття. Щоправда, будівля перебудована до невпізнаваності. 

Проте це не головна принада селища. На кошти поміщика Масюкова у Веприку звели дві церкви – Свято-Миколаївську (1823) та Успенську (1821). Це муровані храми у стилі ампір з величними колонами. Обидва збереглися до наших днів.

Диканька – Опішня – Великі Сорочинці – Гоголеве – Яреськи

"Туристи, які ніколи не були на Полтавщині, будуть в захваті від цього маршруту. Адже він присвячений Миколі Гоголю", – розповідає Олена.

Розпочинаємо подорож шляхами письменника та його героїв. Перша зупинка – в гості до Вакули, Оксани, Солохи та інших героїв "Вечорів на хуторі близь Диканьки". Попри те, що саме Гоголь прославив містечко на весь світ, його пам’ятки пов’язані з іншою історичною постаттю – генеральним писарем Василем Кочубеєм.

У 1687 році він став власником Диканьки. У XVIII столітті його нащадки побудували палац та парк. У 1790-х роках також з’явилась родинна усипальниця – мурована Свято-Миколаївська церква.

З нагоди приїзду імператора Олександр ІІ у 1820 році у Диканьці побудували Тріумфальну арку.

Кочубеї володіли містечком аж до 1917 року. Через два роки палац пограбували, спалили, доруйнували та розібрали. Миколаївська церква мужньо пережила революцію. Проте у 1930-х склепи також пограбували. За радянської влади в її стінах запрацював музей атеїзму. Наразі це чинний храм.

Щодо Тріумфальної арки, то лише у 1953 році були наміри розібрати пам’ятку. Та ідея залишилася лише на словах. Наразі це одна з головних пам’яток Полтавщини.

У Диканьці також є пам’ятки природи. Наприклад, стародавні Кочубеївські дуби. Колись їх було майже 70, до наших днів збереглись лише чотири. Про них згадує Олександр Пушкін у своїй поемі "Полтава".

Також можна відвідати:

• Парасоцьке урочище;
• Бузковий гай;
• Ялиновий гай.

"З Диканьки рушайте в Опішню – центр полтавського гончарства. Свищики, глечики, скульптури – є на що подивитися та що придбати", – радить експертка.

За переписом 1882 року, у містечку гончарством займались 1218 господарств. А наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в Опішні проживала більша частина всіх гончарів Полтавщини. 

У 1986 році відкрили Національний музей-заповідник українського гончарства – одна з головних принад Опішні. Це центр дослідження та популяризації ремесла в Україні. До нього входять:

• Національний архів українського гончарства;

• Гончарська книгозбірня України;

• Науково-пошуковий відділ аудіовізуальних джерел;

• Центр спеціальних методів дослідження кераміки;

• Меморіальний музей-садиба гончарівни Олександри Селюченко;

• Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів;

• Меморіальний музей-садиба філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа;

• Музей мистецької родини Кричевських;

• Видавництво "Українське Народознавство";

• Центр популяризації гончарської спадщини;

• Центр досліджень українського гончарства.

Роздивитися гончарні вироби можна просто неба біля музейного комплексу. А щоб дізнатися про їхню історію, можна замовити тематичну екскурсію. Детальніше про музей-заповідник – за посиланням.

"Якщо не знаєте, де зупинитися або спробувати полтавські страви в Опішні, то раджу завітати до ЕтноПоселення "Старий Хутір". Автентично, екологічно та смачно. Можна забронювати справжню українську хатинку та спробувати полтавські галушки", – радить Олена.

Експертка також додає, що у вересні на території Опішні проходить "СливаФест". У рамках фестивалю можна спробувати традиційні страви зі сливою, наприклад, вареники.

Поїли, відпочили, рушаймо далі. Адже на вас чекає батьківщина Миколи Гоголя – Великі Сорочинці.

"У Сорочинцях є цілий маршрут місцями Гоголя: і хата, де він народився, і церква, де його хрестили. Також проводять театралізовану екскурсію, де розповідають не лише про історію села, але й постать письменника", – розповідає Олена.

Народився Гоголь у будинку лікаря Трохимовського. Саме там у 1929 році відкрили Великосорочинський літературно-меморіальний музей письменника. Проте під час Другої світової війни музей знищили, як і деякі цінні експонати.

На місці зруйнованого будинку побудували нове приміщення для музею у 1951 році.

Ще одне місце пов’язане з постаттю письменника – Спасо-Преображенська церква. Саме тут хрестили Миколу Васильовича у 1809 році. До речі, будівництво храму розпочалося ще у 1723 році за ініціативи гетьмана Данила Апостола. Церква вважається родинною усипальницею родини Апостолів.

Не можна оминути й головну візитівку міста – Сорочинський ярмарок. Свято торгівлі проводили в багатьох поселеннях України, але завдяки однойменній повісті Миколи Гоголя про Сорочинський ярмарок знають далеко за межами країни.

Місцеві зберегли традицію й донині. Зараз ярмарок має статус національного та проводиться щороку у серпні.

На цьому побачення з Гоголем не закінчується. Наступна зупинка – селище Гоголеве. Тут розташований родовий маєток письменника, де він провів своє дитинство та юність.

Олена додає, що в Гоголевому проводять театралізовану нічну екскурсію, яка передає всю містику творів письменника.

Окрім цього, у селищі є дерев’яний вітряк – місцева фотолокація.

Наостанок завітайте в селище Яреськи. Тут також є бюст Гоголя, але це не головна принада. 

У селище варто приїхати заради геологічної пам’ятки природи – Лисої гори. Урвище над річкою Псел відкриває краєвид на навколишні землі – мальовнича крапка маршруту.

Котельва – Великі Будища – Абазівка – Решетилівка 

Котельва – козацьке містечко, головною пам’яткою якого є мурована Свято-Троїцька церква. Її побудували у 1812 році. Поруч звели дзвіницю та церковнопарафіяльне училище. За радянських часів церкву зачинили. У її стінах був склад зерна. Проте під час німецької окупації храм відновив свою роботу.

Найцікавіша локація поселення розташована за Котельвою. Це історико-культурний заповідник "Більськ", присвячений археологічному об’єкту – Більському городищу VІІІ – ІІІ ст. до н. е. Археологічні дослідження показали, що на території цих земель існував політичний, економічний і культурний центр племен Дніпровського лісостепу. 

Деякі дослідники ототожнюють Більське Городище з містом Гелон, який згадує у своїх працях історик Геродот. 

"Саме тому на території пам’ятки у серпні проводять етнофестиваль "Гелон-Фест". Це найкращий час для відвідин Більського Городища. Адже окрім історичних відкриттів та насолоди природою, можна взяти участь у майстер-класах ковальства, гончарства та стрільби з луку. Також подивитися на археологічні знахідки та артефакти".

Не менш цікава локація чекає на вас у селищі Великі Будища. Там працює Музей українського весілля.

"У музеї можна не тільки подивитися на збережені весільне вбрання, меблі та предмети пращурів, але й взяти участь у постановчому весіллі зі всіма традиціями та частуванням", – розповідає експертка.

Щоби доповнити святковий настрій, рушайте в селище Абазівка, де працює Музей пива та самогону. Там зібрані автентичні предмети пивоварного промислу та самогоноваріння. Окрім цього, туристи можуть взяти участь у дегустації українських наїдків та місцевого пива.

Наприкінці веселої мандрівки рушайте в центр Полтавської вишивки, килимарства та ткацтва – місто Решетилівку. Там працює Всеукраїнський центр вишивки та килимарства.

"Полтавщина славиться своєю вишивкою білим по білому. У музеї можна дізнатися більше про її історію, а також килимарський промисел регіону", – зазначає Олена.

Хомутець – Миргород – Вергуни – Вишняки 

Якщо написати в пошуковику "Куди поїхати неподалік Полтави?", ви неодмінно побачите світлину Палацу Муравйових-Апостолів. Пам’ятка розташована в селищі Хомутець, історія якого пов’язана з родиною гетьмана Лівобережної України – Данилом Апостолом.

Спочатку його батько володів територією Хомутця, згодом сам гетьман. У XVIII столітті у селищі з’явилася садиба у стилі бароко, сад та оранжерея, завдяки сину гетьмана та його онуці. Згодом родина Апостолів породичалась з Муравйовими. Усі нащадки почали носити подвійне прізвище.

На початку XIX століття маєток був у володінні письменника та історика Івана Муравйова-Апостола. Саме за його часів палац перебудували до сьогоднішнього вигляду.

Його нащадки – Матвій, Сергій та Іполіт – були декабристами. Проте їх спіткала нещаслива доля: Сергія стратили, Іполіт застрелився, а Матвій відбував 15 років каторги.

За радянських часів у палаці працював технікум. Проте наразі приміщення пустує та потребує реставрації.

Місто Миргород відоме своїми лікувально-оздоровчим комплексом "Миргородкурорт". Це об’єднання одразу чотирьох курортів. Цікаво, що історія комплексу розпочалася на початку ХІХ століття з нестачі питної води у місті.

Пробили артезіанську свердловину. Проте вода була солонувата та мала неприємний запах. Її почали використовувати пожежники та у лазнях. Місцеві помітили, що після приймання ван самопочуття та особливо стан суглобів покращився. Чутки про лікувальні властивості води поширювались швидко, аж допоки місцевий лікар Іван Зубковський не надіслав воду у лабораторії в Київ, Харків та Петербург. 

Дослідження показали, що вода миргородського джерела відноситься до слабомінеральних хлоридно-натрієвих вод. За кошти Зубковського в Миргороді звели перше приміщення курорту у 1917 році. 

Зараз це бальнеогрязьовий курорт, який спеціалізується на діагностиці та лікуванні органів шлунково-кишкового тракту. Також у місті працюють інші приватні курорти.

У Миргород можна не лише випити справжньої "Миргородської" води, але й відвідати цікаві місця, а саме:

• Камінь кохання. За легендою, у невеликому Галілейському місті Канни Ісус Христос благословив наречених біля Каменю кохання. Шлюб, укладений там, буде довгим та щасливим. З того містечка в Україну привезли "камені кохання", які встановили в Одесі, Івано-Франківську, Кам’янець-Подільському та Сквирі. У 2010 році подібний камінь встановили в Миргороді.

• Ставок "Миргородська калюжа". Таку цікаву назву водойма отримала завдяки Миколі Гоголю. У своїй повісті "Як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" ставок у Миргороді він назвав "калюжею".

• Пам’ятник Гоголю та його персонажам. Поруч з водоймою увічнили самого письменника та його відомих героїв, серед яких: Вакула, Хлестаков, козак Пацюк тощо.

• Музей кераміки. У 1896 році у місті заснували Керамічний технікум, який працює досі. У стінах навчального закладу також є музейна експозиція.

• Літературно-меморіальний музей Давида Гурамішвілі. Не Гоголем єдиним. У Миргороді жив та похований грузинський поет Давид Гурамішвілі. Музей на його честь побудували у 1969 році. Експозиція присвячена життю та творчості поета.

Наступна зупинка – селище Вергуни. Головну пам’ятку поселення можна побачити дорогою з Миргорода. Адже Церква Різдва Христового розташована на пагорбі. 

Храм побудований на початку ХIX століття поміщиком Базилевським. У 1799 році у селищі розпочалося повстання селян. У сутичках загинули представники роду. Так у Вергунах Іван Базилевський побудував родинну усипальницю – Церкву Різдва Христового. 

Проте після революції у ХХ столітті склеп пограбували, а храм частково зруйнували. Спочатку це був колгоспний склад, згодом – зерносховище. У 1980-х роках розпочали реставрацію. Проте розпад СРСР зупинив наміри. Нині на пагорбі видніються руїни храму, куди можна зайти та подивитися на розписи.

Селище Вишняки також залишило на своїй території згадки минулого, зокрема Вишняківський маєток. Його побудували за кошти родини інженера корабельних справ Радіона Пламенця наприкінці ХVIII – початку ХІХ століття.

Згодом маєтком володіли декілька родів: Оболонські, Родзянко та Котляревські. За часів господарювання полковника Аркадія Родзянко, у 1845 році до садиби завітав Тарас Шевченко. Про це свідчить меморіальна дошка на будівлі. 

Наразі в маєтку працює будинок-інтернат. 

З родиною Пламенця також пов’язана Троїцька церква у Вишняках. Храм побудували наприкінці ХІХ століття. Наразі церква відчинена для відвідувачів.

Хорошки – Мгар – Лубни – Чорнухи – Березова Рудка

Селище Хорошки славиться тим, що у 1966 році на його території знімали деякі епізоди радянського фільму "Весілля в Малинівці". Зйомки проходили в маєтку князя Щербатова, побудованому у ХІХ столітті.

На кадрах кінострічки пишний маєток з колонами та скульптурами левів, на сучасних світлинах – руїни. У радянські часи у палаці працювала школа, але згодом для закладу побудували нову будівлю. Так палац занепав. Є припущення, що місцеві поступово розбирали цеглу на будівельні матеріали.

На цьому кінематографічні історії краю не закінчились. У селищі Мгар також знімали епізод фільму. 

Зокрема банда отамана Гриціана Таврійського розміщувалась у церкві на території Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря.

Храм заснували у 1619 році за кошти Раїни Могилянки Вишневецької та митрополита Ісая Копинського. Наприкінці XVII століття Іван Мазепа та Іван Самойлович побудували кам’яний Спасо-Преображенський собор у стилі козацького бароко з ліпниною. У 1785 році звели дзвіницю.

На початку ХХ століття більшовики розстріляли ченців та ігумена. Територія монастиря слугувала дитячою колонією, дисциплінарним батальйоном, військовим складом та піонерським табором.

Це все не минуло безслідно для будівлі: келії майже не збереглись, а Преображенський собор пограбували. У 1993 році на території храму відчинився чоловічий монастир, який працює досі.

За свою історію місто Лубни встигло побути резиденцією князів Вишневецьких та центром "Лубенської республіки". 

Проте найдавніша пам’ятка міста – Лиса гора. Там виявили сліди стародавніх поселень і рештки курганних поховань епохи енеоліту. Про що нагадує скульптура-копія скіфської баби та камінь бажань, де слід загадати найпотаємніше, щоби предки допомогли здійснити.

У ХVI столітті біля гори був міст через річку Сулу. Влітку 1596 року повстанські загони на чолі з Северином Наливайко переправлялися через нього. Наразі з гори відкривається краєвид на річку та сусідні поселення. 

У місті також збереглась архітектура кінця ХІХ – початку ХХ століття, а саме:

• Колишнє єпархіальне училище, 1907 рік. Наразі там працює Лубенський учительський інститут.

• Колишня земська лікарня, 1914 рік – приклад українського модернізму.

• Колишня земська управа, 1910 рік.

• Колишня жіноча гімназія, 1892 рік.

• Колишнє духовне училище, 1885 рік.

• Державний банк, 1938 рік.

• Церква Різдва Пресвятої Богородиці, 1899 рік.

• Стара Водонапірна вежа, 1911 рік.

Полтавщина – батьківщина багатьох відомих постатей. Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Микола Гоголь, Іван Котляревський народилися та працювали в цих краях. Проте цей список можна доповнити уродженцем містечка Чорнухи – Григорієм Сковородою.

Якщо ви хочете познайомитися ближче з тим, кого "світ ловив та не спіймав", то обов’язково завітайтеу Літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди. До музею входить відтворена садиба, яка належала батькам митця. Хата, клуня, комора, криниця з журавлем – зразок житлової архітектури XVIII століття.

В містечку також збереглись інші приклади архітектурного мистецтва, зокрема:

• Земська трикомплектна школа Лохвицького земства (1913). Її побудували у стилі українського модерну за проєктом митця Опанаса Сластіона. В період 1913-1916 роки він створив серію проєктів земських шкіл Лохвицького повіту. Серед характерних ознак будівель: шестикутні вікна, вежі і цегляний декор на фасаді, який повторює український народний візерунок. Сьогодні в регіоні збереглися приблизно 53 школи Сластіона.
• Міністерська двокомплектна школа (1900-1903).
• Земська лікарня (1912) також побудована за проєктом Опанаса Сластіона.
• Міський садибний будинок (ХІХ століття).

Остання точка маршруту не менш цікава. У селищі Березова Рудка є де відпочити на природі та культурно збагатитися. 

Наприклад, на Полтавщині є піраміди. Одна з них розташована в Березовій Рудці. Таку незвичайну форму має мавзолей родини Закревських, побудований за ініціативи представника роду – колишнього власника села та оберпрокурора першого департаменту права Сенату Російської імперії Гната Закревського – наприкінці ХІХ століття.

За часів правління Олександра ІІІ Закревський працював послом імперії в Єгипті. Звідки, ймовірно, з’явилась така тяга до пірамід. У 1898 році на могилі своїх батьків він звів екстравагантну усипальницю. 

За радянської влади усипальницю розграбували і перетворили на комору. Зараз будівля не виконує жодної функції та перебуває у занедбаному стані.

Закревські залишили після себе ще одну пам’ятку – родинну садибу, яку почали будувати наприкінці ХVIII століття та яка перебудовувалась у ХІХ столітті. Поруч з палацом були два флігелі та парк. 

Садиба передавалася з покоління в покоління. В гості до родини Закревських приїздив Тарас Шевченко. Ба більше, дружина Платона Закревського – Ганна – була коханою письменника, якій він неодноразово присвячував вірші.

Згодом маєток продали поміщику Башкірову. До 1982 року у садибі працювала місцева школа. Проте з переїздом закладу в нову будівлю родинний маєток занепав. На початку ХХІ століття його частково відреставрували та відчинили для туристів.

Після знайомства з родиною Закревських насолодіться природою у Березоворудському заказнику на березі однойменного водосховища.

Крива Руда – Градизьк – Кременчук – Горішні Плавні – Келеберда 

Цей маршрут розпочинається не з садиб і навіть не з пірамід, а з природи. Адже в селищі Крива Руда розташований Криворудський дендропарк.

"Це не дуже популярне місце серед туристів. Проте історія парку вражає, адже за 12 га території доглядає декілька людей, які знають все про кожен листок та квітку", – розповідає Олена.

Територія парку поділена на 11 секторів з тематичними куточками та організованими туристичними маршрутами. Тобто парком можна не тільки самостійно прогулятися, але й послухати екскурсію та відпочити. Також це локація для проведення конференцій, семінарів, конкурсів та фестивалів. 

Помилуватися природою можна не лише у Кривій Руді, але й неподалік містечка Градизьк. Саме там на березі Кременчуцького водосховища розташована піщана гора Пивиха. 

Якщо зараз це популярна фотолокація, то у XVI столітті на горі ченці заснували Пивгородський Миколаївський монастир-фортецю. Монастир до наших днів не зберігся на відміну від гори. Проте після будівництва Кременчуцького водосховища у 1960-х роках гора поступово руйнується.

Через зсуви місце біля Пивихи не рекомендують для пляжного відпочинку та кемпінгу. Це радше місце для фотосесій та нетривалих прогулянок.

Насолодилися природою – час рушати в мандрівку берегами Дніпра, а саме у місто Кременчук.

Місто, як і столиця, розділене на Лівий та Правий берег Дніпром. З'єднує їх між собою головна принада та символ міста – Крюківський міст. Перший міст побудували ще у 1872 році. Проте у 1941 році у результаті німецького бомбардування міст зруйнували.

Відновлений залізнично-автомобільний міст відкрили у 1949 році. Він з’єднав центральну частину міста та правобережний район – Крюків. Власне звідси походить його назва.

На мосту також є пішохідна зона, тому на згадку про подорож у Кременчук не забудьте зробити світлину на фоні Дніпра. 

Також на березі Дніпра розташовані:

• Регіональний ландшафтний парк "Кременчуцькі плавні" та острів Шаламай, де збереглись архейські граніти віком 2,7 млрд років.

• Придніпровський парк, де розташована геологічна пам’ятка природи – Скеля – гранітний реєстр. Вона була частиною першої міської фортеці.

Прогулюючись містом зазирніть на площу Перемоги, прикрашену вишиванкою. Український орнамент з’явився у 2016 році на місці пам’ятника Леніну.

Також популярним місцем для прогулянки є "Міський сад" – один з найстаріших парків України. Його відкрили у 1787 році на честь візиту Катерини ІІ. Засновником саду був князь Григорій Потьомкін.

У 1920-х роках дерева з парку використовували для опалення будинків. Наступним ударом стала Друга світова війна та пожежа. Проте скрутні часи пережило штучне озеро, де нині є острів та альтанка – додаткова фотолокація.

Якщо ви вирішили відкласти свою подорож до весни, то не пропустіть цвітіння сакур на тематичній алеї. Розташування – Парк Миру.

Центром промислового туризму Полтавщини є Горішні Плавні. Головна принада – найбільший кар’єр у Європі, який належить Полтавському гірничо-збагачувальному комбінату (ГЗК).  

Місто також розташоване на березі Дніпра. Влітку можна орендувати човен, відпочити на місцевих пляжах та прогулятися екологічними стежками місцевого заказника – "Лісові озера". Тобто Горішні Плавні – приклад міста контрастів.

Закінчити свій насичений маршрут пропонуємо у селищі Келеберда. Вважається, що його заснував кошовий отаман Запорозької Січі – Іван Сірко. Перша згадка – 1646 рік.

Проте у 1709 році під час каральної експедиції Петра Яковлєва російське військо зруйнувало містечко. Поселення знову відродилось, але пам’ятки архітектури назавжди втрачені.

У сучасній Келеберді є на що подивитися. Наприклад, на береги Дніпра, які мають гранітні виступи. На пагорбі стоїть Спасо-Преображенська церква з дзвіницею. Неподалік чекає на туристів Тарас Бульба та його кінь. Пройти повз них та не зробити фото на пам’ять – неможливо.

Комендантівка – Світлогірське – Білики

Подорож півднем Полтавщини на цьому не закінчується. Після Келеберди рушайте далі. Наприклад, у селище Комендантівка. Там розташована піраміда Білевича, побудована у 1864-1877 роках.

Це усипальниця родини землевласників Білевичів. За однією з версій, представник роду Олександр Білевич відвідав Єгипет. Він був настільки вражений тамтешніми пірамідами, що після повернення збудував подібну усипальницю для свого роду.

Проте також є версія, що після смерті дружини Софії Олександр вирішив побудувати Софіївську церкву у вигляді трьох’ярусної піраміди.

У 1917 році церкву пограбували, а у піраміді організували склад добрив. Наприкінці ХХ століття храм хотіли відновити, але ідея не увінчалась успіхом. Лише у 2008 році священник УПЦ МП прибудував приміщення до піраміди, а у 2011 році відкрили церкву.

Наступна зупинка – селище Світлогірське, що на березі річки Ворскли. Його створили у 1961 році для переселення жителів затоплених сіл після утворення Кам’янського водосховища.

Під воду пішло селище Переволочна – колишня козацька дерев’яна фортеця. Воно розташовувалось у місці, де Ворскла впадала в Дніпро.

Головна принада Світлогірського – природні краєвиди на водосховище та острівці. Їх можна спостерігати з облаштованої набережної. А у гранітному кар’єрі селища стрижі облаштували справжнє печерне містечко.

Остання зупинка найкоротшого маршруту – містечко Білики. На його території збереглися залишки маєтку-санаторію зі скульптурою лева. За однією з версій, він належав родині Кочубеїв, про яку ми вже згадували в розповіді про Диканьку.

За іншою, у містечку проживали представники князівського грузинського роду Жевахових. Вважається, що саме їм належав маєток. У радянські часи у будівлі працював санаторій. 

Цю зупинку можна зробити дорогою з півдня регіону до самої Полтави.