"Я працюю на цвинтарі" – 5 причин подивитися український фільм про смерть у кіно
Після перегляду фільму "Я працюю на цвинтарі" тебе розриває на шматки від емоційного контрасту і попри те, що деякі глядачі вважають, що фільм – "чорна комедія", драми там набагато більше.
LIGA.Life ділиться емоціями та пояснює, чому фільм варто подивитися.
Причина 1. Сюжет
Тобі – 35 років. За спиною – купа проблем: від доньки-підлітка до головного питання – як жити далі? Тому найкращий варіант втечі від неприємностей, на твою думку, – йти працювати на цвинтар. Саме такий вихід знаходить Сашко. От тільки й на цвинтарі не так усе спокійно – боротьба за владу, кримінальні зіткнення, непорозуміння із замовниками й повна відсутність співчуття. Чи впорається з цим вихором трагедій Сашко? Чи зможе знайти головну причину цих проблем? Коли, здавалося б, відповіді знайдено, життя завдає ще одного нокдауну.
"Я працюю на цвинтарі" – екранізація книги письменника з Луганщини Павла "Паштета" Белянського. Він сам працював у конторі ритуальних послуг. Довго викладав у соцмережах історії, пов'язані з клієнтами. У 2016-му випустив книгу "Я працюю на цвинтарі".
У 2022 році Україна побачила однойменний фільм, де співавтором сценарію та режисером став Олексій Тараненко. Попри те, що сюжет книги дещо змінили, тандему блогера й режисера вдалося створити вдале поєднання "смачної" картинки й деталізованих історій. Те, на що ви б ніколи не звернули увагу у справжніх конторах ритуальних послуг – боротьба за місця, хто де викопують могилу, як обирають пам'ятники, тут доречно обіграно.
Читайте також: Чорний Адам, Нація футболу, Максим Оса – 10 фільмів жовтня, які варто подивитися в кінотеатрі.
Причина 2. Акторська гра
Актор Віталій Салій вражає вмінням грати на межі. От його Сашко знову підколює клієнтів, які не можуть обрати пам'ятник. І ти думаєш: "Ну не наволоч?" А вже за хвилину розумієш, що у Сашка свого болю вистачає і таким саркастичним ставленням він намагається відсторонитися від свого горя. Не будемо спойлерити, але зазначимо, що всі його закривання вікон чи жахливі сновидіння – недарма.
У "Я працюю на цвинтарі" не було безглуздих моментів, вставлених для красивої картинки. Кожна має свій сенс. І Салію вдається цей сенс донести до глядача.
Віктор Жданов – директор цвинтаря, Петрович. Мовчазний, без емоцій, але якщо каже, то не виникає більше питань. Завжди знає, що відбувається і на його цвинтарі, і за його спиною, розуміє ціну співпраці з ним і які треба гроші дати "нагору". А головне – чи вартує воно цього.
Вікторія Городецька грає Олену, яка втратила дитину. "Немає пам'ятника, немає крапки" – каже один із героїв фільму. І це найкраще пояснення, чому жінка постійно вимагає переробити пам'ятник. Вона не хоче на камені побачити фото сина, бо тоді це означатиме, що вона втратила його назавжди.
Анна Іванова – донька Саші, підліток, намагається бути "потрібною" батькові. Іх стосунки вкотре змушують замислитися, що підлітки не мають бути нещасливими через те, що у дорослих немає сміливості. Сміливості вчасно розлучитися, зізнатися у своїх проблемах, визнати свою помилку.
Олексій Тритенко грає "бізнесмена", який звик усе вирішувати за правилами 90-х: нахабний, упевнений, розуміє, що його не зможуть покарати, головне для нього – гроші.
Працівники на цвинтарі – Валера (Андрій Ісаєнко) й Ігор (Максим Донець) – їхні фрази можна розбирати на цитати для статусів у соцмережах. Один – філософ, інший – пофігіст. "Клієнти у нас гарні, спокійні", – каже Валера. Вони розуміють, що працювати на цвинтарі без жартів неможливо. Але жарти виходять чорні. З іншого боку – а які можуть бути ще жарти на цвинтарі? Тут працюють люди, які не дуже люблять людей. Саме тому Валера й Ігор зізнаються, клієнти, тобто ті, кого похоронили, хороші, а от замовники – родичі загиблих – це ще те пекло.
Другорядні ролі грають не менш зіркові артисти. Історія кожного – це і біль, і сміх. Це і божевільна на цвинтарі, яка втратила всю родину (Галина Корнєєва), і старий пенсіонер, який замовляє собі пам'ятник з точною датою смерті (Ігор Цішкевич). Кожен їхній діалог із Сашком змушує замислитися.
Читайте також: Як українка Аліна Смоляр виконала роль у "Jibaro" на Netflix, що отримав "Еммі"
Причина 3. Гумор і лайки
Жанр драмеді не надто популярний в Україні. І попри те, що більшість глядачів чекала саме гумору, він тут на межі з трагедією. Після кожного сміху чи усмішки "добивають" запитанням. От Сашко сміється з пенсіонера Суворова, який подав документ із датою смерті. Мовляв, у вас там угорі є зв'язки, домовленості з вищими силами на конкретні дати, відповідь пенсіонера: "А у вас є кому написати на пам'ятнику дату смерті?" наштовхує, що людина настільки самотня, що коли він помре, ніхто про нього не потурбується, саме тому він ще живим розв'язує ці питання. А його позиція – "смерть – можливо, єдина життєва пригода, що на мене чекає далі" розчулює.
Попри це, смішні й легкі моменти у фільмі є. І в деякому сенсі вони дають перевести подих, бо сидіти увесь фільм із хустинкою – ще те випробування. А серед глядачів плачуть чимало.
Усі герої спілкуються українською мовою. І вона в акторів вільна. Може збити з пантелику велика кількість лайки. Але лайливі слова серед працівників на цвинтарі - жива мова.
Читайте також: "Я хочу вигнати наволоч із нашої землі": фільм про українських снайперів виходить у прокат
Причина 4. Пейзажі й музика
Цвинтарі зняли настільки приголомшливо, що іноді забуваєш, що тут поховані люди. Красиві пейзажі. Такі ж емоції й від саундтреку KRUTЬ, що лунає у фільмі. Композиція "То таке життя" має бути внесена в плейліст, який ви слухаєте, коли хочете "покопатися в собі".
Читайте також: Бути українським каскадером у Голлівуді й знятися в "Аквамен 2". Інтерв'ю Богдана Пономаря
Причина 5. Бажання покопирсатися в собі
От із цим будьте обережні. І сюжет фільму, і гра акторів, і музичне оформлення, і картинка – все підштовхує до думок "а що буде з вами"? Враховуючи й так загострений стан через повномасштабне вторгнення Росії, це наче попелом посипали на рани – пече, болить, хочеться плакати та кричати. Але фільм і лікує. Нагадує про життя тут і зараз, про рідних, про вміння пробачати, про пріоритети.
Наче ти сходив до психолога і "докопався" до найболючішого моменту у житті й нарешті знайшов відповіді, що і чому тобі так довго боліло.