Травма війни не обмежується фронтом: психологічна реабілітація потрібна всім українцям

Реінтеграція ветеранів — складний, але необхідний процес. Після завершення війни 20% населення України будуть потребувати підтримки від держави у вигляді соціальних послуг для ветеранів, підрахували у Міністерстві у справах ветеранів. Вже зараз в Україні близько мільйона людей, які мають статус ветерана. Державні інституції та суспільство зобовʼязані подбати про адаптацію цивільного життя до потреб ветеранів та їхніх сімей.

Про те, як суспільству зустрічати ветеранів та гідно спілкуватися з військовими, які отримали тяжкі поранення кінцівок, LIGA.net поспілкувалась з Олександрою Ніколаєвою — лікаркою-психологинею Інституту травматології та ортопедії НАМН України.

На базі цього медично-наукового закладу вже влітку запрацює РеабіЦентр — новий простір для реабілітації, оснащений сучасним обладнанням. Він займатиме площу 500 кв. м та функціонуватиме як відділення Інституту травматології та ортопедії. Зараз у приміщенні триває ремонт. Орієнтовно центр зможе надавати допомогу 1000 пацієнтів на рік у всіх трьох періодах реабілітації — гострому, післягострому та довготривалому.

Створення РеабіЦентру ― ініціатива Олеся Довгого. Благодійний фонд родини Довгих "Можемо разом" виконує функцію адміністративно-технічної платформи для РеабіЦентру, працює над залученням партнерів, використовуючи різні види фандрейзингу.

"50% бажаного ефекту": чи можлива реабілітація важкопоранених без допомоги психолога

— У чому полягає завдання психолога серед інших фахівців мультидисциплінарної команди? Чому повноцінна реабілітація поранених без допомоги психологів неможлива?

В мультидисциплінарній команді психолог є допоміжною одиницею для інших спеціалістів. Наприклад, він може мотивувати людину в депресії прийти в зал і почати заняття. Або допомогти людині з тривожним розладом ухвалити рішення про проходження процедур, які її лякають.

В нашій команді є 100% синергія. Якщо фізичний терапевт під час роботи бачить або чує від пацієнта скаргу на сон, ментальні проблеми, суїцидальні думки — він одразу формує запит психологу. Водночас проводить із пацієнтом бесіду про наявність фахового спеціаліста і про необхідність звернення до психолога.

Психологічна допомога в рамках реабілітаційного процесу поділяється на декілька важливих етапів:

• психоедукація. Це мінікурс для пацієнта, щоб він розумів, які саме процеси відбуваються з його психікою та ментальним здоровʼям. Тут важливо встановити контакт, довіру, нормалізувати стан людини. Я завжди кажу, що все можна виправити, головне — робота;

• стабілізація. Ми надаємо інструментарій: як визначити, що саме з тобою відбувається і яку техніку використати для покращення стану. Як допомогти собі або побратиму;

• психотерапія. Це процес занурювання у проблему, травму чи стресову ситуацію, робота з конкретним синдромом тощо. Психолог виступає у ролі провідника темними тунелями глибинних психічних процесів і виводить пацієнта назовні, так би мовити, "на світло".

― Чи існують новітні техніки для реінтеграції військових у цивільне суспільство? Чи є ефективними тут енімал-терапія, якісь інші техніки?

— Енімал-терапія стимулює вироблення дофаміну. Мені в моїй роботі інколи приносять користь найнеочікуваніші техніки. Робочою може виявитись будь-яка методика. Зараз наказом 2118 МОЗ вибір дуже розширено: це арттерапія, гештальт-терапія, діалектично-поведінкова терапія, екзистенційна терапія, символдрама, психо-рухова терапія, транзакційний аналіз тощо.

"Суспільству треба стати більш свідомим, пам'ятати, що є ті, кому тут зараз важче"

― Існує думка, що психічно здорових людей наразі в Україні немає ― усі ми певною мірою травмовані. Чи поділяєте ви таку думку і, власне, чи стосується це військових та ветеранів, адже в уяві багатьох вони титани — сильні, мужні, витривалі?

— Дійсно, населення України зараз живе під впливом постійного стресу, що є тривалим і достатньо травмуючим.

Існують ймовірні прогнози про загальний відсоток розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР) внаслідок війни: він становить 25-35%. Жінки, до речі, більш схильні до розвитку даного розладу.

Щодо військових. Вони ж люди — міцні, сильні та витривалі, наші найкращі… але не титани. І оскільки їм доводиться переживати травматичні події частіше та інтенсивніше, ніж цивільним, то й виникнення ПТСР і його коморбідних станів, на жаль, ймовірніше.

― Чи можете ви як фахівець оцінити рівень готовності суспільства до соціалізації та реінтеграції бійців, що повертаються з фронту?

— В мої фахові обов'язки не входить така оцінка. Це, радше, мають вирішувати соціологи. Але на терапевтичних інтервенціях я постійно чую від наших хлопців скарги на непорозуміння з оточенням.

Особисто зі мною трапився нещодавно випадок в одному із супермаркетів міста. Військовий (він був у цивільному, але було помітно, що людина з "нуля") запитував у продавчині кулінарного відділу про складові якогось салату. На цей запит він отримав роздратовану відсіч: мовляв, там все написано. Після чого продавчиня залишила стояти клієнта перед вітриною, демонстративно відпускаючи товар іншим покупцям. Він тихо сказав, що не бачить після контузії. Я була із сином, мій хлопчик підійшов і прочитав все-все, що цікавило військового.

Нашому суспільству треба стати більш свідомим, пам'ятати, що є ті, кому тут і зараз важче. Пам'ятати про культуру спілкування. Тому не знаю, чи готові ми зараз до повернення хлопців. Коли переможемо, загальносуспільна напруга спаде, і тоді, можливо, нам всім стане легше — і суспільству, і тим, хто в нього повертається.

"Не порушуйте фізично особистий простір". Як спілкуватися з ветеранами в стані стресу

― Багато з нас не вміють правильно спілкуватися з військовими та ветеранами. Чи можете ви навести кілька найпоширеніших ситуацій, які потребують особливої уваги в такому спілкуванні — наприклад, коли військовий зривається через ПТСР або поводиться відсторонено?

— Зриви не є маніфестними симптомами ПТСР. Вони трапляються з різних причин. Але так, у військових дійсно бувають спалахи агресії, панічних атак, ступору тощо. Подібні реакції є природними для людини в стресі, під час переживання складних, трагічних, травматичних подій.

Помилкою в спілкуванні з людиною, яка нервує, кричить, розкидає довкола себе речі, буде намагатися до неї доторкнутись,щоб заспокоїти або втримати. Так само помилково кричати у відповідь.

Під час ступору також не варто провокувати тілесний контакт — часто трапляється флешбек, і людині здається, що вона на полі бою, приміром, і знову переживає травматичну подію. Це відбувається неконтрольовано.

Не порушуйте фізично особистий простір. Зверніться до людини, запитайте імʼя, уточніть, чи знає він (вона), де саме знаходиться. Говоріть повільно, спокійно, тихо. Запропонуйте воду!

Такі прості поради. Але, звичайно, реакція і поведінка має залежати від ситуації і глибини того процесу, який переживає військовий в цей момент.

Якщо ж військовий в агресії, розкидає все навкруги та кричить, тоді просто потрібно викликати поліцію. Підходити може бути небезпечно. Все так само, як і з НЕ військовими.

— Які поради ви б дали родинам, до яких повертається людина з військової служби? Як зробити їх адаптацію максимально комфортною?

— Єдиного рецепта, на жаль, не існує. Але є деякі правила: наприклад, не видавати без попередження дуже голосних та різких звуків. Не ігноруйте важливість і трагічність досвіду. Вислуховуйте, якщо військовий говорить. Не розпитуйте, якщо мовчить. Будьте готові до окремого перебування під час сну. Не засуджуйте, якщо на початку перебування вдома ваша близька людина захоче, наприклад, спати в спальнику на підлозі…

Не лякайтесь, якщо військовий кричить уві сні. Пропонуйте допомогу.

Окрема складна тема — щодо вживання алкоголю. Спроба лікуватися теж залежить від оточення військового. Без тиску і з любов'ю все вийде! Дайте рідній людині час на відновлення.

"Подякуйте за службу і захист. Не соромтесь". Як спілкуватись із ветеранами

— Про що категорично не треба говорити з військовими, зокрема із малознайомими?

Будьте ввічливими з усіма, і це стане звичкою. Подякуйте за службу і захист. Не соромтесь. Але потрібно делікатно зауважити, що країну ми підіймаємо і тримаємо разом. Фраза "поясність ще раз мені, чим я можу допомогти, що потрібно зробити?" буде ефективною.

Зазвичай людині, якій погано та складно контролювати емоції в моменті, буде важко одразу відповісти на запитання. Автоматично ввімкнеться префронтальна кора, почнеться гальмівний механізм агресії тощо.

Про що ж говорити з хлопцями? Та просто про них самих, не про війну. Про неї вони чи самі заговорять, чи промовчать красномовно. Не потрібно, наприклад, уточнювати кількість і сам факт відпрацювання цілей.

Розмова Олеся Довгого з лікаркою-психологинею Олександрою Ніколаєвою. Частина 1

― Порадьте, будь ласка, що можна почитати-подивитися-вивчити для того, щоб мінімізувати рівень стресу як для військових, так і для цивільних? Яке місце в такій психоедукації може займати психотерапія?

— Правила ввічливого спілкування з людьми, взаємоповага загалом між усіма учасниками суспільства ― єдиний рецепт. Я завжди раджу пацієнтам уявляти, що, виходячи з дому, ви вже на роботі, вже в рамках. Вдягніть правильну і красиву поведінку так само, як вдягаєте одяг. Власне, помічними будуть будь-які книги про етикет, психологію та самоорганізацію.

Психоедукація дуже важлива. Це перша ланка до процесу змін на краще, стартер для формування довіри до психотерапевта, психолога, психіатра тощо. Психотерапія ― цілком логічне продовження психоосвіти.

― Дайте, будь ласка, кілька порад людям, які чекають рідних із фронту, аби уникнути помилок, коли ті повернуться.

— Резюмуючи усе, що ми обговорили вище, раджу проявляти любов і людяність, демонструвати щире бажання допомогти тому, кому важче. Встановлення комфортних правил і рамок для всіх і розуміння, що звертатись за допомогою не соромно, має стати загальноприйнятим правилом. А піклування про себе і своє ментальне та соматичне здоров'я ― вияв мужності, свідомості та гідності.

Розмова Олеся Довгого з лікаркою-психологинею Олександрою Ніколаєвою. Частина 2