У Києві стартував фестиваль LINOLEUM – найбільший показ авторської анімації в Україні

У 2014 році в Києві вперше відбувся фестиваль актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM. Відтоді це стало найголовнішою подією у світі української анімації. А Київ тепер щороку у вересні приймає режисерів анімації з усіх куточків світу. Не став перепоною для проведення фестивалю навіть початок повномасштабної війни з Росією у 2022 році. Тоді LINOLEUM також відбувся. Переважно, звісно, онлайн. Але були й офлайн-покази. Навіть у Харкові, який постійно обстрілюють.

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

За ці роки фестиваль LINOLEUM став центром розвитку сучасної української анімації. Тут ентузіасти можуть представити свої перші роботи, отримати конструктивну критику й поради. А експерти й професіонали змагаються за перемогу у трьох категоріях: міжнародний конкурс, український конкурс та конкурс комерційної анімації. 

Цього року LINOLEUM проходитиме з 4 по 8 вересня так само в Києві. Напередодні фестивалю LIGA.Life поговорила з програмною директоркою фестивалю Анастасією Верлінською про особливості організації заходу в умовах повномасштабної війни, дефіцит кадрів та пропаганду російської анімації.

"Є речі, від яких ми маємо відмовитися, а є речі, які ми просто маємо оптимізувати"

— Анастасіє, LINOLEUM цього року проходитиме водинадцяте. Третій рік під час повномасштабної війни. Що найскладніше в організації?

Насправді з цих трьох років найлегше було організуватися у 22-му. Напевно, через те, що здебільшого фестиваль відбувався онлайн.

У нас були офлайн-покази у трьох містах. Зокрема, й у Харкові — в укритті. У 2023 році нам пощастило взяти два гранти від USAID та від Goethe-Institut. Тому фінансово ми покрили всі свої витрати тоді. Проблема була, що ці гроші прийшли за два-три тижні до фестивалю. Фактично весь фестиваль готувався в очікуванні й незрозумілій ситуації, чи будуть взагалі гроші.

Цього року, напевно, перша проблема – це фінансування, як завжди. Зараз у нас тільки один грант – від УКФ, на один мільйон гривень. Якщо перевести за курсом у долари, це – смішні гроші, щоб провести фестиваль на п'ять днів. Це третина нашого нормального бюджету. Тому найскладніше зараз – це максимально оптимізуватися так, щоб фестиваль при цьому був так само якісним, як і минулі роки. Тому я намагаюся щось придумувати.

Наприклад, на церемонії відкриття я не дуже люблю говорити зі сцени. Але вестиму церемонію я і говоритиму англійською мовою. Тому що перекладача в нас немає. А іноземні гості будуть.

Є речі, від яких ми маємо відмовитися, а є речі, які ми просто маємо оптимізувати. Чим я не жертвую, так це можливістю привезти якомога більшу кількість іноземців.

Це важливо, в першу чергу, для нетворкінгу. Нашим людям, особливо тим, хто не може виїхати з країни, цього дуже бракує. Вони не можуть виїхати на фестиваль, коли треба, й там поспілкуватися, тому ми повинні іноземних спеціалістів привозити сюди. По-друге, це важливо для того, щоб показати, що можна бути в Києві й нічого з тобою не трапиться, якщо ти дотримуватимешся простих правил.

— Ви зазначили про фінансування. У вас на сьогодні є тільки один грант від УКФ. Чи чекаєте ви ще на відповіді від інших партнерів? 

Наша проблема в тому, що анімація – це нішевий жанр. І, відповідно, не всі розуміють, взагалі, чого до нас заходити. Ми виходили на потенційних спонсорів в різні компанії, але вони просто відмовлялися і не пояснювали причину, чому.

Проте нас підтримує до прикладу Wacom. Вони партнери в українському конкурсі й дарують переможцю планшет. Нас підтримують місцеві анімаційні компанії, які збирають на призовий фонд для переможця. Але це все передусім для учасників.

— Ви згадали про необхідність приїзду іноземців до України. У вас вже є інформація, скільки цього року приїде іноземних гостей на фестиваль?

На сьогодні ті, в кого вже є квитки, й ті, хто ще ні від чого не відмовився, це – п’ять осіб. Троє членів журі: в міжнародному конкурсі – Мальте Штайн, в українському конкурсі – Лаура Алмантаіте та у конкурсі комерційних фільмів – Луца Тот. Мальте з Німеччини, Лаура з Литви, Луца з Угорщини. Це також Міхал Бобровські з Польщі, який виступив куратором однієї з наших програм на тему "Поле гри" і це режисер одного з фільмів в програмі "Анімація для дітей 7-9 років".

Але в нас одразу троє гостей "злетіло" після удару по Охматдиту.

— Коли ви звертались до іноземців із запрошенням приїхати до України, яка в них була реакція? Люди готові приїжджати чи все ж страх й стереотипи переважають?

По-перше, ми завжди пишемо кожному з учасників: якщо ви дістанетеся кордону України, ми готові вас тут хостити, приймати й так далі. Умовно, доїдьте до кордону, і далі ми вже розберемося.

Насправді охочих приїхати було більше. Не всі боялися. В декого просто графіки накладалися, тому що це початок вересня, дуже багато хто викладає десь. І, на жаль, якщо ти офіційно працюєш, то дуже часто заклад не дає тобі можливості поїхати, коли розуміє, що це Україна. Тобто це не завжди через самого спікера.

Друге – це логістика. Ми мали привезти австрійський колектив Total Refusal. Але, коли вони дізналися, що сюди треба їхати більше ніж 24 години, перепросили й пояснили, що в них ще плани й вони не можуть витрачати стільки часу на дорогу.

Третє – це, звісно, страх, який спричинений інколи не стільки самим спікером, як переживаннями сім'ї, друзів, оточення.

Плюс, звісно, в новинах у них же не показують життя в Києві. Найбільше показують, що в нас тут обстріли, все погано і так далі. З одного боку, наче так і треба, якщо нам потрібна допомога, а з іншого – ти розумієш, що цим самим дуже сильно відлякуєш власне іноземних гостей.

З тими, хто все ж їде, ми все максимально детально проговорюємо, надсилаємо їм деталізовану інструкцію, я 24 на 7 на зв'язку.

"New Faces" — програма українських перспективних авторів, переважно студентів, яких ми хотіли б показати на фестивалі

— Цього року, як і минулого, у вас локація для фестивалю — UNIT.City. Наскільки ця локація підготовлена для офлайн-показів, з огляду на те, що столиця теж під обстрілами? 

В UNIT.City є хороше укриття. Але там купа резидентів, це таке маленьке місто з людьми, які працюють. І всі ці люди спускаються так само в укриття. Там вони, найімовірніше, продовжуватимуть далі працювати. Якщо ми почнемо якийсь показ робити або воркшоп, ми будемо відволікати цих людей.

Тому ми для себе вирішили, що моніторимо, що відбувається. Якщо ми бачимо, що це —  балістика, всі йдуть в укриття. Показ, залежно від тривалості тривоги, або скасовується, або ми його переносимо на інший час, якщо це буде можливо.

— Готові до відключень світла?

Наскільки мені відомо, резидентом UNIT.City є ДТЕК. Тому я дуже сподіваюся, що-що, а світло там точно буде (сміється).

Якщо серйозно, в них точно є генератори. Ми про це говорили ще минулого року. Тому, якщо будуть проблеми зі світлом, це для нас нестрашно. Для нас страшніше, якщо буде якась інша загроза.

— Чи є у вас вже приблизна цифра, скільки учасників буде цього року загалом? 

Ми отримали дві з половиною тисячі заявок. З України теж, приблизно, така сама кількість учасників, як і минулого року. Проблема в якості робіт. Фінансування обмаль, відповідно, анімація є в стані застою. Найбільша кількість робіт — від студентів, аніматорів-ентузіастів, які створюють фільми самостійно, бо їм це цікаво. Ще проблема, що ці роботи дуже короткі. І з них складно за хронометражем скласти програми. І звісно, хочеться, аби роботи у конкурсі були конкурентоспроможними. Тому ми зробили український конкурс, який, умовно, йде пів години. І ми до нього додали програму "New Faces". Це програма українських перспективних авторів, переважно студентські роботи, які ми хотіли б показати на фестивалі.

Таким чином ми маємо повноцінну програму. Вона буде показуватися двічі за фестиваль. В один день у нас буде Q&A з учасниками конкурсу, а другий буде вже безпосередньо з учасниками цієї програми "New Faces".

— Цього року тематика фестивалю — "Поле гри" (PLAYGROUNDS). Окрім традиційного показу української й міжнародної анімації, ви фокусуватиметесь на українському gamedev. Чому вирішили таке поєднання обрати? 

Насправді все дуже просто. Gamedev та анімація – це пересічні види діяльності, тому що всі ігри намальовані: без анімації ти нікуди не підеш.

У нас тема фестивалю формується зазвичай під кінець року. Я сиділа й думала про те, що зараз багато спеціалістів виїхало, немає можливості заробляти на власних проєктах, тому що немає інвестицій в ці проєкти. Через це багато аніматорів почали йти в гейм-індустрію. Це постійна міграція між секторами: постпродакшен та візуальні ефекти, gamedev та анімація. Де є робота, туди ти і йтимеш залежно від навичок.

Крім того, навесні цього року я приєдналася до команди проєкту RES-POL (Rapid Expert Support for Culture and Media Policies in Ukraine — Швидка експертна підтримка політики у сфері культури та медіа в Україні. — Авт.). Ця програма фінансується Європейським Союзом і досліджує чотири сектори культури: культурна спадщина, мистецтво і культура, креативні індустрії та медіа. Анімація була частиною сектора креативних індустрій. Вони шукали експертів на кожен з цих секторів, щоб створити аналітичну записку і проаналізувати основні проблеми сектора. І я от всю весну та літо писала цю записку.

Коли я почала роботу, то зрозуміла, що у gamedev та анімації багато спільних проблем. Людям треба виживати в цій індустрії, і їм потрібні якісь можливості. Якщо я не можу зараз працювати, знайти роботу в анімаційній сфері, то я можу знайти її в gamedev, тому що це щось більш-менш близьке.

70% або навіть більше людей взагалі не розуміють, як подаватися на державні гранти

— Ви згадали про відтік кадрів. Це важлива проблема для української анімації. На вашу думку, що допомогло б повернути фахівців?

Мені здається, що люди з високою кваліфікацією, які вже виїхали, не повернуться. Вони вже за кордоном знайшли роботу, нормально заробляють.

Як утримати тих, хто залишився? В першу чергу — комунікувати. Якщо ми говоримо про виробництво власних проєктів, то 70% або навіть більше людей взагалі не розуміють, як подаватися на державні гранти. Наприклад, Держкіно проводило свій пітчинг, туди не подався жоден короткометражний анімаційний фільм. А чого не подавались? Тому що вони не в курсі були.

Тому що заявки приймали через сторінку у Facebook. Якби Держкіно взяло за приклад комунікації УКФ, от просто взяло його методичку і собі переписало повністю, я думаю, що УКФ навіть би їм якось допоміг в цьому плані, то все було б набагато простіше. Було б класно зробити консультації безкоштовно стосовно того, як заповнювати заявки на грант.

Другий момент — це підтримка інді-розробників й незалежних анімаційних режисерів. Варто зробити для них якісь невеликі гранти, дати трохи грошей, щоб вони хоча б почали роботу у своєму напрямі.

Також дуже важлива репрезентація країни за кордоном. В деяких компаніях 70% клієнтів приходить з нетворкінгів, конференцій міжнародних, фестивалів тощо. Цим людям важливо виїжджати, важливо знайомитися, розповідати про себе. Я на собі зрозуміла, коли я приїжджаю знайомитись з людьми на іноземних заходах, мені потім простіше цих людей запрошувати до себе в країну. Бо в них до мене більша довіра.

Крім того, у нас все дуже централізовано навколо Києва, а потрібна децентралізація. Треба їхати до людей в міста. Ми це робимо, звісно, але не в тих обсягах. Я їжджу власним коштом. Ми робимо на всі ці програми безкоштовний вхід. Щоб всі, хто хоче займатись анімацією, розуміли, які подальші кроки робити.

Анімація – це взагалі дуже терапевтичний інструмент. Ми робили арттерапію й там діти всі свої емоції, все, що в них було накопичене, вони це все виливали через анімацію. У нас були діти на артрезиденції з Харкова, з Дніпра. Було видно, що діти травмовані і їм це теж допомагало. Таких подій треба робити більше і більше, і ще більше.

Ну і питання, звісно, де шукати роботу? В Animagrad (анімаційна студія, яка належить Film.ua. — Авт.) була стратегія — виробництво повнометражних фільмів один за одним. Вони збирали ледь не всіх спеціалістів ринку для роботи над "Викраденою принцесою" чи "Мавкою". І, щоб фахівці не виїжджали, має бути міграція з одного такого проєкту на інший.

"Мавка" — крутий кейс про національний продукт

— Про Animagrad і її проєкт "Мавка". Це, здається, єдиний успішний кейс анімації за роки незалежності України. Що треба, щоб таких проєктів ставало більше, щоб команда могла власне мігрувати з одного проєкту на інший?

Я думаю, що державна підтримка має бути. Мабуть, не всі 100%, бо це все ж комерційні проєкти. "Мавка" — це вже був другий великий проєкт студії Animagrad. Їм було легше залучити інвесторів після першого проєкту "Викрадена принцеса".

Плюс Film.ua, на відміну від інших, вміють працювати з ліцензуванням. "Мавка" була всюди. До виходу вже були "Сільпо", брендовані, книжки, косметика тощо. Це дуже крутий кейс про національний продукт. І це так само приносить додаткові гроші, дає змогу оплачувати роботу людей і таке інше.

Крім того, треба, щоб на державному рівні були угоди щодо копродукції. У нас на сьогодні є така повноцінна, адекватна, нормальна угода тільки з Канадою. У нас не працюють кешрибейти. Бо закон погано написаний.

Мені здається, що держава тут має допомагати знаходити оці копродукції, укладати договори на офіційному рівні. Так само це і робота продюсерів. Це такий комплекс 50 на 50 держави й продюсерських компаній, які це все виробляють.

Якщо ми говоримо про студентські короткометражки, то це має бути 100% державне фінансування і підтримка. В нас дуже часто в університетах немає необхідного устаткування, на якому працювати. Так само висока вартість ліцензійних програм для аніматорів. Це сотні доларів. Цей софт можна закуповувати зі знижкою, наприклад, для ВНЗ. Але тут теж потрібна підтримка держави. Щоб, можливо, були якісь субсидії.

— Ви часто буваєте за кордоном, на міжнародних фестивалях. З того досвіду, який у вас був, наскільки активно там присутня російська анімація? І чи просувають вони через цю анімацію свою пропаганду, так само як це роблять через кіно?

Так, російська анімація там присутня, і її буде ще більше. І ти нічого з цим не вдієш. Росіяни переважно представляються від інших країн. І це здебільшого ті "хороші" росіяни. Вони їздять по фестивалях, їх люблять, тому що російська анімація завжди була в плані виробництва потужнішою. Там є більше шкіл, більше спеціалістів, більше фестивалів тощо. І в це вкладалось набагато більше грошей, ніж в нас.

Мені здається, що найбільша пропаганда — це, коли тобі дають вихід на міжнародні фестивалі. Канни, наприклад, обожнюють росіян.

Що ти тут можеш вдіяти? Діє тільки лагідна українізація. І це теж питання виїзду. Бо, що більше буде нас там, то більше ймовірність, що ми будемо як мінімум репрезентовані п'ятдесят на п'ятдесят. І наш голос так само буде почутий.

Таку пропаганду, як в цих кринжових російських фільмах, на фестиваль не пропустять. Але точно з'являються твори про війну з погляду росіян. Росіяни люблять страждати. Вони страждають, мабуть, більше за нас.

Я, коли їжджу на фестивалі, з росіянами не спілкуюсь. Я вичікую. Росіяни люблять випити. Випивають вони вже десь в перший день. І далі я просто даю їм свободу дій. Вони себе самі дискредитують.

Нам треба просто говорити на фестивалях. Не на емоціях. Треба пояснювати, в чому проблема російських фільмів, в чому проблема їх наративів. Якщо ти все зможеш це зробити спокійною мовою, плюс поведінка росіян, про яку я згадала, то є шанс, що десь їх будуть брати вже менше. Але потрібна підтримка виїзду українців за кордон. Сюди входить і виробництво фільмів, які мали б змогу брати участь у цих фестивалях.

В будь-якому разі, росіяни будуть на фестивалях і далі. Сказати, що всі вони прямо погані-погані, я не можу. Є серед них й адекватні. Проте мені з ними спілкуватись не хочеться. Але принаймні дякую і на тому, що не всі там ходять й говорять, які вони нещасні.