Що одягали українці на Різдво та інші свята. Головні елементи, символи і прикраси
Традиційний святковий одяг українців XIX століття був не просто способом показати рівень своєї заможності, а й статусом, приналежністю до громади.
Кожен елемент святкового костюма мав символічне значення. І таке вбрання мали близько 88% тодішнього населення України.
Говорячи про традиційний одяг українців, важливо розрізняти моду міщан і селян. Про останню, автентичну, самодостатню, LIGA.Life поговорила з Олександрою Сторчай – старшою науковою співробітницею Музею Івана Гончара, сектор "Тканина. Одяг".
За темою: "Жива традиція" від Музею Гончара. Дивіться короткометражний фільм про українську культуру
Одяг
"Святковий комплекс, не зважаючи на пору року, складався з усіх елементів повного вбрання, включно з верхнім одягом. Навіть якщо це свято влітку – свита або кожух були обов’язковими. Без цього стрій вважався несвятковим", – пояснює фахівчиня.
Бували випадки, коли люди несли одяг із собою до церкви і вже перед храмом "вилюднювалися", як називав це Володимир Шухевич у своєму п’ятитомнику "Гуцульщина".
Принципом традиційного народного вбрання була багатошаровість: кожен наступний елемент вбрання злегка привідкривав попередній. Тоді як в місті навпаки – наприклад, остання спідниця є найдовшою, з дорогої мануфактурної чи фабричної тканини, вона закриває всі нижні шари.
У традиційній народній культурі майже всі елементи одягу зроблені з тканин домашнього виготовлення: полотно, сукно, хутро, повсть.
Кожен елемент і деталь традиційного народного одягу можна пояснити як з матеріального погляду, так і з духовного.
Навіть декоративна функція вишивки була другорядною.
"Дівчина могла три місяці вишивати візерунок білими нитками, який здалеку і не видно. Але він мав символічне значення", – пояснює Олександра.
Елементи вбрання
Сорочка була основою традиційного вбрання. Це перший елемент одягу, який з'являється у дитини. Святкові сорочки малий такий самий крій, як і буденні, але були зроблені з кращої тканини і з вишитими повністю рукавами.
Жінка старалася вишити якомога більше святкових сорочок, так вона могла б одягати кожну сорочку лише один раз на кілька років, щоб вони не зношувалися до старості. Кількість елементів одягу також відображала соціальну активність.
"Ніколи старші люди не вбиралися в новий одяг. Прабабусі чи прадідусі навіть могли не брати участь в загальних святкуваннях, були активними тільки в межах своєї родини. Вони навіть могли не мати взуття і верхнього одягу. На них залишалася сорочка і поясний одяг, як у малих дітей", – пояснює Олександра.
Коли говоримо про сорочку – мова не про вишиванку.
Вишиванка – блуза з елементами вишивки, яку носили в місті на початку XX ст, коли сільська мода почала задавати тренди місту.
Сорочка ж обов’язково довга, має традиційний крій та розташування орнаментів.
Пояс. Другий елемент одягу, який отримувала дитина після сорочки.
"Пояс замикає навколо людини коло і це означало відокремлення зовнішнього, дикого невпорядкованого світу від внутрішньої впорядкованої енергетики людини", – пояснює фахівчиня. Звідси й вираз "розпоясатися" – вийти за межі дозволеного в суспільстві.
Пояси виготовляли з різних матеріалів: поєднання вовни і шовку з додаванням бавовни або металевої нитки.
Пояси зі шкіри були в чоловічому гардеробі. Але гуцулки теж могли іноді одягати їх.
"Гуцульщина вважається одним із найархаїчніших регіонів, але поряд з цим виражається своїм темпераментом. Більше ніде на території України жіночого шкіряного поясу ми не простежуємо", – зазначає Олександра.
Плечовий одяг: нагрудники, жилетки, станики, кептарі, керсетки. Були як чоловічі, так і жіночі. Їх могли виготовляти як із доморобного полотна і сукна, так і з купованих тканин.
Керсетки проникли в сільський костюм саме завдяки міській європейській моді.
"Кравці, які їх шили, послуговувалися лекалами італійських та французьких модних журналів. Але шили за цими лекалами не корсет, а керсетку, яка відрізнялася окремими елементами крою, тканинами", – зазначає фахівчиня.
Традиційне вбрання українців характерне тим, що не було єдиного зібраного комплекту. Набір одягу за принципом був схожий до сучасного "капсульного гардеробу".
"Жінка могла мати 30 святкових сорочок, 4 плахти, 3 спідниці і 5 запасок, і кожен з цих елементів поєднувався з будь-яким іншим. Все було настільки продумано. І кожен регіон, село, мали свою кольорову гаму, техніки вишивки, улюблені символи і орнаменти", – пояснює Олександра.
У збірці музею є гуцульська сорочка, де вишивка має понад 20 кольорів. І є пістрявий кептар та поясний одяг, який за кольоровою гамою ідеально до неї пасує, додає експертка.
Верхній одяг довершує комплекс вбрання і робить його ошатним. На території України відомо понад 50 видів верхнього одягу. Градації за сезонами не було.
У верхньому одязі з’являються унісекс-елементи, тобто характерні і чоловікам, і жінкам.
Найпопулярнішою була свита. В деяких регіонах крій був спільним і для чоловіків, і для жінок, на відміну від сорочок чи поясного і плечового одягу, пояснює фахівчиня.
На Західній Україні був популярний сердак – коричневий або чорний, а на свята парубки полюбляли одягати червоний. І до нього бордові чи чорні сукняні штани.
Одним із найдорожчих елементів одягу був кожух. Їх шили зі шкіри, на якій зберігали хутро.
"Кожух святковий – мабуть, чи не єдиний елемент гардеробу, який могли передавати в спадок. Адже в традиційному народному одязі не заведено було, щоб одяг змінював власника. Вважалося, що одяг зберігає енергетику власника", – пояснює Олександра.
Ба більше, українська традиційна культура була екологічною. Кожухи ніколи не виготовляли зі шкіри і хутра дорогих рідкісних тварин. Тільки з овець.
З часом білий кожух міг затиратися і майстри фарбували його відваром із кори дуба, такий собі ресайкл. Це нагадує сучасні дублянки, зазначає фахівчиня.
Кожухи зазвичай носили хутром всередину.
Та на Різдво – на колядки – кожух перетворювався на обрядовий елемент одягу.
"Молодь мала чітко прописаний сценарій і кожен учасник грав певну роль: там були Іван, Маланка, чорт, священник, баба, дід і була коза. І щоб створити козу, достатньо було зробити маску і одягнути кожуха, вивернутого хутром назовні, щоб показати, що це істота не з цього світу, коли духи спілкуються з нами, а ми з ними, і коза була своєрідним посередником ", – пояснює Олександра.
Саме в період після Різдва відбувається найбільша кількість весіль. День короткий, роботи немає, морози люті – що ще робити, як не гуляти на весіллі.
"Коли люди збиралися на свято до церкви, можна було часто побачити дівчат у повному вбранні з традиційною весільною зачіскою", – зазначає Олександра.
Одним із таких обрядових весільних елементів одягу була гугля – величезний каптур, який накидався на плечі і підтримувався плетеним шнурком. Гуглю накидали на сердак.
У чоловічому одязі це була манта – свита з Гуцульщини, яку парубок вперше одягав на весілля. Після – чоловік носив свиту як святковий верхній одяг протягом життя.
"На сорочку одягали кептар. Без кептаря гуцул себе ніколи не мислив і в свято, і в будень, і вдень, і вночі. Потім одягали сердак і зверху – манту", – пояснила фахівчиня.
Прикраси
Намисто – головна прикраса жіночого гардеробу. Найбільшу популярність мало коралове намисто. Червоне – у селян, рожеве, біле, чорне – у міщан.
Що більшою була намистина, то вона була дорожчою.
"Шухевич пише, що гуцулка могла на свято одягати понад 3 кг скляного намиста. І перше, що вам захочеться зробити, коли одягнете стільки намиста, – випрямити поставу. Втримати 3 кг намиста, а зверху кептар, сердак, і можливо, навіть гугля.
Відповідно, щоб носити святковий традиційний комплекс вбрання, потрібно було мати гідну поставу", – пояснює Олександра
Металеві прикраси додавали комплекту святковості й ошатності.
"Переважно, це було срібло, мідь, латунь. Золоті прикраси в селі майже не носили, це було лише для церкви", – пояснює фахівчиня.
У XVII ст. були популярними хрестики. Та треба розрізняти хрестик натільний, що під сорочкою на шнурку, і ювелірний – такі могли бути до 8 см за розміром.
Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. в моду поступово входять дукачі.
"Дукач – назва грошової одиниці. Деякі ювеліри виготовляли медальйон із гравіюванням сюжету: або свята Благовіщення, яке дуже любили, або з зображенням лику святої, ім’я якої носить власниця. Замовити такий персональний виріб було дуже дорого. Попри це, майже кожна наша дівчина і жінка мала його. Всі були заможними до колективізації і голодоморів", – пояснює Олександра.
На межі появи дукача і популярності хреста можна простежити комбінацію хреста і дукача в одному намисті. Усі груди могли бути завішені металевими прикрасами – як однотипними, так і різними.
Також жінки носили персні.
На території Волині побутувала традиція, щоб дівчата носили по п'ять штук на руку. А на свята – по два на кожен палець.
"Ми інколи із подивом дивимося на малесенькі перстеники, які явно не налізли би на палець – це щось на зразок сучасних фалангових перснів", – зазначає Олександра.
Жінки також носили силянки, плетені з бісеру. Вони вдягалися близько до шиї. І були схожими на те, що ми зараз називаємо чокером.
Гердан – це вже була прикраса чоловіча, плетена з бісеру. Щось на зразок краватки.
"Вертикальна прикраса була ознакою активної чоловічої енергії. Жіночі прикраси мали форму напівмісяця. Але в XX ст. поступово змінилася роль цієї прикраси і гердани почали носити багато жінок, що роблять і донині", – пояснює фахівчиня.
Котильйон – також прикраса з бісеру, її хлопцям дарували дівчата на знак своєї прихильності.
"На свята парубок міг одягнути кілька таких котильйонів, щоб показати, наскільки він популярний", – пояснює Олександра.
Таким подарунком могла бути і силянка, яка прикрашає капелюх.
"Ми бачимо на давніх фотографіях початку XX століття, що у парубка капелюх міг бути до 30 см у висоту і суцільно вкритий силянками, а збоку ще прикрашений пір’ям. Одягаючи традиційне вбрання, ти несеш на собі всі свої маркери. Так як зараз ми маємо статуси у фейсбуці, такими були їхні соцмережі", – додає фахівчиня.
Добір фото: Ганна Кошманенко
Фотограф: Настя Телікова