Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
У січні цього року Володимир Зеленський видав указ "Про історично населені українцями території Російської Федерації". У документі йдеться про землі в межах сучасних Краснодарського краю, Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської та Ростовської областей, які тривалий час були домівкою для етнічних українців.
Один із таких регіонів — Кубань. Наприкінці XVIII ст. туди масово переселялися чорноморські козаки. Активне заселення тривало впродовж усього XIX ст., тож із часом українці стали переважати в регіоні, випередивши навіть етнічних росіян. Так тривало до 1930-х років, допоки радянський уряд не запровадив жорстоку антиукраїнську політику, в результаті якої чисельність українців на цих землях менш ніж за сто років скоротилася у півтора десятка разів.
Яким було життя українців на Кубані понад 100 і 12 років тому, що змушувало їх шукати новий дім та чому наступні покоління поверталися до України. LIGA.Life зібрала історії людей, які народилися і жили у цьому регіоні, але вибрали для себе та своїх дітей українське майбутнє.
Історія співачки Юлії Юріної
Співачка Юлія Юріна народилася в Анапі (Краснодарський край) вже за часів незалежності України. Бабуся дівчини згадувала, що в роду в них були козаки, а батько виконавиці якось під час сварки обмовився про свого дідуся із Дніпра:
Утім, сімейна історія — не єдине, що пов’язувало Юлію з Україною. З трьох років вона ходила у місцеву музичну школу та співала народні пісні у колективі "Соловейко". Майже весь репертуар складався з українських веснянок, русальних і народних пісень: "Ішло дівча лучками", "Три дубки наліво, три дубки направо", "Гуляє козак весілля", "Не сходило вранці сонечко" тощо.
У Краснодарському краї, пригадує дівчина, було дуже багато дитячих колективів народної української та кубанської творчості. Вони брали участь у фестивалях на кшталт "Кубанського козачка", виступали там, знайомилися з іншими колективами та їздили на гастролі в Україну.
"Загалом, на Кубані було дуже багато української традиційної культури, бо там жили переселенці з України. Міста, села, річки у цьому регіоні мають назву з українським корінням, хоча, може, місцеві це навряд чи розуміють. Навіть славнозвісний Кубанський козачий хор, яким так пишається російська влада, був організований 1811 року тими самими чорноморськими козаками. І весь його репертуар надалі складали українські традиційні або народні пісні", — розповідає Юлія.
Окрім традиційної культури, до 1990-х років на Кубані були українські школи, а до 2014-го — українські класи. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі в Росії заборонили і їх, а серед музичних шкіл поширили наказ вилучити всі українські народні пісні із репертуару та залишити лише російські чи кубанські. Але останні теж були створені на основі українських, зазначає співачка.
У 2010 році Юлія вперше приїхала до України. Разом із музичним колективом вона виступала на Майдані Незалежності у День Святого Миколая. Дівчина пригадує, що той досвід зруйнував усі її очікування та упередження, про які розповідали вдома:
"Я приїхала і побачила зовсім інше, відмінне від того, що мені говорили. На той момент Україну показували на телебаченні як якесь село, як меншовартісну країну. Але я була вражена усім, що тут побачила".
Коли настав час вибирати місце навчання, співачка вже знала відповідь. У Краснодар вона їхати не хотіла, у Москві не знала, куди вступати, в Єкатеринбурзі були зовсім інші народні колективи. А тут ще й знайомий із музичної тусовки допомагав талановитим дітям із Кубані вступати в університети України. Ідея полягала в тому, щоб люди навчалися у Львові, Києві, Ніжині чи інших містах, а потім поверталися до Краснодарського краю і працювали там у музичних школах чи організовували свої колективи.
Цей чоловік був знайомий із художньою керівницею ансамблю "Соловейко", тож запропонував Юлії вступити до Київського національного університету культури і мистецтв.
"Так само він допоміг переїхати й вступити до університету Львова двом моїм однокласникам з Анапи. В них вдома завжди розмовляли українською, тому вони допомагали вивчити мову й мені. Я до них приходила, читала вірші Лесі Українки вголос, щоб трохи підготувати вимову", — пригадує співачка.
Поки дівчина навчалася у Києві, їй "тримали місце" у музичній школі — Юлії хотіли передати той самий народний колектив, у якому вона раніше співала. А ще обіцяли "заслуженого робітника культури Кубані". Але вже на другому курсі вона зрозуміла, що не планує повертатися:
"Коли я переїхала в Україну, перше, що мені впало в око, — те, що люди можуть спокійно ходити у вишитих сорочках, вінках, а у всьому місті висять прапори; що ця культура гордо несеться. Це не виглядало чимось неприродним, тоді як в Анапі, наприклад, якби після концерту я йшла додому у своєму костюмі, то на мене дивилися б щонайменше як на дивачку. Це мене дуже сильно надихнуло".
Коли у 2014 році Росія вторглася в Україну, дівчина почала власну "боротьбу". Їй доводилося постійно переконувати батьків, що все те, що вони бачать і чують по радіо й телебаченню, — байки та дезінформація. Водночас чоловіка, який допомагав Юлії виїхати до Києва, оголосили в розшук. Коли він був в Україні, у його кабінет вломилися і знайшли подарункову книгу про Степана Бандеру. Як наслідок — усі книги, зокрема дуже старі унікальні українські примірники, викинули на смітник і спалили.
"У той самий момент в Україні цьому чоловіку вручали грамоту за внесок у розвиток культури. Тобто одночасно у нього на руках були два папірці: в одному він був героєм, а в іншому — ворогом народу", — каже Юлія.
Історія родини Олександри Стус
А от Олександра Стус народилася в Україні й про життя своїх предків на Кубані, а згодом — у Киргизькій РСР знає зі спогадів бабусі. Ними вона й поділилася з LIGA.Life.
Бабуся Олександри — Зінаїда Петрівна Селюзкіна (Щербаченко) народилася у Киргизькій республіці 1937 року, а в 1961-му разом із чоловіком переїхала до селища Варва на Чернігівщині. Згодом наукова діяльність чоловіка привела подружжя до Києва.
Попри народження в Киргизькій РСР, у рядку "національність" у паспорті Олександриної бабусі написано "українка". І для цього є причини, адже в її роду предки-козаки, яких переселили на Кубань. Дідусь Зінаїди Петрівни — Нещерет Іван Папович був старостою села і в 1902 році організував переїзд мешканців станиці Тернової (Краснодарський край) із Кубані до Киргизстану. Про це жінка написала у листі для свого онука:
"Бабуся розповідала, що вони збиралися повністю й організовували переїзд на волах. Забирали все, що можна забрати, — і переїжджали великими групами. З огляду на лист, вони їхали довго, кілька місяців чи більше. Хтось десь по ходу зупинявся і на тих місцях організовував поселення", — каже Олександра.
З переказів бабусі дівчина пригадує, що її предкам на Кубані було важко жити. Постійні набіги "черкесів" і грабунки зробили життя настільки складним, що люди залишали регіон цілими селами.
"Напрямок держали мимо озера Балхаш. То солоне озеро, сіль там брали просто неба, лопатами, у мішки. Із собою везли саджанці винограду, яблунь тощо. Вели корів. Десь аж через декілька місяців вони таки добралися до гірської річки Чу, зупинилися і під керівництвом Нещерета Івана Паповича (...) почали будувати паром через річку", — йдеться у листі Зінаїди Петрівни.
Жінка розповідала, що по один берег ріки виросло поселення, яке назвали Благовіщенське, а по інший — Камишановка. Корінні мешканці зустріли переселенців із Кубані привітно, з цікавістю спостерігали, як ті обробляли землю, сіяли пшеницю, садили городину.
"Бабуся пригадувала, що вони в Камишановку перенесли всі свої звичаї. Там розмовляли тільки українською, ткали, вишивали, а хати мали вигляд, як із шевченківських картин. У бабусі навіть була звичка завжди на всьому бодай маленьку вишивку зробити. Коли вона працювала дитячим лікарем, у неї завжди на кишені халата чи на якомусь маленькому рушничку було щось вишите", — ділиться Олександра.
Після революції 1917 року заможних селян Камишановки та Благовіщенська зарахували до розряду "кулаків" і вислали до Сибіру, писала Зінаїда Петрівна. Сім’ям, які залишилися, допомагали місцеві казахи та киргизи — вони ховали їх у своїх домівках.
Чи спіткала ця доля сім’ю бабусі, Олександра не знає. Однак, каже, тривалий час жінка жила далеко від батьків, про неї піклувалися сестри. Згодом вони подорослішали, створили власні сім’ї й роз’їхалися. Зінаїда Петрівна з чоловіком переїхала на Чернігівщину. У 1970-1980-х роках родичам, які залишилися у Киргизькій РСР, стало так важко жити, тож вони теж виїхали хто куди.