У січні цього року Володимир Зеленський видав указ "Про історично населені українцями території Російської Федерації". У документі йдеться про землі в межах сучасних Краснодарського краю, Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської та Ростовської областей, які тривалий час були домівкою для етнічних українців.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Один із таких регіонів — Кубань. Наприкінці XVIII ст. туди масово переселялися чорноморські козаки. Активне заселення тривало впродовж усього XIX ст., тож із часом українці стали переважати в регіоні, випередивши навіть етнічних росіян. Так тривало до 1930-х років, допоки радянський уряд не запровадив жорстоку антиукраїнську політику, в результаті якої чисельність українців на цих землях менш ніж за сто років скоротилася у півтора десятка разів. 

Яким було життя українців на Кубані понад 100 і 12 років тому, що змушувало їх шукати новий дім та чому наступні покоління поверталися до України. LIGA.Life зібрала історії людей, які народилися і жили у цьому регіоні, але вибрали для себе та своїх дітей українське майбутнє. 

Історія співачки Юлії Юріної

Співачка Юлія Юріна народилася в Анапі (Краснодарський край) вже за часів незалежності України. Бабуся дівчини згадувала, що в роду в них були козаки, а батько виконавиці якось під час сварки обмовився про свого дідуся із Дніпра:

У пориві гніву він сказав: "От твій дід із Дніпра дійшов до Берліна". Так я вперше за 29 років дізналася, що у мене був прадід із Дніпра. Але встановити його прізвище чи якісь деталі я не можу, бо більше не маю зв’язку із сім’єю: ні ментального, ні фізичного.
Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
Юлія Юріна

Утім, сімейна історія — не єдине, що пов’язувало Юлію з Україною. З трьох років вона ходила у місцеву музичну школу та співала народні пісні у колективі "Соловейко". Майже весь репертуар складався з українських веснянок, русальних і народних пісень: "Ішло дівча лучками", "Три дубки наліво, три дубки направо", "Гуляє козак весілля", "Не сходило вранці сонечко" тощо. 

У Краснодарському краї, пригадує дівчина, було дуже багато дитячих колективів народної української та кубанської творчості. Вони брали участь у фестивалях на кшталт "Кубанського козачка", виступали там, знайомилися з іншими колективами та їздили на гастролі в Україну. 

"Загалом, на Кубані було дуже багато української традиційної культури, бо там жили переселенці з України. Міста, села, річки у цьому регіоні мають назву з українським корінням, хоча, може, місцеві це навряд чи розуміють. Навіть славнозвісний Кубанський козачий хор, яким так пишається російська влада, був організований 1811 року тими самими чорноморськими козаками. І весь його репертуар надалі складали українські традиційні або народні пісні", — розповідає Юлія. 

Окрім традиційної культури, до 1990-х років на Кубані були українські школи, а до 2014-го — українські класи. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі в Росії заборонили і їх, а серед музичних шкіл поширили наказ вилучити всі українські народні пісні із репертуару та залишити лише російські чи кубанські. Але останні теж були створені на основі українських, зазначає співачка.  

Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
Фото з архівів Юлії Юріної (Джерело: instagram.com/yurina_yuyu)

У 2010 році Юлія вперше приїхала до України. Разом із музичним колективом вона виступала на Майдані Незалежності у День Святого Миколая. Дівчина пригадує, що той досвід зруйнував усі її очікування та упередження, про які розповідали вдома: 

"Я приїхала і побачила зовсім інше, відмінне від того, що мені говорили. На той момент Україну показували на телебаченні як якесь село, як меншовартісну країну. Але я була вражена усім, що тут побачила". 

Коли настав час вибирати місце навчання, співачка вже знала відповідь. У Краснодар вона їхати не хотіла, у Москві не знала, куди вступати, в Єкатеринбурзі були зовсім інші народні колективи. А тут ще й знайомий із музичної тусовки допомагав талановитим дітям із Кубані вступати в університети України. Ідея полягала в тому, щоб люди навчалися у Львові, Києві, Ніжині чи інших містах, а потім поверталися до Краснодарського краю і працювали там у музичних школах чи організовували свої колективи. 

Цей чоловік був знайомий із художньою керівницею ансамблю "Соловейко", тож запропонував Юлії вступити до Київського національного університету культури і мистецтв. 

"Так само він допоміг переїхати й вступити до університету Львова двом моїм однокласникам з Анапи. В них вдома завжди розмовляли українською, тому вони допомагали вивчити мову й мені. Я до них приходила, читала вірші Лесі Українки вголос, щоб трохи підготувати вимову", — пригадує співачка. 

Поки дівчина навчалася у Києві, їй "тримали місце" у музичній школі — Юлії хотіли передати той самий народний колектив, у якому вона раніше співала. А ще обіцяли "заслуженого робітника культури Кубані". Але вже на другому курсі вона зрозуміла, що не планує повертатися:  

"Коли я переїхала в Україну, перше, що мені впало в око, — те, що люди можуть спокійно ходити у вишитих сорочках, вінках, а у всьому місті висять прапори; що ця культура гордо несеться. Це не виглядало чимось неприродним, тоді як в Анапі, наприклад, якби після концерту я йшла додому у своєму костюмі, то на мене дивилися б щонайменше як на дивачку. Це мене дуже сильно надихнуло". 

Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
Фото: instagram.com/shavlovskaya_tania

Коли у 2014 році Росія вторглася в Україну, дівчина почала власну "боротьбу". Їй доводилося постійно переконувати батьків, що все те, що вони бачать і чують по радіо й телебаченню, — байки та дезінформація. Водночас чоловіка, який допомагав Юлії виїхати до Києва, оголосили в розшук. Коли він був в Україні, у його кабінет вломилися і знайшли подарункову книгу про Степана Бандеру. Як наслідок — усі книги, зокрема дуже старі унікальні українські примірники, викинули на смітник і спалили. 

"У той самий момент в Україні цьому чоловіку вручали грамоту за внесок у розвиток культури. Тобто одночасно у нього на руках були два папірці: в одному він був героєм, а в іншому — ворогом народу", — каже Юлія.

Історія родини Олександри Стус

А от Олександра Стус народилася в Україні й про життя своїх предків на Кубані, а згодом — у Киргизькій РСР знає зі спогадів бабусі. Ними вона й поділилася з LIGA.Life

Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
Олександра Стус

Бабуся Олександри — Зінаїда Петрівна Селюзкіна (Щербаченко) народилася у Киргизькій республіці 1937 року, а в 1961-му разом із чоловіком переїхала до селища Варва на Чернігівщині. Згодом наукова діяльність чоловіка привела подружжя до Києва.

Попри народження в Киргизькій РСР, у рядку "національність" у паспорті Олександриної бабусі написано "українка". І для цього є причини, адже в її роду предки-козаки, яких переселили на Кубань. Дідусь Зінаїди Петрівни — Нещерет Іван Папович був старостою села і в 1902 році організував переїзд мешканців станиці Тернової (Краснодарський край) із Кубані до Киргизстану. Про це жінка написала у листі для свого онука:

До подорожі у Киргизію їх змусили часті набіги вершників з "черкесів", так називали вони людей кавказької національності. Тії вершники чинили їм багато біди та горя.

"Бабуся розповідала, що вони збиралися повністю й організовували переїзд на волах. Забирали все, що можна забрати, — і переїжджали великими групами. З огляду на лист, вони їхали довго, кілька місяців чи більше. Хтось десь по ходу зупинявся і на тих місцях організовував поселення", — каже Олександра. 

З переказів бабусі дівчина пригадує, що її предкам на Кубані було важко жити. Постійні набіги "черкесів" і грабунки зробили життя настільки складним, що люди залишали регіон цілими селами.

"Напрямок держали мимо озера Балхаш. То солоне озеро, сіль там брали просто неба, лопатами, у мішки. Із собою везли саджанці винограду, яблунь тощо. Вели корів. Десь аж через декілька місяців вони таки добралися до гірської річки Чу, зупинилися і під керівництвом Нещерета Івана Паповича (...) почали будувати паром через річку", — йдеться у листі Зінаїди Петрівни. 

Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
Лист Зінаїди Петрівни, наданий Олександрою Стус

Жінка розповідала, що по один берег ріки виросло поселення, яке назвали Благовіщенське, а по інший — Камишановка. Корінні мешканці зустріли переселенців із Кубані привітно, з цікавістю спостерігали, як ті обробляли землю, сіяли пшеницю, садили городину. 

"Бабуся пригадувала, що вони в Камишановку перенесли всі свої звичаї. Там розмовляли тільки українською, ткали, вишивали, а хати мали вигляд, як із шевченківських картин. У бабусі навіть була звичка завжди на всьому бодай маленьку вишивку зробити. Коли вона працювала дитячим лікарем, у неї завжди на кишені халата чи на якомусь маленькому рушничку було щось вишите", — ділиться Олександра. 

Після революції 1917 року заможних селян Камишановки та Благовіщенська зарахували до розряду "кулаків" і вислали до Сибіру, писала Зінаїда Петрівна. Сім’ям, які залишилися, допомагали місцеві казахи та киргизи — вони ховали їх у своїх домівках. 

Історії українців на Кубані. Як вони жили та зберігали традиції всупереч заборонам
Фото Зінаїди Петрівни, її чоловіка (вгорі) та батьків (знизу), надані Олександрою Стус

Чи спіткала ця доля сім’ю бабусі, Олександра не знає. Однак, каже, тривалий час жінка жила далеко від батьків, про неї піклувалися сестри. Згодом вони подорослішали, створили власні сім’ї й роз’їхалися. Зінаїда Петрівна з чоловіком переїхала на Чернігівщину. У 1970-1980-х роках родичам, які залишилися у Киргизькій РСР, стало так важко жити, тож вони теж виїхали хто куди.