Казкотерапія під час війни: як допомогти дітям і дорослим долати страхи через історії
Казка – це як нитка під намисто. На цю основу ви можете нанизувати те, що буде близьке вашій дитині, допомагаючи їй жити в новій реальності війни. Казкотерапевтка та письменниця Катерина Єгорушкіна розповідає LIGA.Life, як казка може допомогти не лише дітям, але й дорослим.
Як створити терапевтичну казку: поради від експертки
У навчанні казкотерапії, як і в багатьох напрямках терапії творчістю, важить попередній досвід особистості, її потреби, здібності, характер, каже Катерина Єгорушкіна. Є люди, яким комфортніше і зрозуміліше у більш структурованих напрямках, де можна все розкласти по поличках. Хоч казки та історії – це давній і потужний інструмент впливу, але цей вплив складніше виміряти й уніфікувати, пояснює експертка:
– Наприклад, людина проживає досвід втрати дому. Для когось у такій ситуації підійде готова реалістична історія про те, як перенести своє відчуття дому в інший простір, наповнити його собою. Комусь важливо буде написати власну казку і знайти ту метафору, яка стане цілющою. Наприклад, метафору бабусиної скриньки, в якій вона вивезла свої прикраси із Сибіру. Така метафора розкриє і тяглість випробувань, і стійкість родини в цих випробуваннях. Хтось замість себе зробить персонажем звірятко, стихію або іншопланетянина.
Cтворюючи дистанцію, деякі моменти легше засвоїти
Що потрібно у першу чергу пам’ятати мамі/-тату, якщо вирішите допомогти дитині через казкотерапію
Чому важливо розуміти потреби дитини в роботі з казками
– Важливо діяти в інтересах дитини, а не власної зручності, – продовжує Катерина Єгорушкіна. – Тобто, якщо ми хочемо, щоб дитина стала слухняною і не чинила спротиву старшим, казкотерапію застосовувати нечесно. Тоді це перетворюється на маніпуляцію. Мовляв, ось тобі казочка, щоб ти робив або робила так, як я хочу і вважаю правильним. Бачиш, котик не чистив зуби і всі повипадали! Бачиш, зайчик не поділився іграшкою і тепер ніхто з ним не хоче дружити!
Якщо дорослі хочуть посприяти розвитку емоційного інтелекту дитини, прищепити їй загальнолюдські цінності і послабити страхи, є два шляхи: готові казки і написання індивідуальної казки для своєї дитини. Тут залежить від бажання і можливостей дорослих. Обираючи казки, варто їх уважно проглянути, а бажано хоча б одну прочитати, бо в цьому випадку казка має бути не лише цікавою дитині, а й сприяти певним терапевтичним цілям.
Також експертка радить звертати увагу на освіту й репутацію автора чи авторки, його/її світогляд. Якщо ви вирішили створити казку самостійно, то можна для початку спиратися на алгоритм написання терапевтичної казки, який є в мережі. Не буде зайвим також звернутися по пораду (наприклад, у межах групи з казкотерапії).
Далеко не всі діти люблять читати, вигадувати історії чи казки та обговорювати їх із дорослими. Щоб зацікавити цими процесами, каже Катерина, не варто вихоплювати в дитини з рук ґаджет і казати: все, читаємо казку. Це викликатиме скоріше спротив, аніж захват.
У дитини має бути час, коли вона нудьгує без запланованих активностей або ґаджетів. Тоді є простір для вільної гри і розвитку уяви. Маючи такий досвід, вона буде більш відкритою до казкових світів. Експертка наводить приклад із власного досвіду: вони з донькою перед сном довгий час любили вигадувати спільну казку. Це могла бути казка на основі вражень дня або щось кумедне й абсолютно відірване від реальності. Інколи Катерина "запаковувала" у спільну історію якісь терапевтичні меседжі відповідно до тих викликів, які зараз постають перед дитиною.
На майстер-класах "Створи свою книжку" від Катерини Єгорушкіної діти вигадували власні казки, малювали ілюстрації, зшивали книжку, презентували її й навіть отримували свій перший гонорар у вигляді шоколадних монет. Батьки дивувалися, що діти 2-3 години були абсолютно захоплені процесом. Але тут секрет у тому, щоб просто розпочати, а далі це дуже захоплює. Діти поринали у творчий потік, разом зі своїми героями долали страхи, втілювали мрії, вчилися відстоювати свої цінності.
Готові казки чи власна творчість: що обрати для емоційного зцілення
На думку експертки, цілком реально відслідковувати певний запит від дитини про страх, фобію, щоб "пофіксити" це. Якщо ви достатньо чуйні й уважні, щоб помітити певні зміни в поведінці дитини, то ваша підтримка, обійми, ігри, акуратні розмови довкола страху вже можуть стати цілющими. Щоб упоратися зі страхами, дитині потрібне відчуття, що її розуміють, вона не сама. Якщо дорослий може дати таке відчуття в наші складні часи – це вже половина справи. Інша половина – підібрати або вигадати терапевтичну казку.
Якщо ви не впевнені у своїх силах і бачите, що просто підтримки недостатньо, тут варто звернутися до фахівця. Бо нервова система дитини може бути додатково виснажена іншими факторами: повітряними тривогами, перерваним сном, невпевненістю в безпеці рідних. Тоді страхи загострюються або ж виникають нові. Інколи може знадобитися допомога сімейного лікаря або психіатра, щоб налагодити оптимальний режим дня, усунути дефіцити вітамінів і мікроелементів або ж пропити курс ліків.
Задум книжки від Катерини Єгорушкіної "Історії хоробриків із Горішкових Плавнів" саме таку місію і мав: допомагати дітям долати страхи. Катерина бачила, що багато дорослих хочуть допомогти дітям, але не знають, з чого почати. Комусь важко дається вигадування, хтось не впевнений у тому, що не нашкодить, а хтось такий втомлений після робочого дня, що хотів би трохи казкотерапії і для себе. "Історії хоробриків" — це сім історій про звірят, які мали страхи і поволі зменшували їхній вплив на своє життя.
Тут і звичні нам страхи темряви, вогню, висоти, і соціальні страхи: самотності, неприйняття, публічних виступів тощо. Одна з історій – про білочок-переселенок із містечка Горецьк. У братика і сестрички загострюються інстинктивні страхи внаслідок пожежі, втрати дому і раптового переїзду. Крок за кроком дорослі допомагають дітям послабити їхні страхи, а також пояснюють, які страхи і в яких дозах бувають корисними. Після кожної історії є розділ "Совина порадня" з психологічними порадами окремо дітям і дорослим щодо конкретних страхів.
В Україні за три роки вже було три видання цієї книги – це понад 7000 примірників. Наприкінці минулого року побачила світ друга книга з цієї серії – "Історії друзів із Горішкових Плавнів". У ній ідеться про різні аспекти дружби, комунікації, налагодження і відновлення стосунків, толерантність і повагу до особистих меж. Так само після кожного розділу – "Совина порадня". Історії діють м’яко і підходять широкій аудиторії, враховують потреби дітей із високою чутливістю.
Після повномасштабного вторгнення світ побачила книга Катерини Єгорушкіної "Мої вимушені канікули". Основний принцип, яким керувалася авторка: дати дитині підтримку у проживанні травматичних подій. Описати складні почуття, вивести їх на рівень усвідомлення і таким чином зменшити їхній руйнівний вплив. Дати зрозуміти читачам, що вони не самотні. Письменниця також створювала певні терапевтичні метафори. Наприклад, "невидимий наплічник", куди героїня складає свої страхи, напруженість… А згодом, опинившись у безпечнішому місці, може цей наплічник зняти. Тут важливий меседж: ти – це не твої страхи, ти можеш звільнитися, коли вони будуть уже не потрібні для твого виживання.
До речі, наприкінці книжки є поради і вправи зі зменшення стресу від сімейної і дитячої психологині Світлани Ройз. Одна з вправ: як зняти "невидимий наплічник" і розслабити тіло. Окрім того, книжка створена у формі щоденника, і ця форма може спонукати інших дітей записувати свої почуття, вести особисті щоденники. Така вербалізація має потужний терапевтичний вплив.
"Мої вимушені канікули" справді стала для багатьох українців важливим помічником у проживанні подій воєнного часу. Книга перекладена кількома мовами і здобула Премію Пітера Пена у Швеції.
Казка як інструмент підтримки в умовах війни: приклади та практичні рекомендації
Якщо у вас як у батьків зараз немає ресурсу вигадувати казки, то цим не варто надто перейматися. Природно, що у дорослих зараз стільки викликів щодо безпеки і виживання, що вони самі потребують підтримки. Катерина радить звернутися до готових книжок. Окрім того, є бібліотекарі і книгарі, які допоможуть підібрати книжку відповідно до потреб дитини. Для батьків важливо дозволяти собі поновлювати внутрішній ресурс, щоб асертивно реагувати на виклики.
Експертка підкреслює: виснажений дорослий (дуже ймовірно) зриватиметься на дітей, виснажуватиме їхній ресурс, який потрібен для зростання, навчання і розвитку. І тут уже є ризик парентифікації – коли діти беруть на себе функції дорослих: контейнерують страхи і почуття своїх батьків. Якщо дорослий наповнений, він своїм станом підзаряджає "внутрішні батарейки" дитини, дозволяє їй бути собою. Тоді можлива творчість, вигадування терапевтичних казок і навіть створення сімейної книги – такі випадки у практиці Катерини теж були.
На жаль, немає універсальної казки, яка допоможе кожній/кожному. Не існує єдиного сюжету, що буде помічним саме зараз, у цих умовах. Експертка зазначає: якщо ви бачите, що дитина дуже боїться гучних звуків, має розлади сну тощо – найкращим рішенням буде вивезти її на певний час у більш-менш безпечний регіон України, наприклад, у невеличке село, де замість звуків війни дитина слухатиме пташок. Так тіло розпружиться, набереться сил, щоб згодом спокійніше реагувати на звук тривоги у місті.
А ще, додає Катерина, можна створити казку, де повітряна тривога буде помічницею безпеки. Щоб дитина відчувала: про неї дбають, її захищають тисячі дорослих.
Наприклад, такий сюжет: спочатку Оленятко боялося звуку повітряної тривоги, заклякало на місці, у нього тремтіли лапки. Але крок за кроком (за допомогою друзів, батьків та інших) воно вчилося опановувати свій страх і спокійно ховатися у затишну глибоку нірку, поки дорослі звільняли небо від небезпечного сміття. Оленятко мало різні цікаві справи в укритті: грало з друзями у "слова", вигадувало смішні історії і мріяло про дослідження зірок. Коли повітряна тривога минала, Оленятко робило кілька глибоких довгих видихів, подумки дякувало захисникам і поверталося до звичних справ.
На цю основу можна нанизувати те, що буде близьке вашій дитині: її хобі, звички, особливості стресових реакцій і ваші варіанти реагувати по-новому. У будь-якому разі варто пам’ятати: відчувати стрес у наших ненормальних обставинах – це нормально. Тому шукаймо те, що нас наповнює, додає сил впоратися із викликами і зберегти дитинство наших дітей.