Окуповані квадрати. Що відбувається з житлом на сході України
Евакуація – це свідомий ризик втратити житло. Тепер долю рідної домівки вирішуєш не ти, а людина з автоматом. Про це LIGA.Life розповіли мешканці Бердянська, Мелітополя та Маріуполя.
Прийняти не можна втратити
Цей текст я вирішила написати, бо у березні померла моя мама. Померла в окупованому Бердянську. Саме у той період, коли я, котра опікувалася нею понад 10 років, тепер перебуваю далеко, а поряд була доглядальниця. Рідні, які залишились там, взяли на себе організацію поховання. Мені ж залишився невимовний біль на відстані та клопоти з квартирою, яка опинилася на окупованій Росією території.
Як виявилося, юристи та нотаріуси уникають справ, які стосуються нерухомості на окупованій території. Ті, що наважуються, пояснюють, що оформити "окупований спадок" від власника на підконтрольній Україні території непросто.
У Законі України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (стаття 9) йдеться про те, що "будь-який акт (рішення, документ), виданий на окупованій території, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану".
Отже, смерть власника має бути підтверджена легальними українськими документами, зазначається на сайті Міністерства юстиції. Головне, відкрити спадкову справу у шестимісячний термін від дня смерті. Якщо не відкриєш вчасно — втратиш право на спадщину. Щоб легалізувати довідку про смерть, видану РАЦС окупованого міста, треба звернутися до українського суду за ухвалою, зареєструвати смерть в реєстрі РАЦС і відправити нотаріусу заяву, написану власноруч.
Заведення справи коштує 2500 грн. Оформлення спадку в нотаріуса можна зробити після деокупації, але квартира "потягне" до 10 000 грн.
Якщо ви перебуваєте за кордоном і не можете приїхати в Україну, краще зробити доручення на адвоката чи людину, якій довіряєте. Саме ця особа займатиметься вашими документами. Для оформлення доручення слід звертатися до посольства України.
Тобто процедура довга, витратна й ризикована (через вивезення документів з окупації на контрольовану українську територію чи за кордон, або особистий виїзд через блокпости).
Нотаріуси зізнаються, що небагато жителів наважуються на такі дії. Я теж ще не наважуюсь. Зараз в маминій квартирі живе її доглядальниця, яка втратила домівку в Донецькій області. Мені спокійно, що квартира доглянута, а в людини є безкоштовний дах над головою.
Як "перевіряють" квартири в Бердянську
З квітня на окупованих територіях України спостерігається друга потужна хвиля евакуації. Перевізники просять за свої послуги щонайменше 300 доларів з людини. "Дорога життя", що веде через Василівку до українського Запоріжжя, закрита кілька місяців. Тож у людей залишилось два варіанти виїзду — через "ДНР" чи Крим.
25 квітня на евакуацію наважилася й Марина Іваниш, до квартири якої у березні завітали російські солдати. Каже, що після їхнього візиту та восьми діб у камері змушена була залишити квартиру.
– Я не хотіла виїжджати, тому що хвора мама бажала залишитися в місті й тут похований мій батько, — розповідає Марина. – Нас не чіпали, я навіть декілька разів на прохання переганяла машини до Запоріжжя (як правило, коли чоловік виїхав і залишилась дружина з машиною, яку треба було вивезти). Але так було до осені. Саме тоді дорогу на Василівку закрили – єдину в бік України.
На вулиці Баха, де живе мама Марини, залишилось лише два будинки з людьми. Всі інші виїхали з окупації.
– У нашому відомчому будинку військові "вскрили" декілька пустих квартир вчителів: вирізали замки, подивились, опечатали, — каже Марина. – Ми – сусіди, що залишились, були понятими. Через якийсь час у ці квартири заселилися інші люди, чужі. Вони сиділи тихо, й ми їх практично не бачили. Це були приїжджі вчителі.
Марина Іваниш – військовий пенсіонер, все життя віддала Державній прикордонній службі. Від початку повномасштабної війни російські солдати двічі приходили до неї з обшуками. Вперше – восени, коли "зачепилися" за військову форму і документи у шафі. Але тоді Марини не було вдома, тому через чоловіка передали наказ з’явитися в комендатурі. Коли жінка прийшла туди, то дізналася, що відбулася ротація, тобто ті військові, які викликали, вже поїхали, а нові нічого про неї не знали.
Вдруге до Марини прийшли 7 березня цього року, але цього разу їй вже не пощастило.
– Цьому візиту передував інцидент. У нашому будинку відбулася серія крадіжок. Сусіди знали, що крала колишня дружина хворого пенсіонера, яка зловживає алкоголем. Вона "вскривала" комори квартир прикордонників, які виїхали. Потім знахабніла і помилилася – обікрала квартиру молодика, який зараз працює на окупантів.
Він заявив у поліцію, і її забрали. Через три дні відпустили, але до будинку приїхала машина з військовими, які оточили його по периметру. Потім ефесбешники разом з військовими почали "вскривати" квартири військових. На кожному поверсі стояв озброєний військовий. Загалом було відкрито 17 квартир і гаражі. Квартиру Марини теж відкрили.
– Всі речі викинули з шафи, форму з медалями кинули на підлогу (шеврони я заздалегідь познімала). Я спостерігала й зневажливо посміхалась, бо це абсурд... Вони забрали й форму, й документи, в яких все моє життя. Разом з усім цим забрали й мене — до комендатури на Рози Люксембург. Дивом залишився непоміченим український паспорт, який носила в сумці.
Три дні Марину тримали в карцері й не говорили рідним, де вона. Сиділа в одиночній камері з унітазом, світло не виключалось, було холодно. Вона відмовилася від їжі та води. За це її прозвали Надєждою Савченко.
– А я просто хотіла привернути до себе увагу і вимагала адвоката. Мене звинувачували у шпіонажі, за що погрожували посадити від 5 до 25 років. Насправді їм потрібні були мої зв’язки. Мій брат був в оточенні на Азовсталі в Маріуполі всі 90 днів, потім перебував у полоні в Оленівці. Після обміну полонених продовжив служити. Зараз займає високу посаду в ДПСУ.
Окупанти почали схиляти Іваниш до спілкування з братом й отримання секретних даних. Хотіли перевербувати. Але вона запевняла, що в них вкрай лаконічне листування й з братом не говорять про роботу. Тоді пропонували спілкуватися з прикордонниками. Марина пояснювала, що чотири роки на пенсії та втратила зв'язок з колишніми колегами.
– І взагалі Прикордонна служба України не має відношення до Збройних Сил України. Після восьми діб під вартою вони зрозуміли, що з мене ніякої користі та дали підписати папірець про те, що я не маю до них претензій. А ще питали: "Чому бердянці так себе поводять, ніби пережидають, чекають на щось? Чому ви нас так не любите?"
У комендатурі Марині висунули вимогу — відпустять, якщо розповідатиме, хто проти Росії буде щось говорити. Вона пообіцяла, щоб вибратися на волю. Потім таки вблагала 74-річну онкохвору маму виїхати з окупації, продала все що могла і рушила з міста. Виїхали через "ДНР" на старій машині – з мамою, чоловіком-пенсіонером, собакою та двома котами. Квартира відомча, тому залишати її було не так шкода.
Апетит загарбників росте
Навесні в Бердянську активно проводиться "робота щодо інвентаризації муніципального майна, зокрема індивідуального житлового фонду міста". Про це йдеться у Telegram-каналі російської військової адміністрації. Як розповіли мешканці, посадові особи ходили по прибережному мікрорайону Ліски, перевіряючи стан будинків та наявність господарів. Спочатку посадовці складають списки, а потім в деяких будинках можуть з’явитися нові господарі – переважно приїжджі чи військові.
Сьогодні до складу мешканців Бердянська приєдналися люди, евакуйовані з найближчих сіл Запорізької області. Їх поселили на базах відпочинку, в санаторіях та дитячих таборах, безкоштовно годують та виплачують 10 000 рублів на особу. Тим часом у залишених домівках оселяються нові господарі. За інформацією мера Мелітополя Івана Федорова, військові на окупованій території Запорізької області продовжують захоплювати житло людей, які вимушені були виїхати.
"Чергові 674 приватних будинки "націоналізували" у селах Мелітопольщини. Найбільше постраждала Якимівська селищна громада. Так, у селах Радивонівка окупанти "віджали" 152 дома, Шелюги – 73, Таврійське – 41", – пише він.
Федоров зазначає, що в деяких селищах ці будинки складають понад 10% загального житлового фонду. Продовжується захоплення житла і в населених пунктах, наближених до Мелітополя. "Націоналізують" вже будинки у Костянтинівці, Вознесенці, Мирному, Плодородному, Мордвинівці.
Якби квартира вціліла, все одно б не повернулися
До лютого 2022 року Марина М. разом із сином жила у двокімнатній квартирі в центрі Маріуполя (у районі магазину "1000 мєлочєй").
– Після кількох страшних діб у коридорі 2 березня ми взяли кота, документи, ноутбук і пішли до Запорізької траси. Ми не просили сусідів дивитися за квартирою. А коли вже виїхали, мені надіслали фотографії — там навіть стін не залишилось, – згадує жінка.
За її словами, якби квартира вціліла, все одно вона б із сином не повернулася, тому що немає сенсу жити в окупації, як у в’язниці. Ймовірніше, вона б її продала.
До речі, на платформі OLX є близько 20 оголошень (щодня ця цифра змінюється) щодо продажу квартир у Маріуполі. Ціни за дво- чи трикімнатні квартири коливаються від 70 000 до 2,5 млн грн.
Якщо потрібно розв'язати якісь питання щодо житла, каже Марина, необхідно, щоб усі власники особисто з'явилися до так званих державних органів. Тобто якщо одного з власників було вбито (але немає свідоцтва про смерть), чи він зник безвісти, чи потрапив у полон до росіян, чи просто виїхав — інші власники жодного питання стосовно житла в Маріуполі вирішити не можуть.
Зараз серед мешканців міста мало маріупольців. Переважно тут перебувають військові та ті, хто приїхав з країн Середньої Азії та Архангельська на "відбудову зруйнованого миру".
Альона Семко, спеціально для LIGA.Life