Зміст:
  1. Життя Сватового до 24 лютого та після
  2. Сватове під тимчасовим контролем росіян
  3. Діти та навчання в окупації

"Мене звати Анастасія, я мама двох дітей, живу в Луганській області й з 24 лютого майже не виходжу з дому, бо боюся за своє життя", – ділиться мешканка міста Сватове. 

Воно розташоване за 90 км від кордону з Росією. І з березня під тимчасовим контролем російських окупантів.

Сину Анастасії – сім років, уже школяр, доньці – п’ять. 23-го ввечері жінка, як відчувала, попередила дітей, що може початися війна, аби хоч трохи їх підготувати.

"Донька запитала: "Мамо, а вони все ламатимуть?" Я сказала, що, найімовірніше, так. На що вона відповіла:"Ну нехай ламають, аби мікрохвильовка ціла залишилася", – сміється Анастасія.

Життя Сватового до 24 лютого та після

Жителі міста, як і більшість українців, чули про можливий напад РФ, але ніхто не хотів у це вірити, пригадує жінка.

Не готова була і її сім’я. 23 лютого в Анастасії був перший день на новій роботі. 

"Побоювання про напад були, і через це люди забирали трудові книжки на руки. Можливо, про щось здогадувалися. Можливо, перестраховувалися. Бо казали, що у 2014-му теж усі трудові видавали", – розповідає жінка.

24-го зранку її розбудив свист, після якого почули декілька гучних вибухів.

"Син і донька дуже злякалися і прийшли до мене в ліжко. Чоловік вибіг надвір, щоб зрозуміти, що відбувається. Повернувся в будинок і сказав, щоб я швидко одягала дітей.

"З наших вікон видно виїзд із міста... Там горів блокпост", – пригадує Анастасія. 

У самому місті вибухів не було. Та чого чекати – прилетить чи не прилетить по Сватовому, – було невідомо. Тому вирішили зібрати необхідне.

"Ми взяли документи, якийсь дитячий одяг. Тривожної валізки не мали. Батьки, які живуть неподалік, теж зібрали документи. Чекали, що відбуватиметься далі. Були варіанти виїхати з міста до села неподалік. Але зрештою залишилися вдома. В самому місті було спокійно. Деякі люди піддалися паніці та виїжджали, вулиці заполонили машини", – розповідає Анастасія.

Два тижні її сім’я спала одягнена, спускалися в підвал, бо літало дуже близько. Втім, по самому місту прильотів ніби не було, каже Анастасія

13 березня почала з’являтися інформація про росіян у місті. Ймовірно, приїжджали на переговори, каже жінка. Тоді містяни виходили на мітинги проти окупації Сватового. 

"Росіян приїжджало спочатку три-чотири людини, потім до десяти. Але остаточно окупанти увійшли до міста 30 березня.

Заїхали танки та чоловік 200 військових із автоматами.

Малюнок доньки Анастасії. Фото, надане героїнею

Люди не могли їм чинити опір, і наша міська голова здалася. Я її не звинувачую. Вона намагалася зробити все, щоб не допустити смерті", – розповідає Анастасія.

Про те, що рідне місто окуповане, вона дізналася з новин.

"Я була розбита. Був стан якоїсь несправедливості. Вважала, що наше місто знаходиться далеко і що до нього не дійдуть", – ділиться Анастасія.

Сватове під тимчасовим контролем росіян

На вулицях зараз багато військових РФ. На початку квітня ходили по будинках, перевіряли документи, розповідає жінка. Зараз без паспорта з дому не вийдеш.

"У деяких влаштовували обшуки будинку, дивилися горище, підвал. Кажуть, шукали зброю. Вони знають, де живуть учасники АТО. Одного атовця забрали, але потім побили та відпустили", – розповідає Анастасія.

Про примусову мобілізацію чоловіків у місті, каже, не чула. Втім, є випадки, коли окупанти приходили на підприємство і запрошували добровільно прийти у військкомат.

"Дуже наполегливо шукають усіх, хто пов'язаний із ЗСУ... Днями лазили у сусідки у дворі. Мій батько почув і запитав, чого лазять. Сказали, шукають якусь людину", – розповідає Анастасія. 

Попри спокійну ситуацію в місті (бої точаться трохи далі за межами, хоч і чутно вибухи), жінка намагається не лишати дім.

"Хоч і не відчувається розгулу злочинності, та "береженого Бог береже", – пояснює вона.

З водою, електрикою, газом проблем немає, але відсутній нормальний мобільний зв'язок ще з березня. Через це не всі оформили собі "єПідтримку", і на банківських картках зависли гроші. Отримати готівку теж проблематично.

У магазині, у який ходить Анастасія, цінники у гривнях. Містом є вже й такі, де в рублях, каже жінка. Розрахунок тільки готівкою, картки не приймають ніде.

Їжі в сім’ї поки вистачає, адже є своя земля біля дому. В магазин продукти вже завозять тільки російські – з Москви, Самари, каже Анастасія.

Окупанти відкрили "Госбанк ЛНР". Фото з місцевих груп

Після 24 лютого ціни значно підскочили. Зараз плюс-мінус повернулися до такого рівня, як були. Та купити продукти не можуть, бо немає грошей, ділиться Анастасія.

"На крупи ціни точно вищі, ніж були. Гречка 45 грн була. В принципі, можна жити, але вони забувають, що люди майже два місяці без доходу. З понеділка піду оформляти гуманітарну допомогу. Кажуть, дають продукти. А у нас сім'я з двома дітьми", – пояснює вона.

Важче з ліками. Жінка необхідне ще встигла купити на початку, але зараз дістати медикаменти для тих, у кого, наприклад, діабет, складно.

"Вже приєдналися волонтери з Дніпра... Закуповують ліки та довозять ще якось. Але з кожним днем ​​все важче виїхати з міста", – каже Анастасія.

Діти та навчання в окупації

Молодша донька не ходить у садок від лютого, бо безпеку дітям ніхто не може гарантувати, каже жінка.

Син два тижні після 24 лютого сидів на канікулах. Ще два – бо в школі не починали освітній процес. Тоді ініціативу взяла в руки класна керівничка і сама запропонувала вчити дітей, щоб не було прогалин у програмі. Так тиждень займалися неофіційно. 

На початку квітня школа оголосила про продовження дистанційки. Але не всі діти змогли долучитися – деякі інтернет-провайдери у Сватовому припинили працювати, і діти через відсутність інтернету випали з онлайн-уроків.

"Зараз нам надсилають завдання з відеоматеріалами одразу на весь тиждень. Навчання до кінця цього року ми продовжуватимемо за українською програмою", – розповідає Анастасія.

Знайомі мами, чиї діти вчаться в інших школах, кажуть, що два заклади з п’яти погодилися викладати за програмою "ЛНР" з 1 вересня, каже жінка.

Що буде у їхній – невідомо. 

По синові бачить – навчання дається важко.

"Ледве вдається вмовити повчити уроки, сідаємо займатися, і десь лунає вибух... Треба все кидати та бігти в погріб", – розповідає Анастасія.

Походи до укриття донька сприймає спокійно. Син починає переживати, каже Анастасія. Особливо якщо надворі вже темно. Щоб не нервували – дозволяє пограти в телефоні, якщо заряду батареї вистачає.

Анастасія каже, що вчителька постійно запитує про дітей, просить, щоб написали, як ті почуваються. 

"Підтримка дуже відчутна від неї! Про те, що відбувається, вона з дітьми не говорила. Але вона надсилала нам рекомендації, як боротися зі стресом у такій ситуації", – ділиться жінка.

Серйозні зміни в поведінці дітей, каже, не спостерігає. Тільки старший почав сильно боятися гучних звуків.

"Боїться літаків... Навіть грому. Аж до сліз та істерики", – розповідає Анастасія.

Режим дня в дітей порушений – пізно лягають, пізно прокидаються. Те саме жінка спостерігає і за собою, вважає, що все через стрес.

Донька спить спокійно, а в сина зі сном проблеми, каже Анастасія.

"Тяжко засинає. Просить, щоб я спала з ним. У нас з'явився ритуал перед сном: спочатку я 10 хв лежу з донькою, а потім йду 10 хв полежати з сином. І коли їх покладу, йду спати до себе", – ділиться вона.

Апетит наразі налагодився у порівнянні з тим, що було на початку, коли шматок в горло не ліз.

"Але треба було їсти що-небудь, тому що не знаєш, коли вдасться поїсти наступного разу", – розповідає жінка.

Зараз діти їдять задовільно. Втім, раціон сім’ї змінився – менше риби та м’яса, бо з цими продуктами проблематично. На обід – суп чи борщ або тушкована картопля. На сніданок, якщо раніше були до чаю гарячі бутерброди з ковбасою, то зараз – хліб із варенням чи медом. Іноді – яєчня. Побільшало в раціоні домашньої випічки: пиріжки, оладки. Забути довелося про піцу, магазинне печиво і цукерки, каже Анастасія.

Війна позбавила можливості сходити погуляти в парк на гойдалки, через поганий інтернет складно навіть мультики подивитися чи завантажити якісь ігри на телефон. 

До того ж важко купити те, що хочеться – смаколиків – і що необхідно. Наприклад, одяг та взуття. 

Доньці не вистачає садка, каже Анастасія. А син сумує за котом.

"Просто біда не приходить одна, і вхід окупантів до нашого міста збігся зі смертю улюбленця. Ми поки не поспішаємо заводити вихованців, оскільки це відповідальність та додаткові витрати", – ділиться жінка.

Вдома кожен зайнятий своїм: син грає в комп’ютерні ігри, переважно в GTA (гра, де ти – злочинець, маєш місії, можеш вбивати. – Ред.). Раніше це були спокійніші ігри, типу Minecraft чи Among Us. А нині, каже, грає дуже емоційно та нервово. Планують шукати заміну цій грі.

Фото, надане героїнею

Донька ж фантазує собі свої ігри. А також почала ліпити з пластиліну, можливо, так на підсвідомому рівні справляється зі стресом, каже жінка.

"Вона у нас зі здібностями організатора дозвілля: сама себе може зайняти іграшками, придумати сюжет, тему. Наприклад, зараз вона взяла книжку, і через те що читати не вміє ще, то по ходу імпровізує і читає текст у книзі, вигадує різні історії", – ділиться Анастасія.

Малюнок сина Анастасії – українські військові завдають удару по російському танку. Фото, надане героїнею

Іноді Анастасія дозволяє дітям вийти погратися біля будинку чи з сусідніми дітьми, але тільки під наглядом дорослих. 

Діти знають правила перебування на вулиці: якщо гуляти – то або за присутності старших дітей, або дорослих. Якщо побачать людей у військовій формі чи підійдуть чужі – не говорити нічого і ховатися у двір до друзів, який найближче. Якщо чути вибухи – біжиш додому. Ні за яких обставин не підіймати ніякі предмети надворі, навіть якщо то іграшка. А одяг тримати завжди напоготові складеним в одному місці на випадок екстрених зборів для походу в укриття. 

Про те, щоб виїхати, розмов не було, каже Анастасія. Друзі дітей теж в місті, всі залишилися вдома. Навіть знайомляться з дітьми переселенців.

"Вони гуляють, спілкуються на свої теми чи грають. Про війну не говорять", – розповідає жінка.

Час від часу їй вдається поспілкуватися з іншими матусями на вулиці. Настрої у людей, каже, різні, але всі хочуть тиші та миру, і більшості, на жаль, не важливо, під чиїм керівництвом, каже Анастасія. 

У місцевих чатах побоюються, щоби Сватове не спіткала доля Сєвєродонецька та Рубіжного.

"Наше місто останнє в Луганській області, куди не дістався ворожий снаряд", – пояснює Анастасія. 

Та є й прихильники України, додає: "Я, наприклад, не хочу жити в країні, якої не існує".