Історії | Є правило: бачите військового – ховайтеся. Як живе сім’я з дітьми в окупованому Сватовому

"Мене звати Анастасія, я мама двох дітей, живу в Луганській області й з 24 лютого майже не виходжу з дому, бо боюся за своє життя", – ділиться мешканка міста Сватове. 

Воно розташоване за 90 км від кордону з Росією. І з березня під тимчасовим контролем російських окупантів.

Сину Анастасії – сім років, уже школяр, доньці – п’ять. 23-го ввечері жінка, як відчувала, попередила дітей, що може початися війна, аби хоч трохи їх підготувати.

"Донька запитала: "Мамо, а вони все ламатимуть?" Я сказала, що, найімовірніше, так. На що вона відповіла:"Ну нехай ламають, аби мікрохвильовка ціла залишилася", – сміється Анастасія.

Життя Сватового до 24 лютого та після

Жителі міста, як і більшість українців, чули про можливий напад РФ, але ніхто не хотів у це вірити, пригадує жінка.

Не готова була і її сім’я. 23 лютого в Анастасії був перший день на новій роботі. 

"Побоювання про напад були, і через це люди забирали трудові книжки на руки. Можливо, про щось здогадувалися. Можливо, перестраховувалися. Бо казали, що у 2014-му теж усі трудові видавали", – розповідає жінка.

24-го зранку її розбудив свист, після якого почули декілька гучних вибухів.

"Син і донька дуже злякалися і прийшли до мене в ліжко. Чоловік вибіг надвір, щоб зрозуміти, що відбувається. Повернувся в будинок і сказав, щоб я швидко одягала дітей.

У самому місті вибухів не було. Та чого чекати – прилетить чи не прилетить по Сватовому, – було невідомо. Тому вирішили зібрати необхідне.

"Ми взяли документи, якийсь дитячий одяг. Тривожної валізки не мали. Батьки, які живуть неподалік, теж зібрали документи. Чекали, що відбуватиметься далі. Були варіанти виїхати з міста до села неподалік. Але зрештою залишилися вдома. В самому місті було спокійно. Деякі люди піддалися паніці та виїжджали, вулиці заполонили машини", – розповідає Анастасія.

Два тижні її сім’я спала одягнена, спускалися в підвал, бо літало дуже близько. Втім, по самому місту прильотів ніби не було, каже Анастасія

13 березня почала з’являтися інформація про росіян у місті. Ймовірно, приїжджали на переговори, каже жінка. Тоді містяни виходили на мітинги проти окупації Сватового. 

"Росіян приїжджало спочатку три-чотири людини, потім до десяти. Але остаточно окупанти увійшли до міста 30 березня.

Люди не могли їм чинити опір, і наша міська голова здалася. Я її не звинувачую. Вона намагалася зробити все, щоб не допустити смерті", – розповідає Анастасія.

Про те, що рідне місто окуповане, вона дізналася з новин.

"Я була розбита. Був стан якоїсь несправедливості. Вважала, що наше місто знаходиться далеко і що до нього не дійдуть", – ділиться Анастасія.

Сватове під тимчасовим контролем росіян

На вулицях зараз багато військових РФ. На початку квітня ходили по будинках, перевіряли документи, розповідає жінка. Зараз без паспорта з дому не вийдеш.

"У деяких влаштовували обшуки будинку, дивилися горище, підвал. Кажуть, шукали зброю. Вони знають, де живуть учасники АТО. Одного атовця забрали, але потім побили та відпустили", – розповідає Анастасія.

Про примусову мобілізацію чоловіків у місті, каже, не чула. Втім, є випадки, коли окупанти приходили на підприємство і запрошували добровільно прийти у військкомат.

"Дуже наполегливо шукають усіх, хто пов'язаний із ЗСУ... Днями лазили у сусідки у дворі. Мій батько почув і запитав, чого лазять. Сказали, шукають якусь людину", – розповідає Анастасія. 

Попри спокійну ситуацію в місті (бої точаться трохи далі за межами, хоч і чутно вибухи), жінка намагається не лишати дім.

"Хоч і не відчувається розгулу злочинності, та "береженого Бог береже", – пояснює вона.

З водою, електрикою, газом проблем немає, але відсутній нормальний мобільний зв'язок ще з березня. Через це не всі оформили собі "єПідтримку", і на банківських картках зависли гроші. Отримати готівку теж проблематично.

Їжі в сім’ї поки вистачає, адже є своя земля біля дому. В магазин продукти вже завозять тільки російські – з Москви, Самари, каже Анастасія.

Після 24 лютого ціни значно підскочили. Зараз плюс-мінус повернулися до такого рівня, як були. Та купити продукти не можуть, бо немає грошей, ділиться Анастасія.

"На крупи ціни точно вищі, ніж були. Гречка 45 грн була. В принципі, можна жити, але вони забувають, що люди майже два місяці без доходу. З понеділка піду оформляти гуманітарну допомогу. Кажуть, дають продукти. А у нас сім'я з двома дітьми", – пояснює вона.

Важче з ліками. Жінка необхідне ще встигла купити на початку, але зараз дістати медикаменти для тих, у кого, наприклад, діабет, складно.

"Вже приєдналися волонтери з Дніпра... Закуповують ліки та довозять ще якось. Але з кожним днем ​​все важче виїхати з міста", – каже Анастасія.

Діти та навчання в окупації

Молодша донька не ходить у садок від лютого, бо безпеку дітям ніхто не може гарантувати, каже жінка.

Син два тижні після 24 лютого сидів на канікулах. Ще два – бо в школі не починали освітній процес. Тоді ініціативу взяла в руки класна керівничка і сама запропонувала вчити дітей, щоб не було прогалин у програмі. Так тиждень займалися неофіційно. 

На початку квітня школа оголосила про продовження дистанційки. Але не всі діти змогли долучитися – деякі інтернет-провайдери у Сватовому припинили працювати, і діти через відсутність інтернету випали з онлайн-уроків.

"Зараз нам надсилають завдання з відеоматеріалами одразу на весь тиждень. Навчання до кінця цього року ми продовжуватимемо за українською програмою", – розповідає Анастасія.

Що буде у їхній – невідомо. 

По синові бачить – навчання дається важко.

"Ледве вдається вмовити повчити уроки, сідаємо займатися, і десь лунає вибух... Треба все кидати та бігти в погріб", – розповідає Анастасія.

Походи до укриття донька сприймає спокійно. Син починає переживати, каже Анастасія. Особливо якщо надворі вже темно. Щоб не нервували – дозволяє пограти в телефоні, якщо заряду батареї вистачає.

Анастасія каже, що вчителька постійно запитує про дітей, просить, щоб написали, як ті почуваються. 

"Підтримка дуже відчутна від неї! Про те, що відбувається, вона з дітьми не говорила. Але вона надсилала нам рекомендації, як боротися зі стресом у такій ситуації", – ділиться жінка.

Серйозні зміни в поведінці дітей, каже, не спостерігає. Тільки старший почав сильно боятися гучних звуків.

Режим дня в дітей порушений – пізно лягають, пізно прокидаються. Те саме жінка спостерігає і за собою, вважає, що все через стрес.

Донька спить спокійно, а в сина зі сном проблеми, каже Анастасія.

"Тяжко засинає. Просить, щоб я спала з ним. У нас з'явився ритуал перед сном: спочатку я 10 хв лежу з донькою, а потім йду 10 хв полежати з сином. І коли їх покладу, йду спати до себе", – ділиться вона.

Апетит наразі налагодився у порівнянні з тим, що було на початку, коли шматок в горло не ліз.

"Але треба було їсти що-небудь, тому що не знаєш, коли вдасться поїсти наступного разу", – розповідає жінка.

Зараз діти їдять задовільно. Втім, раціон сім’ї змінився – менше риби та м’яса, бо з цими продуктами проблематично. На обід – суп чи борщ або тушкована картопля. На сніданок, якщо раніше були до чаю гарячі бутерброди з ковбасою, то зараз – хліб із варенням чи медом. Іноді – яєчня. Побільшало в раціоні домашньої випічки: пиріжки, оладки. Забути довелося про піцу, магазинне печиво і цукерки, каже Анастасія.

Війна позбавила можливості сходити погуляти в парк на гойдалки, через поганий інтернет складно навіть мультики подивитися чи завантажити якісь ігри на телефон. 

До того ж важко купити те, що хочеться – смаколиків – і що необхідно. Наприклад, одяг та взуття. 

"Просто біда не приходить одна, і вхід окупантів до нашого міста збігся зі смертю улюбленця. Ми поки не поспішаємо заводити вихованців, оскільки це відповідальність та додаткові витрати", – ділиться жінка.

Вдома кожен зайнятий своїм: син грає в комп’ютерні ігри, переважно в GTA (гра, де ти – злочинець, маєш місії, можеш вбивати. – Ред.). Раніше це були спокійніші ігри, типу Minecraft чи Among Us. А нині, каже, грає дуже емоційно та нервово. Планують шукати заміну цій грі.

Донька ж фантазує собі свої ігри. А також почала ліпити з пластиліну, можливо, так на підсвідомому рівні справляється зі стресом, каже жінка.

"Вона у нас зі здібностями організатора дозвілля: сама себе може зайняти іграшками, придумати сюжет, тему. Наприклад, зараз вона взяла книжку, і через те що читати не вміє ще, то по ходу імпровізує і читає текст у книзі, вигадує різні історії", – ділиться Анастасія.

Іноді Анастасія дозволяє дітям вийти погратися біля будинку чи з сусідніми дітьми, але тільки під наглядом дорослих. 

Діти знають правила перебування на вулиці: якщо гуляти – то або за присутності старших дітей, або дорослих. Якщо побачать людей у військовій формі чи підійдуть чужі – не говорити нічого і ховатися у двір до друзів, який найближче. Якщо чути вибухи – біжиш додому. Ні за яких обставин не підіймати ніякі предмети надворі, навіть якщо то іграшка. А одяг тримати завжди напоготові складеним в одному місці на випадок екстрених зборів для походу в укриття. 

Про те, щоб виїхати, розмов не було, каже Анастасія. Друзі дітей теж в місті, всі залишилися вдома. Навіть знайомляться з дітьми переселенців.

"Вони гуляють, спілкуються на свої теми чи грають. Про війну не говорять", – розповідає жінка.

Час від часу їй вдається поспілкуватися з іншими матусями на вулиці. Настрої у людей, каже, різні, але всі хочуть тиші та миру, і більшості, на жаль, не важливо, під чиїм керівництвом, каже Анастасія. 

"Наше місто останнє в Луганській області, куди не дістався ворожий снаряд", – пояснює Анастасія. 

Та є й прихильники України, додає: "Я, наприклад, не хочу жити в країні, якої не існує".