Зміст:
  1. Історія Максима Зубова
  2. Історія Семена Лагуна
  3. Історія Павла Лучківа

Свисток. За мить група із десяти людей ділиться на дві команди та розпочинає матч. Гравці на візках займають позиції, готуються до нападу та захисту. У когось ампутована нога, а хтось, на перший погляд, не має видимих травм чи поранень. Але усі вони перебувають в однакових умовах і мають єдину ціль — закинути м’яч у кошик суперника. 

Баскетбол на візках — одна зі спортивних дисциплін Ігор нескорених (Invictus Games), в яких беруть участь ветерани та військові з пораненнями, травмами чи захворюваннями, отриманими на фронті. Цьогоріч на змаганнях у Дюссельдорфі Україну представлятимуть 25 учасників збірної. Окрім баскетболу, вони змагатимуться у стрільбі з лука, легкій атлетиці, настільному тенісі, веслуванні на тренажерах, паверліфтингу, велоспорті на шосе, волейболі сидячи та плаванні. 

Однак Invictus Games — це не лише про спорт, але й про спільноту, розповідають учасники збірної. Це про реабілітацію, спільний досвід і відчуття, що ти потрібен чи потрібна своїй країні навіть після поранення та звільнення зі служби. LIGA.Life відвідала тренування української команди з баскетболу на візках і дізналася, як спорт надихає військових та ветеранів після поранень.

Історія Максима Зубова

"Коли ти зі зброєю в руках захищаєш країну, то відчуваєш свою приналежність і потрібність. Але після повернення у цивільне життя військові часто не знають, чим займатися. Хочеться бути корисним. Тому для мене Invictus Games — це про шанс гідно представити свою країну", — розповідає Максим Зубов із Шостки Сумської області.

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

У червні 2014 року він брав участь у штурмі ворожого блокпосту в районі Слов’янська, де отримав кульові поранення обидвох стоп. На правій нозі була зламана п’яткова кістка, на лівій — п’яткова і ще чотири. Після стабілізації у Харкові Максима відправили до київського шпиталю, де лікарі збирали йому ліву стопу. 

"Була можливість ампутації. Але, на щастя, тоді був невисокий наплив поранених, у лікарів був час гратися зі мною. Тож стопу зібрали", — пригадує чоловік. 

Два місяці він був прикутий до ліжка, далі пересів на візок, а ще за місяць-два став на ходунки та милиці. Максим заново вчився ходити й на початку 2015-го поїхав на реабілітацію до Польщі. Там завдяки щоденним заняттям із фізіотерапевтом вдалося розробити ноги. 

Коли чоловік повернувся на службу, його перевели у навчальний центр інструктором. Але постійні наряди та чергування погіршували стан здоров’я. Тож у 2016 році військовий звільнився.

"Постав вибір: або здоров’я, або служба. На той час ми з дружиною створили сім’ю, і я розумів, що не зможу забезпечувати так родину. До того ж у війську почалося те, що було до 2014 року: статутщина, ненормальне ставлення до солдатів і сержантів", — пояснює Максим. 

Матеріал за темою: "Покажіть, що ми не зайві". Запитали ветеранів, чого їм не вистачає під час реабілітації

У наступні три роки чоловік здобував диплом Києво-Могилянської академії з публічного права та адміністрування, навчався в Осло, а в серпні 2019-го подався на конкурс на державну службу.

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Паралельно чоловік почав займатися бігом, брав участь у марафонах. У 2017 році дізнався про Invictus Games — і вирішив спробувати свої сили у стрільбі з лука. Але до збірної так і не увійшов. 

Далі було навчання, пандемія COVID-19. У 2023 році Максим спробував ще раз. Цього разу вже у чотирьох дисциплінах: паверліфтинг, стрільба з лука, баскетбол на візках і волейбол сидячи. 

"Стрільба з лука мені допомагає концентруватися на собі та своєму внутрішньому стані. Це свого роду медитація. Паверліфтинг я обрав, бо з’явилася моя вагова категорія до 63 кг. А волейбол сидячи та баскетбол на візках — бо це командні ігри, дуже динамічні та цікаві", — пояснює він. 

Звикати до візка довго не довелося, адже у хлопця вже був досвід під час реабілітації. Однак, зазначає він, на початку потрібно було постійно нагадувати собі про правила гри в баскетбол на візках: 

"Якщо ти встанеш, то підведеш команду, бо отримаєш фол. Отже, треба приглушати у собі бажання піднятися, коли тягнешся до м’яча. Для цього у нас на візках є фіксація в районі стегон і стоп. Для учасників з ампутацією є ще додаткова фіксація в районі культі, щоб її не пошкодити".

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Учасник збірної додає: для нього участь в Іграх нескорених — це можливість показати закордонним партнерам обличчя українських захисників. Йдеться не про медалі, а про те, аби на п’єдесталі підняли жовто-блакитний прапор, а український гімн звучав на весь світ. 

"Це свого роду дипломатична функція, нагадування, що Україна тут і вона бореться. Зараз ми можемо вільно тренуватися і займатися спортом завдяки тим хлопцям і дівчатам, які сидять в окопах або йдуть на штурм, отримують поранення, каліцтва чи гинуть. Наш обов’язок перед ними — на міжнародному рівні вибивати допомогу для країни", — каже Максим.  

Історія Семена Лагуна

Семен Лагун родом із Зарічного Рівненської області. У 2022 році він пішов на війну у складі Добровольчого українського корпусу "Правий сектор", який згодом став сьомим центром Сил спеціальних операцій. Бути військовим хлопець хотів ще у 2014 році, навіть подав заявку до "Азову", але так і не пройшов, бо був неповнолітнім. Далі вступив в університет і сфокусувався на навчанні. 

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

"Усі знайомі військові казали, що повномасштабне вторгнення рано чи пізно буде. Я вже тоді розумів, що точно не залишуся осторонь", — пояснює хлопець.

У червні 2022 року Семен виконував бойове завдання у Донецькій області, бої точилися у Мар’їнці. 5 серпня, за день до виїзду з міста, він підірвався на протипіхотній міні. Військовому відірвало частину лівої п’яти, але лікарям вдалося зберегти стопу. 

"Мені провели операцію 16 серпня і вже 1 вересня виписали з лікарні. Не клали у стаціонар і не лікували там. Я був у відпустці за станом здоров’я, але кожні 25 днів мусив на милицях добиратися до військової поліклініки та проходити травматологів, аби отримати ще місяць відпустки. Хоча фактично це мало бути етапом лікування", — розповідає він.

Так тривало п’ять місяців. Хлопця визнали обмежено придатним до військової служби і повернули у частину.

"Відчував себе максимально розбитим. Я пішов на фронт добровольцем і коли проявив себе, то зіштовхнувся з такою складністю та несправедливістю. Реабілітації фактично не було. Так, зараз система лікування військових трохи покращується, я бачу позитивні зміни. Але тоді, у серпні-вересні 2022-го, це був жах, знущання і демотивація", — розповідає військовослужбовець. 

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

До повномасштабної війни Семен займався паверліфтингом, навіть готувався до виступу на змаганнях. Тож коли біль від поранення зменшився, хлопець почав знову тренуватися

"Якось я побачив на сторінці "Повернись живим" пост про Invictus Games і вирішив зареєструватися. Навіть не розумів до кінця, що це, але коли пройшов відбір, то максимально кайфував від атмосфери та людей навколо", — пригадує він. 

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Окрім пауерліфтингу Семен обрав для себе баскетбол на візках, веслування на тренажерах та волейбол сидячи. Хлопець каже: підготовка до Ігор нескорених вирівняла його психологічний стан

"Несправедливість щодо лікування та відновлення стали для мене приниженням та образою. Ігри нескорених заспокоїли мене і позбавили негативних емоцій".

За час тренувань до Invictus Games Семен позбувся відчуття покинутості та несправедливості. Змагання стали для нього орієнтиром у житті. Військовий хоче показати результат роботи над собою, а також представити Україну на Іграх нескорених і подякувати міжнародній спільноті.

"Якщо вдасться, то пролобіювати, аби ця допомога була більш активна та інтенсивна", — додає військовослужбовець. 

Історія Павла Лучківа

Львів’янин Павло Лучків зазначає: він також готується до Invictus Games заради своєї країни. Колись, зізнається, думав, що поїде заради себе. Але побачив, скільки праці було пророблено й усвідомив — це його маленький фронт.

"Я зараз не перебуваю в лавах Збройних Сил, але можу хоча б доносити світові інформацію про те, що війна не зупинилася, що нам потрібна зброя", — стверджує він. 

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

У 2014 році чоловік пішов добровольцем на війну. У складі протитанкової батареї 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила брав участь у боях на Луганщині. 

"Ми поїхали під колишній Артемівськ. Там отримав не поранення, а "запалення легень". Хоча рентгенографія ніяких запальних процесів не показала, а за всіма показниками крові я був здоровий", — розповідає Павло.

Разом зі своїми побратимами він потрапив у польовий шпиталь із низкою симптомів: головний біль, температура 41,5. Згодом Павла перенаправили у Харків, далі — у Рівне та Львів. Встановити остаточний діагноз ніхто так і не зміг. А потім чоловік повернувся до служби.

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

"То був період, коли на нас тренувалися. Статистику не можна було псувати, це ж не бойова втрата. Не знаю, чому тоді була така система, що людям недостовірно описували діагнози, травми та поранення. Хто видав злочинний наказ не казати правди хлопцям, які пішли захищати країну? Це потурання, так не має бути", — каже чоловік.

У нього виникли проблеми із серцево-судинною системою. Пізніше у Кримському на Луганщині Павло отримав мінно-вибухову травму. Однак і тоді продовжив службу. 

"Сильно боліла голова, я не міг спати, мене трусило. Виявили порушення кровообігу мозку, сказали оформляти групу інвалідності й лікуватися, аби не погіршувався стан. У 33 роки у мене стався інфаркт, просто під час медогляду в кардіолога. Пощастило, що виявили на початку", — пригадує він.

Чоловік почав себе шкодувати та набирати вагу — це підвищувало тиск. Зрештою, Павло звернув увагу на спорт. Побачив, як українська команда боролася на Invictus Games у Сіднеї — і знайшов собі мету.

Вам також може бути цікаво прочитати наш матеріал: "Майже вся команда пішла на фронт". Як три ветеранські бізнеси працюють у війну

"У 2019 році я прийшов на Ігри нескорених і зрозумів, скільки ще класних речей є у світі. Почав зі стрільби з лука, мені це сподобалося, я отримував класний реабілітаційний ефект. Це внутрішня боротьба: лише ти, твій лук і твоя мішень", — ділиться чоловік.

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Спершу Павло займався класичною стрільбою з лука, далі — блочним луком. Зізнається: на початку були розчарування, сльози, злість, образа і зневіра у собі. Але потім чоловік зрозумів, що неможливо одразу досягти максимуму, тож розслабився і почав отримувати від цього задоволення. 

"Це як світло в кінці тунелю. Я знайшов себе у спорті, зачепився, і зараз це моя основа. У мене є лише спорт. Забереш його — нічого не залишиться", — розповідає він.

Окрім стрільби з лука, Павло обрав баскетбол на візках та настільний теніс. Пробувався також у волейболі сидячи. Ці види спорту він відкрив для себе на минулому відборі, а настільний теніс з’явився лише цьогоріч.  

Чоловік додає: крім Ігор нескорених, Ігор воїнів (Warrior Games) та Інваспорту, українські ветерани та військовослужбовці з пораненнями та травмами практично не мають можливостей для спортивної реабілітації. Не вистачає державної підтримки у фінансуванні, наданні транспорту і проживання, а також єдиного центру ветеранського спорту, каже Павло:

"Спорт реально об’єднує. Але важливо не заглушити цей розвиток у зародку. Бо є хлопці та дівчата з маленьких міст і сіл, які, можливо, і хочуть спробувати себе у спорті, але не мають можливості добратися до залу чи придбати спорядження. У майбутньому таких людей буде ще більше, тому нам вже потрібна ця підтримка від держави".

Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net