"Я втратила свого сина на війні" — розмова з матір’ю загиблого військового
Павло Наконечний (Добротворський) на псевдо "Історик" загинув у війні з росіянами 18 червня 2022 року. Йому було 25 років. Павло був ідейним натхненником патріотичної молоді, яку виховував у "Поклику Яру" — це табір, який він заснував два роки тому.
"Історик" пішов на війну добровольцем 24 лютого, служив у Морських силах спеціальних операцій. Він виконував складні диверсійні завдання у тилу окупантів. Під час одного з таких, за добу до виходу з ворожої території, загинув.
Павло — єдиний син у сім’ї Світлани та Юрія Наконечних із Черкащини. Батько Павла, який зараз на передовій під Бахмутом, каже, що досі "живе сином", а мати Світлана вважає, що такі люди, як він, "народжуються раз на 100 років". До дня матері LIGA.Life поговорила з мамою Павла й розпитала про його юність, табір "Поклик Яру" й про те, що допомагає їй прожити цю втрату.
А травматерапевтка та медична психологиня Оксана Степанюк пояснила, як батькам пережити смерть дитини на війні, але не втратити себе у горі.
"Спочатку я не повірила"
Я дізналась про загибель Павла ввечері, 18 червня. Зателефонував чоловік і сказав, що Паша загинув. Одразу я не повірила, після цих слів нічого вже не чула — пам’ятаю тільки, що чоловік щось кричав у трубку.
Це був останній день його завдання. Зазвичай вони тривали по 2-3 дні, а це було найдовше — 6 днів. Вони виконували завдання в тилу ворога — тієї ночі вони мали все завершити й вийти звідти. Але їх, вочевидь, вистежили й накрили.
До цього увесь день був спокійним, не трапилось нічого, що могло насторожити. А ще вчора ми з Пашою переписувались і казали, як скучили один за одним.
"Я їхній вибір поважала завжди"
Коли почалась війна, Павло з батьком були не вдома. Вони приїхали, сіли, порадились й разом вирішили, що підуть захищати Україну. Юрій, мій чоловік, пішов одразу в тероборону Черкас, а Павло поїхав до Києва.
Жодна жінка цього не хоче — і я не хотіла — відпускати ні сина, ні чоловіка на війну. Але я не мала права вибору. Вони вирішили йти воювати — значить, так треба.
В нашій родині я завжди прислухалась до них.
З того часу, як Павло пішов воювати — я з ним не бачилась, ми лише переписувались та зідзвонювались. Бачився з ним лише одного разу чоловік — на день народження Павла. Вони зустрілись на території Кіровоградської області, коли Паша був найближче до Черкащини.
"Паша навчив мене бути сильною"
Як би це не звучало — але пережити смерть сина мені допоміг мій син. З перших днів війни ми спілкувались, і він постійно вчив мене, як усе сприймати, як пережити найважче. Фактично, він вимуштрував мене бути сильною і реагувати спокійно на будь-яку інформацію, якою б вона не була.
Я часто скаржилась йому, що хвилююсь за батька, а він мені казав: "Мамо, ти повинна бути готова до всього, все в житті може бути. Кожного дня гинуть найкращі люди — люди, у яких по двоє-троє дітей".
Я, бувало, навіть трохи сердилась, що він такий суворий зі мною, тримає в їжакових рукавицях. Але насправді саме завдяки цьому я була емоційно готова і прийняла його смерть гідно, без істерик і скандалів. Я була сильною.
Здається, що чоловік навіть важче пережив втрату сина, ніж я. Особисто я не зверталась до психолога чи терапевта за цей час. Не знаю, як мені вдалось прожити цей рік без Павла.
Була також підтримка від рідних та друзів. Зазвичай друзі поряд, коли тобі весело і добре. Мені пощастило, що маю інших друзів — вони були поряд у таку важку хвилину і підтримували не тільки мене, а й чоловіка.
Рятувала постійна комунікація, подруги часто телефонували, питали, як я — в разі чого приїжджали. Допомагали усі, хто міг — і рідні, і знайомі, і навіть незнайомі мені люди. Відволікала також робота — 1 липня, менш ніж через два тижні після смерті сина, я пішла працювати.
"Такі, як він, народжуються раз на 100 років"
Паша став свідомим та самостійним у 14 років. Він із дитинства мріяв бути лісником й пішов навчатись у Лубенський коледж. Але через рік сказав: "Так я цю корупційну систему не зламаю", передумав і вирішив стати вчителем історії. Тобто, він розумів — щоб змінити систему, треба починати з дітей, виховувати їх із правильними цінностями. Після коледжу відразу вступив до Київського педагогічного університету ім. Драгоманова.
У 14 років Паша брав участь у Революції Гідності. В ту фатальну ніч 30 листопада Паша був на Грушевського в Києві. Ми з чоловіком навіть не знали, що він поїхав туди — побачили вже по телевізору.
Позиція Паші — це заслуга батька. За часів Помаранчевої революції Юра стояв на Майдані від початку і до кінця. Він завжди спілкувався з Павлом про політику, армію, події у світі. Батько — патріот, а син став удвічі більший патріот.
Павло завжди шукав такий рух, який відповідав би його цінностям — чесний, патріотичний і без корупції. Я вважаю, що такі люди, як Паша, народжуються один раз на століття. Я його часто порівнюю з Василем Чучупакою — головним отаманом Холодноярської Республіки, який теж загинув за волю українського народу.
"Друзі Павла — це мої діти"
До війни Паша жив тим, що займався своїм табором — "Покликом Яру". Він так виховав мене з чоловіком, що уся його команда — це наші діти. І до його друзів, і до вихованців я завжди ставилась, як до Павла — однаково. Вони — мої діти. Їжу, постіль — я все готувала, як для своїх дітей.
Тепер цим табором живу я. Допомагаю, розбудовую його, спілкуюсь із вихованцями. Перед тим як потрапити у Холодний Яр, підлітки спочатку зупиняються у мене, а вранці їдуть у табір.
Мені часто пишуть батьки дітей, які побували у таборі. Вони дякують за сина, за його проєкт, що він зміг перевиховати їхніх дітей, дати їм поштовх до розвитку. В такі миті я дуже пишаюсь Павлом.
Шкодую, що він не може продовжувати свою справу як вчитель чи як психолог. Але я дуже щаслива, що він створив "Поклик Яру" — команду, яка тепер продовжуватиме втілювати його ідеї, буде виховувати молодь у такому патріотичному дусі, з любов'ю до своєї країни. Дисципліна, побратимство і патріотизм — це три засади, на яких стоїть "Поклик Яру".
"Герої не вмирають"
Я знаю, що Павло загинув, але я у це не вірю. Я вважаю, що мій Паша просто в іншому вимірі, наче у "Матриці". Я знаю, що він є, просто я його зараз не бачу. Але він поряд із нами, працює десь у таборі "Поклик Яру".
Якось Паша мені наснився і сказав, що допомагатиме мені у всьому. Я уві сні перепитала — дійсно допомагатимеш? І якби це була галюцинація чи марення — він міг би сказати що завгодно, але він сказав "Так" українською, як він зазвичай відповідав. Я знаю, що він допомагає, що він нас підтримує. Що він зараз охороняє батька під Бахмутом. І я знаю, що де б він не був — він все одно поруч зі мною.
Я хочу звернутись до всіх матерів, які втратили синів на цій війні. Треба, щоб пам’ять про них жила — щоб жила їхня справа, яку вони розпочали. Підтримуйте їхні родини і їхнє діло, для кожної з нас наші сини мають залишатись у наших серцях.
Я щаслива, що моїм сином був Павло, що він був таким неординарним і особливим. Для мене — він не загинув. Він живий і буде жити. У таборі "Поклик Яру" розвіяний його прах, як він просив у заповіті. Тож я знаю — він все бачить, все знає, він тут живе, а я до нього просто приїжджаю допомагати, як раніше.
Як пережити смерть дитини на війні й не втратити життя
Травматерапевтка та медична психологиня Оксана Степанюк запевняє, що фраза "час лікує" не має ніякого зв’язку з реальним переживанням втрати. Насправді набагато ефективнішим є своєчасне горювання та постійна робота з емоційним станом.
Щоб описати цей процес, американські психологи використовують метафору: людина, яка переживає втрату, перебуває в кімнаті, заповненій велетенською кулею. Вона притискає людину до стінок кімнати, через що та не може поворухнутися.
Як тільки людина продовжує жити, проживати інші емоції, то стінки цієї кімнати розширюються. З’являється можливість спочатку дихати, потім рухатись тощо. З часом стіни цієї кімнати розширюються настільки, що там вже може бути щось інше, окрім кулі – символу горя.
"Поки стіни розширюються, куля не зменшується. Вона залишається в цій кімнаті назавжди. Натомість людина має щось, окрім неї. Наприклад, можливість рухатись, працювати, зустрічатись із друзями тощо. Цей процес називається посттравматичним зростанням", – пояснює експертка.
У вашому житті можуть поєднуватись біль від втрати, сльози, згадки про дитину, поминання, похід у церкву і на цвинтар із повсякденним існуванням. Це не опоганює пам’ять, а навпаки – дозволяє не втратити себе в горі.
Щоб розширити простір "кімнати з кулею" всередині вас, психологиня радить:
Дайте собі час на горювання
Перший етап горювання – пам’ять та оплакування. Діліться історіями про сина/доньку з іншими людьми. Це допоможе максимально зафіксувати в пам’яті живий неідеалізований образ.
Оплакування – також природний процес. Не слід тримати емоції в собі або "перебивати" їх іншою діяльністю. Наприклад, повністю занурюватись у роботу. Це може призвести до відстроченої реакції горя. Відтак згодом переживати ці емоції буде ще важче.
"Ви можете замикати емоції в собі, але приховати стрес в тілі неможливо. Адже під дією гормонів стресу організм виснажується, а його робота порушується. У перспективі це може призвести до розвитку хвороб", – пояснює психологиня.
До того ж, чим більше часу проходить із моменту втрати, тим більше людей навколо вас адаптується до цього факту. Вони можуть не розуміти вас і не поділяти ваші почуття, тому що вже перебувають на іншому етапі горювання. Це може призвести до втрати контакту з оточенням.
Тобто робота, виконання обов’язків та інша діяльність можуть бути у вашому житті, але в цей період емоційний стан – у пріоритеті.
Заперечувати реальність можна, але недовго
"Невіра у втрату – захисний механізм психіки, тому що горе дуже об’ємне почуття. Вона не завжди здатна його переосмислити й опрацювати. Тому заперечення реальності є частиною процесу проживання горя і допускається на початковому етапі", – пояснює Оксана.
Проте якщо цей механізм зберігається й надалі, людина може застрягти в ілюзії. Вона не проживає горе, відстрочує його та не адаптується до нових умов життя, відтак – не може продовжити жити далі. Це особливо небезпечно, коли в оточенні є люди, які залежать від неї. Наприклад, неповнолітні діти або онуки.
Вчіться жити з урахуванням втрати
За словами психологині, існує два види втрати: первинна (втрата близької людини) і вторинна (втрата звичного способу життя, опори, підтримки). Наприклад, є обов’язки, які завжди виконував саме ваш син, а нині ви зіштовхнулись із потребою вирішення – хто це робитиме далі.
"Психологи часто концентруються у роботі на вторинних втратах та розв’язанні проблем і труднощів, пов’язаних із ними. Про це людям простіше говорити, ніж про смерть. Це дає своєрідну опору: "близької людини немає, але світ продовжує існувати, і я маю в ньому функціонувати", – пояснює Оксана.
Підтримуйте пам’ять про людину, але не живіть лише нею
Продовження справи вашого сина/доньки, піклування про її/його дітей, спілкування з друзями – з одного боку, приклад підтримання пам’яті про загиблого, а з іншого, терапевтичне віднайдення сенсів та опори після втрати.
Однак це має відбуватися у конструктивний спосіб. Тобто не слід жити лише цією ідеєю. Визначити, які з методів підуть на користь, допоможе психотерапевт.
"Один із показників ефективності роботи – батьки перестають ходити на цвинтар щодня. Вони бояться, що це буде неправильно. Є фізична прив'язка до місця та тіла. Але це не має нічого спільного з пам'яттю про загиблого. Навпаки, слід зробити те, що було б для вашої дитини значущим, щось направлене на життя. Адже на фронті борються за можливість жити. Тож не слід нехтувати нею. Запитайте себе: "Чи цього хотів би мій син/донька?" – радить психологиня.
Зверніться до спеціаліста
Психолог, а за потреби психотерапевт, допоможе пройти цей непростий шлях горювання через втрату.
"Нині в різних регіонах України працює Національний центр психологічної підтримки у скорботі. Це 8-крокова програма з роботи щодо втрати для дітей, підлітків та дорослих. Там є окрема група для батьків, які переживають втрату дітей. Ведучі (спеціально навчені психологи) проводять людину від етапу скорботи до її усвідомлення як життєвого досвіду", – радить Оксана.
Як підтримати людину, яка втратила дитину
Психологиня радить:
Подолайте ізоляцію, у яку потрапляє людина після втрати. Просто будьте поруч із нею – готуйте їсти, приносьте воду або чай.
Дайте можливість говорити. Часто людина в горі потребує цього якнайбільше. Тож створіть умови, де вона зможе говорити про все і скільки потрібно.
Будьте готові до сліз. Не зупиняйте людину, яка хоче плакати – це один зі способів пережити горе.
Не використовуйте "хибні розрадники" – усталені фрази, які здаються в моменті доречними. Наприклад: "все буде добре", "час лікує", "все, що нас не вбиває, робить сильнішими", "на все воля божа" тощо. Вони ранять, а не допомагають.
Не знаєте, що говорити, – скажіть про це. Замініть хибні розрадники чесністю: "Не знаю, як тебе ліпше підтримати, але готовий бути поруч, слухати і говорити".
Якщо є запит побути наодинці, задовольніть його, але нагадайте, що за потреби ви поруч. Важливо, щоб це були не пусті слова та формальності. Тобто якщо людина зателефонує вам о 21:00 і скаже: "Ти можеш приїхати зі мною переночувати?", ви маєте дотриматись свого слова.
Однак якщо ви поруч із цією людиною, ймовірно, ви також втратили родича/друга/знайомого. Тож слід пам’ятати і про своє переживання горя. Не втішайте іншого, якщо не маєте на це ресурсу. Інакше зробите і собі, і йому гірше.
"Ви можете звернутися до спеціаліста і своїм прикладом показати, що це нормально в таких умовах. Також можете запропонувати формат групової терапії, щоб людина змогла відчути, що вона не наодинці з власним горем", – підсумовує психологиня.
