“Якщо не ми – то про нас зніматимуть інші”. Режисер “Памфіра” про роль митця під час війни

23 березня на екрани українських кінотеатрів виходить "Памфір" — дебютна повнометражна стрічка режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Світова прем’єра фільму відбулась на кінофестивалі у Каннах в травні 2022 року. Після показу зал аплодував фільму упродовж шести хвилин. 

Загалом стрічку побачили у близько 20 країнах світу, зокрема у Канаді, Італії, Польщі, Швейцарії. "Памфір" отримав гран-прі Каїрського міжнародного фестивалю та гран-прі Міжнародного кінофестивалю "Молодість", зібрав п’ять нагород національної премії "Кіноколо". У листопаді 2022 року "Памфір" номінували на нагороду Європейської кіноакадемії (EFA).

Головний герой фільму — Памфір. Чоловік приїжджає додому із заробітків напередодні карнавалу Маланка. Та необачний вчинок сина змінює все: Памфір змушений знову повернутись до криміналу, з чим обіцяв зав’язати назавжди. Крок, на який герой іде заради родини, виявляється незворотним.

LIGA.Life поговорила з автором фільму й запитала, в яких умовах знімали картину, що було найважче під час зйомок та про що режисер насправді говорить у "Памфірі".

"Памфір" завершували уже після нападу Росії. Коли розпочалась війна, на якій стадії було виробництво фільму? За що тоді більше хвилювались — за долю стрічки чи за долю країни? Якими для вас були перші дні війни?

На момент вторгнення проєкт перебував на фінальній стадії, уже завершили монтаж, зробили усе по кольору, залишався фінальний етап — звук, зведення копій DCP. Але на початку війни, відверто, було не до фільму. Певний час я волонтерив, допомагав різним організаціям, а потім почав знімати документальну фіксацію того, що відбувалось. Десь за два місяці я знову повернувся до роботи над "Памфіром".

Стрічку довелось знімати під час пандемії, в умовах локдаунів та маскового режиму, а закінчувати під час війни. Як це — створювати кіно, коли наче увесь світ проти тебе? Це демотивувало чи навпаки — додавало сил і рішучості?

Пандемія дуже вплинула на зйомки й на підготовку до них. Ми тільки-но закінчили пошук локацій і завершили розробку концепту з кольорами, як оголосили повний локдаун — фактично ми почали зйомки у розпал епідемії. Продовжили готуватись дистанційно, коли всі сиділи у "зумах". Я з малою знімальною групою їздив та шукав нові локації. Треба було маневрувати між різними зонами — зеленою, червоною, жовтою, здавати тести, планувати процес з дотриманням усіх норм. 

Але я ставився до цього спокійно. Є задача, яку треба вирішити. І ти виходиш з обставин, які є, щоб розвʼязати цю задачу. Тож я не скаржусь на перешкоди. Навіть якби не було ковіду чи війни, фільм вийшов би таким самим. Попри все — задум був реалізований повністю.

Якщо ти щось робиш, хочеш і любиш це робити — то всі перешкоди будуть просто складнощами, які треба пройти. 

"Памфір" — ваш перший повнометражний фільм. До цього як режисер ігрового кіно ви дебютували з короткометражкою "Штангіст", у якій знімали непрофесійних акторів. У "Памфірі" вирішили змінити тактику. Чому? Що відмінного між цими двома підходами? Які висновки для себе зробили?

Яку задачу перед собою ставить режисер, таких людей і шукає. У "Штангісті" потрібні були професійні важкоатлети, які десятиліттями підіймають штангу. Щоб герой зі свого досвіду знав різницю між швунгом [вправа у важкій атлетиці] і ривком, щоб у потрібних сценах він був органічним. У "Памфірі" стояла інша задача — кожен герой мав працювати над психологічними жестами, особливостями мови, ходьби і так далі. Для цього мені потрібні були професійні актори.

В обох випадках я виокремлюю для себе поняття співтворчості. І там і там ти працюєш з живими людьми й маєш їх налаштувати на певні задачі, які вони повинні виконувати в кадрі. З непрофесійними акторами співтворчість — це більшою мірою відповідальність режисера. А з професійними — співтворчість ділиться навпіл. У тебе є колега, він знає що від нього хочуть, може зробити роботу сам, вдосконалити щось, збагатити.

Наприклад, Олександр Яцентюк [виконавець головної ролі у "Памфірі"] дуже багато доклав до головного персонажа. Це була його задача. По-перше, йому треба було набрати значну вагу, бо на старті зйомок він був дуже худий [Олександр Яцентюк набрав для ролі 17 кг ваги]. По-друге, треба було вивчити діалект — це самостійна робота й актор має зануритись в цей процес. 

Ви довго шукали актора, який би зіграв головну роль. В якийсь момент актор знайшовся, але після змін у сценарії довелось змінити кандидата і поновити кастинг.  На пошук головного героя пішло більше, ніж рік. Чи виправдав Олександр Яцентюк очікування? 

Олександр справився з роллю на 100%. Це актор дуже глибокого занурення. Можу сказати, що українська та міжнародна кіноіндустрія однозначно помітить його. Це актор неймовірної конструкції, який дуже відповідально підходить до роботи над роллю, до підготовки.

Власне, це велике задоволення і велика радість для режисера працювати з таким професіоналом. Я вдячний йому, що він довірився і пішов на всі ті експерименти, які ми проводили. 

Зйомки "Памфіра" не афішувались, синопсис фільму оприлюднили лише напередодні показу у Каннах. А з акторського складу ніхто не читав повного сценарію стрічки. Чому? 

Це правда, увесь сценарій не бачив ніхто, окрім творчої та знімальної групи. Найбільше знав Олександр Яцентюк, бо у нього найбільша кількість сцен. На другому місці — його син, а вже потім — дружина.

Коли актор знає всю історію, то він думає про історію. Він думає, як та чи інша його репліка вплинула на розвиток подій і починає домірковувати ті речі, які не потрібні для роботи над роллю.

А для роботи над роллю треба знати, що відбувається з тобою і в які відносини ти входиш зі своїми партнерами — з тими людьми, які найближчі тобі як персонажі. Концентруватись треба на цьому. 

Ви народились в Умані, а навчались та жили тривалий час у Чернівцях. Західна Україна і, зокрема Буковина, стали епіцентром подій "Памфіра". Це певна рефлексія на особистий досвід? 

На Буковині я сформувався як особистість. Я дуже багато чого побачив і полюбив у тому середовищі. І хотілось звичайно на це відрефлексувати. Будь-яке мистецтво — це свого роду рефлексія на щось пережите і побачене. Те саме і з кінематографом. Щоб запустився процес, потрібен імпульс. І цей імпульс має певну точку виходу. У моєму випадку — це документальний фільм "Красна Маланка", який я знімав на Буковині. Під час зйомок я багато дізнався про регіон, про життя у прикордонній зоні. 

Але це не робить картину суперлокальною. Я б хотів, щоб буковинська історія зрезонувала для всіх українців. Якісь патерни з фільму будуть знайомі львів'янам. Наприклад, розділеність сімей, коли хтось із членів родини від'їжджає на заробітки. Це ж біль західних регіонів.

У "Памфірі" є три наскрізні теми — свято Маланки, контрабанда і карпатські ліси. Яку роль відіграє кожен з цих підтекстів? Це просто декорації, основа для сюжету чи все ж таки кожна з цих ліній має певний символізм? 

Символізму хотілось би уникнути — я не культивую якісь символи чи значення. Я б сказав, що є сенси, які треба шукати в картині. І якщо глядач почне розбирати кіно у цих трьох розрізах, то прийде до власних висновків. 

Маланка — центральна фігура та елемент. Але подивіться, яку участь та яку роль у ній беруть головні герої, і ви для себе відкриєте багато сенсів і трактувань. Погляньте, як це дійство впливає на життя громади і як вони з ним взаємодіють. Маланка — це про певну дуальність, про прийняття інших соціальних ролей та соціальних моделей. 

Подивіться, скільки за хронометражем у фільмі про контрабанду. Що таке взагалі контрабанда? Це порушення закону. А поняття закону у фільмі — одне з основних. Контрабанда у стрічці — це відносини героїв із законом. 

Подивіться на природу, яка оточує головних героїв, — зверніть увагу, чи є хоч один окремий кадр, в якому зафіксована суто природа? Це щось більше — це про життя людей у поєднанні з тваринним світом. 

Ідея фільму з’явилась уже під час зйомок документальної стрічки "Красна Маланка" у 2013 році. Сценарій писався у 2016-2017 роках під час сценарних майстерень TorinoFilmLab та MIDPOIN. Фактично від задуму до реалізації стрічки минуло 10 років. З огляду на те, що це — дебютний проєкт, що як режисеру вам далось найважче?  

Було багато складних технічних моментів, але не було чогось такого, що б ми не здолали. Виклики були в кожній сцені. Але мені цікаво робити те кіно, в якому існує виклик. 

Режисура — така професія, у якій кожен буде розказувати, як йому складно. Мені б не хотілось застрягати у цьому стереотипі. Всім важко у цій професії. А українські режисери зараз в однаково нелегких обставинах.

Роль митця під час війни — яка вона особисто для вас без пафосних фраз? Що зараз мають робити художники, письменники, режисери?

Якщо без пафосу — роби все що можеш. Поки я живий, я продовжую робити щось, що має певну вагу — мистецьку, соціальну, громадську. Поки маєш можливості й дихаєш — щось робиш. 

Митцям треба постійно щось робити, щоб наша культура була. Бо наш голос давився десятиліттями й століттями. Уявіть, якою була б наша вага як українців на культурній арені, якби залишився живим Курбас? [Лесь Курбас — український драматург і режисер, розстріляний сталінським режимом].

Уявіть, що було б, якби не було розстріляне відродження української літератури? Скільки у нас було великої інтелігенції, яка вкладала в розвиток нашої культури? Уявіть собі це і зрозумієте, за що ми зараз боремось. Ми боремось за те, щоб залишитись живими не лише як люди. А ще й як держава з унікальною культурою та унікальними творцями. 

На початку березня Міністерство культури пообіцяло посилити правила виїзду за кордон для митців після скандалу з коміком Андрієм Щегелем (21 березня Мінкульт ускладнив виїзд митців закордоном, розмова з режисером відбулась 19 березня. — Ред.). Як ви до цього ставитесь?

Добре, нехай значна частина українських митців серед чоловіків не зможе виїжджати за кордон і представляти свою творчість там. Туди ж поприїжджають різні "а-ля хороші російські ліберали" і почнуть розказувати про те, як вони борються з темінню. І тоді контекст знову зведеться до того, що існує велика імперія, на верхівці якої сидить зло в обличчі однієї людини. І тоді знівелюється відповідальність всієї 140-мільйонної популяції цієї країни. Ні, курва, винні ви всі! Бо ви нічого не робите. 

Це їхня колективна безвідповідальність, яку вони підкріпили великими іменами в літературі, балеті, кіно і так далі. Але зараз ми починаємо розуміти, що це була тотальна апропріація. Це велика імперія, яка висмикувала чужих митців і робила їх своїми, закріпивши певні позиції, які насправді є гібридними.

Нам треба заявляти, що наша позиція є не менш вагомою. А як це робити? Має бути ряд тих людей, які займаються цим на різних фронтах, зокрема і на культурному. 

За час повномасштабної війни ви завершили короткометражний документальний фільм "Літургія протитанкових перешкод". Це стрічка, яка показує реальність українців до і після початку війни. Над чим працюєте зараз? 

Наразі я роблю два документальні фільми. Перший — про громаду, яка з релігійних переконань не може брати до рук зброю. Але навіть члени цієї громади допомагають збройним силам, волонтерам. Другий фільм — це документальна історія про волонтера.

Я вважаю, що кіноіндустрія не повинна стояти. Якщо ми не будемо розказувати про нас самі, то про нас почнуть розказувати навіть найпрекрасніші голоси світу — Шон Пенн, Джесіка Частейн. Всі будуть робити кіно про нас, крім нас. Ні, ми маємо показувати нашу перспективу, ділитись нашим поглядом. І важливо щоб це було не тільки в документальному кіно, але й в ігровому.