Ломота після тренування. Як я тричі поспіль рятував своє життя
У мене стався рабдоміоліз. І так, я теж вперше почув це слово лише тиждень тому. Але саме ця штука мене ледь не вбила.
Як це було.
Після довгої перерви, я сходив на тренування у звичайний спортзал. Не те, щоб я не був тренований зовсім, пробіжки декілька разів на тиждень – це моя буденність вже протягом вже більше десяти років. Але залізо не тягав досить давно.
Вирішив зробити біцепс і тріцепс. Сім вправ по три підходи по 10-12 повторень з невеликою вагою гантель та штангою, випив приблизно літр води протягом тренування, яке тривало близько 60 хвилин загалом.
Але цього вистачило, щоб руки дещо втратили діапазон руху (не зовсім повністю розгиналися, були знесилені та одразу ніби побільшали). І це, як виявилося, був перший тривожний сигнал. Але в той момент я лише подумав: "Значить добре навантажився, тепер точно буде боліти".
І воно боліло. Але знову ж. Біль так само не лякав мене, як і знесилення та напруженість. Ну, хто з нас боїться крепатури в м'язах після тренування? Так, цей біль був дещо сильніший, ніж зазвичай, але я давно не був в залі, тож мені це видавалося цілком логічним наслідком. Адже так було завжди. Хіба що не аж настільки боляче, і може руки все ж мали розгинатися до кінця. Але я навіть про це не думав. Як виявилося пізніше, незвично різкий біль був другим тривожним сигналом.
Через день після тренування я сходив на наступне. Робив прес. Теж близько години, хіба що може не так інтенсивно, бо дуже боліли руки. Через день після цього тренування я дещо задумався, бо руки боліли, здається, ще більше, а от прес лише приємно нагадував про своє існування набагато помірнішим болем під час вставання та сідання. Але знову ж – подумав і забув.
Аж доки у неділю, на шостий день після тренування дружина не помітила, що мої руки сильно набрякли. Настільки, що на лівій було майже не видно ліктя. Болю в руках до цього часу вже майже не було, але набряк відчувався і був дуже помітний. І це був третій тривожний сигнал, після якого все ж вирішив щось погуглити.
Я вдячний долі за те, що навчання у Стенфорді привчило мене шукати інформацію майже виключно англійською, іноді українською і ніколи – російською. Бо саме запити на кшталт "swollen arms five days after workout" вперше і вивели мене на статтю про "дуже рідкісне, але вкрай небезпечне порушення м’язів після тренування". Йшлося про exercise-induced rhabdomyolysis, або рабдоміоліз, викликаний фізичними навантаженнями.
Якщо дуже коротко, то співпадіння одного або низки факторів, як от тренування після великої перерви, або надто інтенсивне тренування, або надто висока температура повітря, або нестача рідини, або вживання певних препаратів чи алкоголю, або вроджена генетична вада, може призвести до того, що звичайний процес незначного руйнування м’язів після тренування, внаслідок якого вони кріпшають, починає йти надто інтенсивно та вивільняє у кров надто велику кількість продуктів цього руйнування.
Далі нирки не витримують навантаження з фільтрації всього цього та відмовляють. Ну, а далі або каскадна зупинка всіх інших органів, або діаліз та тривале лікування. В цілому прогноз смертності згідно з різними джерелами від 5% до 20%.
Отже вперше я наблизився до порятунку свого життя, нагугливши "рабдоміоліз".
Вдруге я зробив це, коли змусив травматолога призначити мені необхідний аналіз. Справа в тому, що один з ключових маркерів діагностики рабдо – це аналіз крові на вміст креатинкінази, яка і є тим самим продуктом руйнування м’язів. Коли наступного дня я приїхав на прийом до лікаря, не дивлячись на мої набряклі руки та на мій конкретний запит – виключити рабдоміоліз, він не збирався перевіряти мою кров. Довелося вдавати дурника та навіть вигадати історію про "старого друга, у якого було так само", і от тільки тоді зі словами "та раді Бога, мені не шкода" лікар дав мені направлення на аналіз.
Нормальний рівень креатинкінази в крові людини – це 32-294 одиниці. На сьомий день після тренування мій рівень показав майже 40 000, тобто перевищення граничної норми у 136 разів. Як я дізнався вже потім, пікові значення досягаються десь на дргий-третій день після навантаження. Тобто мої 40 000 на сьомий день скоріше за все були далеко не піком.
Результати аналізів я отримав на електронку глибоко ввечері, сидячи в офісі. Оскільки я вже точно знав, що це і як лікується, то мовчки швидко зібрав речі, набрав побільше води та пішов до автомобіля, по дорозі викликаючи собі швидку.
Справа в тому, що єдине ефективне лікування такого рабдо – це негайна та дуже рясна внутрішньовенна та пероральна гідрація. Треба розчинити зайве в крові та допомогти ниркам це вивести, щоб вони не відмовили. Тому треба літрами лити розчини в кров через крапельниці та пити літри води.
Але в швидкій, на жаль, немає протоколу, що робити, коли туди дзвонить людина, яка стверджує, що у неї рабдоміоліз та розповідає про 40 000 креатинкінази в крові. Оператор просто не знала навіть таких слів, а мій вранішній травматолог, який міг би дати направлення, вже був не на роботі та не брав слухавку.
Отже я втретє наблизився до порятунку власного життя, просто сівши в машину, приїхавши до найближчої лікарні (де мене вранці приймав травматолог), де буквально змусив себе шпиталізувати.
Смішно, що черговий травматолог у приймальному відділенні, побачивши мої аналізи, хотів направити мене на повторні зі словами: "Тут якась помилка. З такими показниками люди не живуть". Що звісно додавало оптимізму. Але коли до мене викликали терапевта, всі питання було знято. Вона вже чітко розуміла, що відбувається, і тому швидко оформила мене в стаціонар, де я нарешті отримав крапельниці.
Далі декілька днів в стаціонарі, крапельниці, сон та повне відновлення. Зі мною все добре. Відсьогодні я вже повним ходом працюю, щоправда від спорту, і навіть пробіжок, доведеться утриматися ще декілька тижнів. Але по снігу і так сильно не побігаєш.
Насправді я дуже рідкісний гість у лікарнях (принаймні щодо свого власного здоров’я). Я прихильник доказової медицини, тому біжу від лікаря сам та забираю свою родину, як тільки в рецепті з’являється хоч якась гомеопатія, або "противірусне", сиропи від кашлю або якась но-шпа для моєї дитини.
А оскільки з’являється воно часто, то вже років 15 керуюся принципом, який згодом дуже добре описав Насім Талеб у своїй книжці "Антикрихкість". Суть дуже проста – звертаюся по медичну допомогу для себе тільки у критичних випадках. Яким чином я відчув, що це був саме той випадок, – загадка, але добре, що відчув.
Для чого я це написав.
По-перше, щоб це не сталося з кимось ще. Штука рідкісна, але достатньо добре вивчена. Принаймні закордоном. Тож бережіться та тренуйтеся обережно. Аномальний біль іноді вкупі з набряклими м’язами після тренування, а також (десь у 50% випадків) дуже темна сеча – це цілком можливо саме воно.
Діагностується насправді достатньо легко, тому іноді краще перебдіти. Як я.
По-друге, якщо ваші інтерфейси раптом російською, переведіть їх на англійську або українську. Світ Google поза "рунетом" настільки багатший та інформативніший, що ви будете просто шоковані тим, наскільки менше всякого лайна буде лізти вам у пошуковій видачі, повсякденному житті та навіть рекламі, якщо ви просто дасте Google знати, що ви не росіянин.
Вважаю, що саме звичка вже кілька років користуватися англомовними джерелами, англомовна пошукова видача та англомовні або україномовні інтерфейси на всіх гаджетах, якими я користуюся, і вберегли мене від рекомендацій на кшталт "сдєлайтє інтенсівний массаж, лягтє в горячую ванну, а єщьо лучше хорошенько попарьтєсь в настоящєй русской банькє", а також від обмазування фастум-гелем. Бо я потім перевірив. Саме це б мені порекомендували в російськомовному просторі. І це могло б мене вбити.
Тож навіть тут наш мовний рів з крокодилами може нас захистити.
Оригінал