Брутальний Діснейленд. Як Київ ускладнює життя наших дітей
Будемо відверті, сучасний Київ комфортний перш за все для дорослих, які мають власне авто. Веловласники, маломобільні, люди похилого віку — ці категорії людей зазнають суттєвих незручностей щодня через хибний розвиток міста. Широкі шумні проспекти, запарковані тротуари, багатоповерхівки — у такому середовищі виживають найстресостійкіші та найвитриваліші. Цікаво, а як себе тут почувають наймолодші мешканці міста — діти?
До міжнародного дня захисту дітей ми вирішили з’ясувати, які недоліки має сучасне місто, якщо дивитись на нього дитячими очима. Здавалось би — а що дітям треба? Є спортмайданчик, іди бався. Але не все так просто. Місто має бути зручним загалом для усіх дітей — це стосується і громадських просторів, і транспорту, і навіть звичайних вбиралень у закладах.
Журналіст LIGA.Life попросив директорку урбан-бюро Big City Lab Вікторію Тітову розповісти, яким має бути доступне для дітей місто (і що не так зі столицею сьогодні?). А також запитав засновницю проєкту інклюзивних дитячих майданчиків Playinq Ганну Аксьонову, як правильно розвивати ігрові простори для дітлахів.
Що з містом "не так" очима дітей (на прикладі Києва)
"Мені здається, що у Києві дітей на вулицях майже не видно", — каже Вікторія Тітова й пояснює, що сучасна столиця занадто ворожа до них — місто громіздке й недоступне, з великою кількістю шуму від авто, підземними пішохідними переходами та магістралями, на яких нещодавно підвищили максимальну швидкість до 80 км/год.
1) Погана доступність. Це і про небезбар'єрне пішохідне середовище, і про недоступність усіх громадських просторів загалом — транспорту, скверів, закладів, особливо це стосується громадських вбиралень. "Коли йдеш кудись гуляти з дитиною молодше семи років, спробуй зводи її в туалет", — каже Вікторія і зазначає, що більшість вбиралень взагалі не пристосовані саме для дітей.
2) Окремі "зони" для дітей. Зазвичай у Києві дитячі простори сконцентровані у якомусь окремому місці — наприклад, ВДНГ з атракціонами для дітей, певні ТРЦ або парки розваг. Тобто, якщо людина хоче провести час разом із дитиною, то має їхати у якесь спеціально створене для цього місце. "Це взагалі не міська історія, це свого роду резервації для дітей", — каже Тітова.
У міському середовищі потрібно повсюди інтегрувати простори для дітей, ігрові майданчики— таким чином місто "дозволятиме" вам проводити час із дітьми будь-де. Особливо такі простори важливі у межах природних зон — у парках, скверах, на набережних. Зрештою, це також елементарна інклюзивність простору — дублювання підземних переходів наземними, зручні пандуси з поручнями, понижені пішохідні переходи.
3) Недоліки громадського транспорту. Транспорт Києва — взагалі недоступний для дітей, бо його інфраструктура зношена, не оновлюється й не має зрозумілої навігації.
Ще одна проблема у тому, що Київ — це "метроцентричне" місто. "Можна зрозуміти, як рухатись містом тільки у межах метро. Все, що за 20 хвилин від метро, — "сіра зона". У такій системі пересування дітей ускладнюється. Звісно, ти не відпустиш трирічну дитину кататись на маршрутці, але навіть із нею їздити досить складно — рухомий склад не пристосований для батьків із дитячими візками, немає поручнів чи окремих сидінь для малолітніх дітей", — пояснила містопланувальниця.
4) Відсутність велотранспорту — також серйозний недолік Києва у контексті потреб дітей. Вікторія розповідає, що у Копенгагені возити дітей на велосипеді у дитсадок — це нормальна практика. "Це безпечно і комфортно, і ніхто не буде думати, що ця людина дивна. А спробуй відвезти двох дітей на велосипеді у дитсадок у Києві", — каже вона.
5) Недоглянуті публічні простори та дитячі майданчики. Загалом усі публічні простори у місті мають обслуговуватись, а дитячим та спортивним майданчикам потрібен регулярний догляд — адже часто буває, що зламана гойдалка чи лава можуть травмувати дитину. У Києві немає якогось чіткого та визначеного механізму догляду за муніципальним майном — тож майданчики зношуються й стають небезпечними для дітей.
До того ж у спадок Києву дістались сотні "совкових" дитмайданчиків із ракетами і шинами. Їхній стан — м’яко кажучи, постапокаліптичний. У 2019 році міська влада пообціяла демонтувати усі такі майданчики, однак, як це часто буває — процес розтягнувся на роки.
6) Озеленення та ландшафтний дизайн. Ситуація з озелененням у Києві критична — природних зон стає дедалі менше через забудову житлом та торговими майданчиками. Однак, важлива не лише наявність зелених зон, а й догляд за ними. Умовно все озеленення міста можна поділити на три "рівні": нижній (газони, різнотрав’я), середній (кущі) та верхній (дерева). Робота ландшафтного дизайнера з цими трьома рівнями дуже важлива — треба уміти їх правильно збалансувати.
"З висаджуванням кущів у Києві все погано. Але це важливо, бо кущі вбирають багато пилу і бруду, це ще один очисний шар. Та кущів не повинно бути дуже багато, особливо у просторах для дітей, бо тоді вони не зможуть зробити "простріл" місцевості поглядом. Занадто багато кущів створюють небезпечну закриту зону", — пояснила Тітова.
7) Комерціалізовані та програмовані простори. Такі простори вбивають у дітей фантазію, пояснює Тітова. Одна справа — коли дитина йде у парк чи ліс і там сама вирішує, як їй бавитися, інша справа — коли простір нашпигований гральними автоматами, атракціонами та розвагами. Тоді увага дитини розсіюється і їй залишається вибирати те, що пропонують.
"Міленіали часто жартують, що у їхньому дитинстві з розваг була палиця, якою вони б’ють траву. Насправді сучасним дітям із шаленим асортиментом забавок інколи також потрібна така палиця", — каже Вікторія.
Як зробити місто комфортнішим для дітей та їхніх батьків
Існує міф, що усе "дитяче" — має бути суперяскравим. Такими в Україні найчастіше роблять дитячі майданчики, дитсадочки, початкові школи. Насправді це кліше, у яке всі чомусь вірять, каже Вікторія Тітова. Адже такий підхід викликає гіперстимуляцію і тільки шкодить дітям — вони намагаються "перекричати" такі простори, щоб привертати увагу до себе.
"Дітям (особливо дошкільного віку) понад усе потрібна увага і турбота дорослих, тож вони прагнуть будь-що отримати її. А коли простір надто яскравий і гучний, то їм здається, що вони конкурують із ним — відтак намагаються перекричати простір, який їх оточує, щоб спіймати увагу дорослих і зосередити її на собі", — пояснила Тітова.
За її словами, дитячі простори повинні бути нейтральними та максимально адаптивними — щоб діти могли самі вирішувати, як їм проводити час. Також вони повинні включати багато природних матеріалів, зокрема деревину та озеленення. У приклад Тітова ставить ліонські "вулиці для дітей" — це проєкт перетворення міського простору, який запустили у французькому Ліоні у 2020 році.
Суть проєкту у тому, щоб переосмислити міський простір, враховуючи потреби та побажання дітей — влада міста проводила навіть спеціальні опитування дітлахів, щоб облаштувати такі вулиці. Результатом стали затишні пішохідні простори без машин та з великою кількістю зелені — виявляється, саме цього бракує дітям.
"Мені подобається цей кейс тим, що він не про стереотипи. Місто для дітей — це не Діснейленд. Це те місто, у якому дітям комфортно й у якому вони є активною частиною суспільства", — розповідає Вікторія й додає, що для таких проєктів важливо проводити партисипації з дітьми — різного роду опитування. Оскільки малі діти навряд зможуть зрозуміти контекст опитування, його можна проводити в ігровій формі.
Так зробило литовське архітектурне бюро DO ARCHITECTS, яке трансформувало радянський дитячий садок Pelėdžiukas у Вільнюсі. Архітектори роздали дітям наліпки двох кольорів — червоного та синього. Червоні наліпки дітей попросили наклеїти на все, що їм не подобається, а сині — на все, що подобається. "Найвеселіше було, коли діти клеїли сині наліпки один на одного, мовляв, ти мені подобаєшся", — розповіла Тітова.
Більшість синіх наліпок дітлахи наклеїли на дерева та рослини на подвір’ї. Червоними наліпками вони позначали громіздкі металеві конструкції. Відтак у відновленому дитсадку архітектори використали багато натуральних елементів, а також нейтральні монотонні кольори. У такому просторі діти не відчувають, що конкурують за увагу, тому не "втрачають глузд" й поводять себе менш гіперактивно.
Ідеальна вулиця для дітей — це жива вулиця з двома смугами (максимум), де швидкість руху щонайбільще 40 км/год, є достатньо озеленення, широкий тротуар і багато закладів. "На таку вулицю діти самі прийдуть, адже батьки їх туди відпустять, вони самі там намалюють собі класики та самі почнуть стрибати", — розповідає Тітова.
Урбаністка Джейн Джейкобс у своїй книзі "Життя та смерть великих американських міст" пише, що максимально дружні до дітей — вулиці з "очима". Це вулиці, де багато активних перших поверхів із закладами, які притягують людей, а відтак вулиця має "очі". У Києві таких вулиць дуже мало. Це деякі вулиці на Подолі, у Верхньому місті та окремих закритих ЖК.
"І тут ми наближаємося до вічної теми закритих ЖК. Виходить, що Київ — це не місто, а сукупність ЖК, сполучених магістралями", — констатує Вікторія.
Місто, в якому для дітей мало просторів, створює проблеми й для їхніх батьків. Якщо у вас двоє чи троє дітей, то вихідний ви проводите за принципом "що цікаво дітям". А те, що цікаво дітям, зазвичай сконцентроване в окремій віддаленій локації. Батьки беруть дітей і їдуть у дельфінарій чи ТРЦ — так вони вимушені приносити в жертву свій лайфстайл, щоб підтримувати лайфстайл дітей.
"Дружнє до дітей місто означає, що куди б дорослі не захотіли піти з будь-яких своїх справ (окрім бару та нічного клубу, звісно) там мають бути умови, щоб з дитиною їм було комфортно. Тобто цей простір має бути безбар’єрним та облаштований із думкою про дітей — це й кімнати, де можна переодягати та годувати дітей, це й "дитячі" поручні, понижені унітази та рукомийники тощо", — розповіла Вікторія.
Якими мають бути адекватні дитячі майданчики
Українська ініціатива Playinq, заснована Ганною Аксьоновою, займається тим, що досліджує дитячі міські простори. У 2021 році Playinq дослідила стан дитячих майданчиків Солом'янського району Києва. Головна проблема — відсутність регулярного догляду за дитячими просторами. Виявилось, що більш ніж половина дитячих майданчиків у всьому районі взагалі ніяк не обслуговуються.
Ще одна проблема у тому, що просторам може бракувати якогось обладнання, наприклад, більшість майданчиків розрахована на дітей дошкільного віку, але в них може не бути навіть пісочниці.
У районі вистачає майданчиків для дітей молодшого шкільного віку, а от для підлітків є лише поодинокі спортивні зони. "У цьому районі є хороші окремі майданчики у парках чи скверах, які розвиває громада. Однак більшість прибудинкових ігрових просторів, якими користуються діти кожного дня, — занепадають", — розповідає Ганна.
Усі сучасні дитячі майданчики мають бути спроєктовані за принципом доступності. Доступний майданчик — той, який об'єднує різних дітей спільним досвідом, а не розділяє їх на окремі групи. Тобто недопустимо розділяти дитячі майданчики на "звичайні" та окремі, інклюзивні, які містять спеціалізоване обладнання. "Такий поділ і створює наратив, що інклюзивний майданчик — це якесь окреме місце", — підкреслює архітекторка й додає, що інклюзивним має бути кожен дитячий простір у місті.
Щоб зробити інклюзивним дитячий майданчик біля дому — можна поєднати гойдалку для дітей до 3-х років, звичайну гойдалку, гойдалку "гніздо", де можуть гойдатись декілька дітей, та інклюзивну гойдалку "сидіння" або гойдалку, на яку можна заїхати кріслом колісним. "За кількістю — це стільки ж гойдалок, як і у звичайному парку, але зате який вибір! І ними можуть користуватись усі діти, розширюючи рамки ігрового досвіду", — коментує Ганна.
Ще одним важливим фактором є поверхня дитмайданчика. Вона не обов’язково має бути покрита гумовою плиткою — це може бути будь-яка, та головне рівна поверхня (перепад до 20 мм). Також важлива якість укладання поверхні — потрібна правильна підготовка та трамбування піску, мікродисперсного щебеню, якщо це гумові панелі — то вони не мають відклеюватись чи відриватись, щоб діти не травмувались. На інклюзивному дитячому майданчику варто використовувати принципи універсального дизайну. Ось як це працює:
Сучасний майданчик може поєднувати не тільки ігрові зони — також можуть бути спеціальні панелі для розвитку гнучкості мислення дітей. Ці панелі зазвичай розміщують на першому рівні висоти, на різні поверхні для того, щоб доступ до них мали усі діти.