Наше чи ні: 10 слів, якими ми замінюємо "русизми"
Любі читачі й ще любіші читачки, вітаю вас із вісімдесятим випуском нашої мовнопорадної рубрики — а також, звісно, з весною, якої ми затято прагнули, давно чекали й нарешті дочекалися.
Сьогодні поговоримо на давно наболілу тему — про слова, які багато з вас абсолютно невиправдано вважає русизмами, хоча вони такими зовсім не є.
Ви точно знаєте, що я маю на увазі. В усіх вас є знайомі, які категорично називають кожне занадто схоже на російське слово русизмом, не маючи ані часу, ані бажання, ані можливостей розбиратися, коли і звідки воно опинилося в українській мові. Мало того — не лише називають, а й уникають, та ще й іншим радять утриматися від його вжитку, пропонуючи заміни, позичені з інших мов, аби тільки не з російської. Зрештою, може, ви й самі такі знайомі. Нащо казати російське слово "апельсин", якщо є прекрасне українське "помаранч", нащо вживати російський "помідор", якщо є чудовий вкраїнський "томат", і, кінець кінцем, як у вас повертається язик казати "криша" — адже треба не "криша", а "дах". Упізнали? От і прекрасно. Про це й поговоримо.
Оскільки слово "русизм" у побуті, крім нейтрального значення ("запозичення з російської мови"), має ще й кілька емоційних ("слово, яке мені особисто не подобається", "слово, яке мені здається схожим на російське", чи "слово, яке звучить не так класно, як красиві слова зі Львова"), ситуація з самими русизмами (як справжніми, так і надуманими) непроста. Вони стають інструментами ідеологічного бою, (само)критики й часом цькування, тому щодо них важко дійти згоди.
А чим їх замінюють? І чи справді нові варіанти аж такі українські?
Гвіздок чи цвях?
Слово "гвіздок" живе в українській мові дуже здавна — походить воно від праслов’янського *gvozd-, і його родичів у слов’янському світі можна зустріти в білоруській, польській, верхньо- і нижньолужицькій мовах, які свого часу теж вийшли з праслов’янської. До речі, слово "гвоздика" — рідний брат слова "гвіздок" (подивіться на форму приправи з цією назвою). А гвоздику-квітку нібито так назвали колись у Німеччині (зараз її німецька назва — Nelke, в діалектах — Nagelke), бо її запах нагадував запах відповідних прянощів.
А що з цвяхом? А "цвях" до нас прийшов із німецької: його предок Zwecke означає, власне, короткий цвях (а цвях загалом називається Nagel, родич англійського nail). Саме з німецької "цвях" потрапив до поляків, а від поляків — до нас.
Кладовище чи цвинтар?
Слов’янське давнє слово "кладовище" напрочуд прозоре: це місце, куди кладуть небіжчиків. А от із цвинтарем усе дуже цікаво. Це слово походить від грецького κοιμητήρι (читається "кіметері"), буквально "місце, де сплять". (Сліди грецького "спати" — κοιμάμαι, читається "кімаме" — можна побачити в розмовному "кимарити".) Латиняни запозичили собі грецьке κοιμητήρι двічі. Один раз записали своїми буквами й отримали cemeterium (упізнаєте англійське cemetery?). Вдруге переклали своєю мовою й отримали dormitorium, але оскільки у цвинтаря вже була своя назва, то назвали цим словом гуртожиток. Логічно, правда?
Плаття чи сукня?
Обидва слова слов’янські, але поширені трохи в різних мовах. "Плаття" походить від "платно" — старослов’янської версії давньоруського слова "полотно". "Сукня" походить від "сукно", а те, своєю чергою, — від праслов’янського *sъkati — крутити, в’язати, скручувати. Родичі сукна — слова "сукати" (вити нитки) і "засукати" (загорнути нагору, скажімо, рукав). У польській, до речі, слово suknia означає, власне, сукню, а в чеській — спідницю (сукню там називають šaty, себто "шати", — родича українських слів "шати" чи "ошатний").
Держати чи тримати?
Обидва слова рівноцінні, обидва — слов’янські. "Держати" походить від праслов’янського *dьṛžati ("тримати, володіти"), чиїх родичів можна знайти не лише серед слов’ян (дзяржа́ць, dzierżyć, držet, държа́), а й у давньоіндійській (dŕmhati, "зміцнює"). "Тримати" — теж від праслов’янського, але іншого слова — *trimati ("тримати, держати").
Спасибі чи дякую?
Тут усе дуже просто. "Спасибі" — усічене "спаси Біг" (тобто Бог), стовідсотково слов’янське, наше й рідне. А от "дякую" — німецьке, де його родичі denken ("думати") і danken ("дякувати"). Родичів слова "спасибі" серед західнослов’янських мов немає, тільки в російській, а от у "дякую" сімейка нівроку — тут тобі й білоруське дзякаваць, і польське dziękować, і чеське děkovat, і словацьке ďakovať.
Янтар чи бурштин?
Обидва слова запозичені, не власне українські. Янтар прийшов до нас із балтійських мов (порівняйте сучасне латиське dzintars чи литовське gintaras). Бурштин — із німецької, де це слово звучало як Bernstein (буквально "полум’яний камінь"), через польську, де воно вже перетворилося на нерозкладне для носіїв bursztyn.
Хвилинка-цікавинка. Грецькою янтар, чи то пак бурштин, називається ήλεκτρο (читається "електро"). Давні греки вперше помітили, що, потертий шовком, він починає притягувати невеликі предмети, себто, як ми тепер кажемо, електризується, і назвали цю властивість на честь каменя.
Учіть слова, розширюйте світогляд — точно згодиться!