Пережите під час війни нам колись болітиме менше? Пояснює історія та біологія

Чоловік Наталії Кучер пішов воювати 24 лютого. Час від часу вони зустрічаються, але жінка називає це найболючішим: "Поряд з ним згадую, як це – жити нормальним життям. Коли ми нарізно, я наче заморожена – роблю те, що треба тут і зараз. Але його присутність здирає з мене кригу. Відчуваю страшенний біль втрат через війну".

У перші години зустрічі з чоловіком емоційний біль проявляється на фізичному рівні, каже Наталія. Болять зуби, руки, спина, голова, ноги. Згодом все стишується. Залишається лише туга.

Тетяна Пушнова з дітьми виїхали з Бучі за кордон. Чоловік залишився в Україні. У травні після відеорозмови з коханим Тетяна відчула біль у грудях – нервовий спазм, який не давав рухатись: "Викричала його сильно та гучно: "Я хочу додому!". Допомогло. Зателефонувала чоловіку, довго плакала. Стало ще легше. Це було фізичне розуміння, що не можу доторкнутися до людини, за якою дуже скучила".

Понад 16 700 запитів щомісяця отримують в середньому фахівці гарячої лінії з психологічної підтримки, розповідає LIGA.Life керівниця експертної групи з охорони психічного здоров’я Директорату медичних послуг МОЗ Яна Українська:

Опитування "Cedos" ще у березні показало, що емоційний біль в українців переходив у фізичний: порушення графіку сну, харчування, фізичне виснаження, панічні атаки, складність дихання, нудота і тахікардія.

Наприклад, неврологиня Олександра Щебет упродовж півтора-двох місяців після початку великої війни через стрес мала синдром подразненого кишківника, больову форму: "Боліло так, що нічим не знімалося – хоча я перепробувала всі засоби, що могли б полегшити стан. Консультувалась з колегою-гастроентерологинею, але нічого не працювало. Полегшення було, лише коли приймала препарати з групи транквілізаторів (вдень). Минуло все раптово в один день, вочевидь, коли організм пройшов етап гострого стресу і адаптувався".

Коли Марія Богатікова дізналася про вибух неподалік дому батьків, так рознервувалася, що пішла кров носом і спазмом скувало всі нутрощі: "Трусило. Це був не страх, а сильний спалах гніву".

Чому нам фізично болять емоції щодо війни

Фізичний і ментальний біль мають багато спільного у нейробіологічних проявах, а "війна онлайн" дозволяє отримати небачені у минулих конфліктах ступені занурення у страждання інших. 

Маємо страшну комбінацію – людині погано, бо вона думає про:

1) свою безпеку, залежно від того, де саме вона перебуває, це може мати різні прояви;

2) наприклад, родича на передовій,

3) долю країни загалом, 

4) потім дивиться сюжет про ще один знищений російською ракетою будинок десь у Запоріжжі і… 

5) відчуває страшний біль. 

У дніпрянки Наталії Куліді емоційний біль проявлявся печінням у грудях: "Вдень, коли рухаєшся та працюєш, з ним легко боротися, але вночі неможливо. Лягала спати на живіт, щоб угамувати біль".

Так наш мозок вмикає програму виживання у стресі, де пригнічуються когнітивні функції, але водночас може активуватись відчуття емпатії та співчуття до своїх. 

Тоді навіть забезпечення власної умовної безпеки не дарує спокою, і люди продовжують ментально страждати навіть за кордоном.

Оксана Семенік виїхала з України. Але, читаючи про обстріли у Києві та області, де живе родина, відчуває стискання серця, туман у голові, тремор у руках та біль у суглобах. 

Як фізичний, так і психологічний біль, зачіпає взаємодію нейромедіаторів та рецепторів у серотоніновій, дофаміновій, ендоопіоїдній та деяких інших системах. 

Деякі дослідження показують, що вплив страждань від війни може не тільки психічно пригнічувати, а й змінювати нейроендокринно-імунні взаємодії. Це може призводити до запальних процесів, прискорення нейродегенеративних захворювань, що за інших умов могли б проявитись на 10 років пізніше чи не з’явитись взагалі.

Наприклад, на четвертий місяць війни Ніні Король з Полтави діагностували три доброякісні пухлини, які швидко росли. Нині жінка лікується, їй допомагає триматися дитина, робота у Польщі та вивчення мови.

Тригер – і знову "болить" 

Наш мозок багато у чому шукає асоціації, навіть там, де це не дуже й потрібно. Завдяки цьому ми можемо допомагати собі отримувати нові навички, але ця ж властивість заважає повністю позбутися негативного досвіду. 

Асоціативні механізми можуть в один клік увімкнути стресову реакцію, яка активує роботу одних ділянок мозку і пригнічує роботу інших, будь-коли і будь-де. 

Людмила Іларіонова пережила перші панічні атаки через три місяці після 24 лютого, перед подорожжю з дитиною до Хорватії.

Для Наталії Кучер неочікуваним тригером зараз стали новорічні прикраси: "Бачу їх – біль у горлі".

Тобто ми реагуватимемо на різні тригери по-різному, але історії про те, як певні звуки, запахи чи події будуть "тригерити" і спричиняти панічні атаки, з'являтимуться ще довго після перемоги. 

Наслідки будуть різними залежно як від тих умов, де люди опинились, так і від індивідуальних особливостей, враховуючи генетичні та епігенетичні елементи. Грубо кажучи, важливою є комбінація трьох складників: які варіанти генів ми отримали, як вони проявляються залежно від того, під дію яких впливів людина потрапила в лоні матері та у ранні роки розвитку, яких психосоціальних особливостей набула та який її спосіб життя.

Зараз почали багато говорити про ПТСР, посттравматичний стресовий розлад, тобто наслідок травматичної події. Але є ще й перебування у процесі отримання травми. Поки триває війна, є люди, які продовжують очікувати нових травм, що також відбивається на самопочутті. І про таку ситуацію – тривалого дистресу національного рівня, саме у процесі, якісних нейробіологічних досліджень поки що немає. Але ось що нам каже історія. 

Травма поколінь: як переживали біль у ХХ столітті і чи успадкують це наші діти

Розкуркулення, примусова колективізація, Голодомор, Друга світова війна, репресії – упродовж одного лише XX століття українці нагромадили чимало травматичного досвіду, який передавався майбутнім поколінням.

Психотерапевти Віталій Климчук та Вікторія Горбунова вивчали психологічні наслідки Великого Голоду в Україні у межах дослідження "Голодомор 33: Розбити тишу". Їхній головний висновок – негативні наслідки травм ХХ століття мають прояв у щоденному житті сучасників.

"Наприклад, настанови "владі не можна довіряти" та "нікому не розповідай, поки не станеться". А також поведінка, нині знайома всім – збереження продуктів, формування заготівель на зиму, консервація та упередження на зразок "худий – хворий", – пояснює Віталій.

Ці настанови та упередження знайомі Анастасії Зінченко. Її прадідусь та прабабуся пережили Голодомор та Другу світову війну на Чернігівщині. Описували часи Голодомору так: "Їли те, що навіть свиням не дають".

"Ця травма позначається на поведінці моїх батьків. У нас не можна викидати їжу, особливо хліб. Це гріх. Прояв любові – нагодувати інших. Міри в цьому немає, з дитинства намагалися загодувати", – каже Анастасія і додає, що в її родині також роблять багато заготівель на зиму, консервації та щороку саджають город. Попередні покоління вважали, що земля їх прогодує. Попри урбанізацію, це упередження існує досі.

Бабуся Ірини Андрейців ще дитиною пережила повоєнний голод на Вінниччині. В останні роки життя, коли їй було вже за 80 і прогресувала деменція, бабуся ховала в своїй кімнаті шматки хліба – у батарею, під скатертину, подушку тощо. Боялася голоду і так зберігала запаси. 

Тобто від травми ці та багато інших українських родин так і не оговталися. Чому? Бо цей досвід репресували в СРСР, пояснює історикиня та антропологиня Оксана Кісь: "На ці спогади наклали примусове мовчання. Люди отримували травми, але не мали змоги осмислити їх, не пропрацювали. Відбудова міст, інфраструктури, економіки – це добре, але треба відновлювати громади, родини, людські душі".

Людям страшно пригадувати трагічний досвід, тим паче – проговорювати. Хочеться забути. Проте, за словами психотерапевта, щоб зцілитися від травми, потрібно її проговорити та інтегрувати до своєї автобіографії. "Вона має стати частиною вас та ваших спогадів. Оскільки на побутовому рівні люди не говорили про це, її наслідки передавались наступним поколінням", – додає Віталій.

З ним погоджується Оксана:

Експертка каже, що, наприклад, звільнення остарбайтерок, які були на примусовій праці у Німеччині, супроводжувалось масовим зґвалтуванням з боку бійців Червоної армії: "Ці жінки ніколи не мали шансу проговорити цей біль. Незагоєні рани ставали виразками, які отруювали все життя".

За словами психотерапевта, проговорення пережитого допомогло б людям стати більш відкритими. Адже біль заморожує зсередини. Це можна побачити, проаналізувавши, в яких родинах росли попередні покоління. 

"У наших сім’ях не заведено було проявляли багато любові та дозволяти виявляти будь-які емоції. Є винятки, але більшість взаємин батьки-діти були не такими емоційно відкритими, як це могло би бути", – додає експерт.

Чи матимуть сучасні українці травму поколінь після війни

Жодне суспільство не мало такого досвіду, який нині переживає Україна, каже Кісь. Зокрема тому, що війна транслюється у ЗМІ та соцмережах у режимі реального часу.

"Тож ми не можемо прогнозувати наслідки цієї війни. У будь-якому разі нині відновлення вимагатиме великих зусиль", – додає Оксана.

Ми можемо фізично врятувати свою родину чи позбутися панічних атак, виїхавши за кордон, але травма все одно буде. Просто інша.

"Досвід перебування в чужій країні, на самоті, можливо, без підтримки, у відриві від родини – також біль, є почуття провини, притаманне людям, чий досвід відрізняється від найбільш постраждалих груп", – пояснює антропологиня.

Віталій погоджується, що досвід нинішньої війни не можна порівнювати з подіями ХХ століття. Зокрема, тому, що під час Голодомору люди втрачали відчуття контролю над своїм життям, відгороджувалися один від одного, щоб вижити.

"Натомість нині ситуація протилежна – ми маємо контроль над життям і навпаки, об’єднуємось, долаючи недовіру. Ці факти полегшать наш післявоєнний шлях", – переконаний психотерапевт.

Жовтневе опитування соціологічної групи "Рейтинг" показало, що українці демонструють хороший рівень життєстійкості – 3,9 з 5. Водночас найбільше українці скаржаться на втому та нестачу повноцінного сну. Це вчергове підтвердило гіпотезу дослідників, що війна більше виснажує фізично. Натомість психологічна витривалість поки залишається відносно стійкою.

Більше того, на восьмому місяці війни в українців вистачало фізичних та моральних сил жити у складних умовах, працювати, допомагати, воювати.

Тетяна Пушнова на початку війни вирішила виїхати за кордон разом із дітьми, щоб допомогти їм якомога швидше подолати травму, спричинену війною. Нині її діти спокійно говорять про війну в Україні вдома та з оточенням, попри те, що після переїзду ця тема була болючою і не завжди обговорювалася без сліз.

Як допомогти собі переживати біль війни

Головна стратегія допомоги собі зараз – знижувати шкоду від факторів, на які ми можемо вплинути, та намагатись компенсувати негативний вплив інших факторів турботою про себе. 

Важливий компонент турботи про себе – зниження ступеня невизначеності у житті, адже зовнішніх факторів невизначеності зараз багато навіть у відносно спокійних містах. Повітряна тривога, відключення світла, постійні зміни у планах.

Знайдіть щось стабільно хороше в своїй рутині і намагайтесь не позбавляти себе цього.

Для підтримки когнітивних здібностей у адекватному стані можна прислухатись до порад, які написані для запобігання деменції. 

Для зниження емоційного навантаження розплануйте свій перегляд новин та уникайте повторних переглядів особливо болючих кадрів. Постійне занурення у чутливий контент тільки збільшує відчуття і глибину страждання. 

А це знижує працездатність та самопочуття.

"Також слід пам’ятати, що ігнорування, відмова та заперечення болю не допомагають його позбутися. Це лише тимчасове придушення. Хочете плакати – плачте. Знайдіть підтримку. Навіть обговорення щоденних подій з подругою матиме психотерапевтичний ефект. Важливо проговорювати ці важкі емоції. Це як народна психотерапія, яка нині доступна", – пояснює антропологиня.

Обмін ресурсом та позитивними емоціями – як поділитися їжею з ближнім. Вияв любові, уваги та турботи. Щедрість проявляється не лише в донатах, але й в емоціях. Це допоможе вистояти, що нині є головною задачею українців, додає Оксана.

"Спокійніше стало влітку, коли наші військові пішли відвойовувати свої землі. Біль, який переживала у квітні після оприлюднення звірств у Бучі, не повертався", – каже Євгенія Захарченко з Кропивницького.

"Наш біль – величезний ресурс, щоб чинити опір, боротися, не здаватися. Переконаний, що після перемоги спрямуємо його на позитивні речі – розбудову України як нової держави", – підсумовує Віталій.

Недарма ж у нас є компенсаторні механізми організму, які, ймовірно, допоможуть нам насолоджуватись життям після перемоги.