Биймо ворога, а не один одного. Втома, почуття провини, злість пояснює психотерапевт

Втома

Час спринта закінчився. Все – бігти шукати, які дірки треба терміново залатати, вже не потрібно. Все, що могли закрити, уже закрили. Ми потрохи переходимо на системні рейки ведення війни. 

І от тут нас може почати накривати.

Різкий ривок енергії, який був на початку нападу, спадає. Ми втомлюємось, і це – нормально. Ресурси первинної мобілізації організму закінчуються.

Попросіть близьких обійняти вас. Поплачте. Вдихніть і видихніть – випустіть напругу, яка назбиралась за цей час. Ви не самі. 

І прошу вас – відпочивайте. Їжте. Відпочинок та їжа зараз – це не розкіш, а ваш обов’язок, щоб зберегти себе. 

Час переходити в режим марафонця і спокійно робити свою роботу. А для цього треба бути живими, відпочилими та цілими.

Провина за бездіяльність

Я сам думаю, що роблю мало. Що усі ці пости, роботи, подяки людей за спокій це, звісно, ок, але я міг би більше, правда? Та й є ж можливості координації в штабі тероборони – що куди і як везти, що добувати. 

Так, стоп – кажу собі. Це вже починається маніакальний стан. І бажання перемогти тут і зараз. І всі сили, що є, кинути на перемогу. 

Пропаганда така була довго. Розумію. Але зараз це вже не потрібно. Треба найперше зберегти себе. Подивитися довкола і збалансувати розхід своїх сил зараз, щоб ви встигали відновлюватися. 

Окремо – про провину тих, хто виїхав, або хто у безпечних зонах: "Вони там, у нашому рідному місті, а ми тут, у безпеці, і нічого не робимо". 

Друзі. Ви зберігаєте структуру. Тил. Це важливо.

Якщо вже зовсім нічого не робите – огляніться, точно знайдеться заняття саме для вас. 

Роздратування

Ми всі дуже злі. Дуже. Злі. Бендерівці. Це нормально.

Ми злі на ворога, що вдерся на нашу територію і хочемо влупити йому якнайшвидше. Але не кожен з нас може дістати до ворога і наваляти йому. Нам тупо їх не вистачить на всіх зараз. А хочеться майже кожному.

І ось ця агресія може не знаходити виходу. І так ми починаємо дратуватися на своїх.

А ще ми втомились і нас починає хитати в маніакальному маятнику – це нормально, що місцями ми починаємо неадекватно поводитися і косячити. Та й наші близькі теж.

І там, де у мирний час ми б просто пройшли повз і не помітили, тут ми чіпляємось і починаємо біситись.

До того ж зараз часто ми сидимо один в одного на голові, бо перебралися туди, де безпечніше. Наприклад, моя клієнтка переїхала до батьків у приватний будинок, і мама передає їй свою тривогу через безкінечні спроби подбати про всіх у будинку. Це може бісити. І це нормально.

А на додачу цей бульйон ще підігрівають інформаційними вкидами. 

В результаті ми можемо кидатися на своїх близьких через дрібниці.

Найбільш типовий приклад, що може початись – претензії до тих, хто виїхав. Або хто не включений у роботу прямо зараз. Чи – тема мови: "Чому не українською?".

Це приводи. Не суть. Суть у тому, що у нас дофіга напруги та агресії. Що з нею робити? Важливо зменшувати цю напругу і роздратування, щоб ми били ворога, а не один одного. 

1) Агресію щодо ворога маємо скерувати на досягнення перемоги. Агресія – дуже хороший ресурс для змін. 

Немає зараз можливостей для досягнення перемоги? Скеруйте на майбутнє. На те, щоб воно стало хорошим.

А на них – заб’ємо болт. І світ нам у цьому допоможе.

2) Не розганяймося у конфліктах зі своїми. Ні за яких умов.

Просто підіймаємо руки вгору і просимо зупинитись. Нагадуємо один одному, що ми – на одному боці, ми – частина одного народу. Не чують – тоді за ситуацією. Але з близькими раджу домовлятися про це заздалегідь.

3) Не лізьмо надто сильно один до одного і не даваймо залізати на свою територію.

Стараймося знаходити баланс між тим, щоб бути разом і наодинці. Без цього ми поз’їдаємо один одного.

4) Тіло і фізнавантаження. 

Так, я пропоную попросідати в коридорі під звуки сирени. Чи щоразу, як бахкає, відтискатися після виходу зі сховища. Це – не жарт. Фізичні навантаження добре підвищують тонус тіла та знижують агресивність.

Психологічна війна та тактика залякування

Ми б’ємо орків усюди. Ми укріплюємо міста. Ми створюємо блокпости, через які фіг проїдеш. Зараз ворог починає почуватися безсилим. 

Вони хотіли взяти нас за 2-3 дні. Не вийшло. Світ нам допомагає та обмежує їх на всіх фронтах.

Вони старатимуться підірвати нас морально. Можуть бити по містах. Уже це роблять. І це, чорт забери, чіпляє. 

Можуть бити по знакових об’єктах. Як по телевежі на Дорогожичах. 

Чи можуть погрожувати, що "завдадуть удару по ретрансляційних вишках у Києві, об’єктах СБУ і 72-го Головного центру інформаційних психологічних операцій в Києві".

В перекладі з аб’юзерського це означає: "Дивіться, у нас є влада вдарити по… бійтеся нас! У-у-у!". Але це фігня. І ознака слабкості. Могли б – нанесли б.

Завдання аб’юзерів – залякати свою жертву. А коли даєш їм прочухана у відповідь – вони швидко тухнуть. 

Можуть трусити кнопкою запуску ядерної зброї. Можуть глушити зв’язок і вкидати дезінформацію. Старатися підірвати інфраструктуру чи робити речі, які на голову не налазять. Це все від безсилля. Бо вони з нами нічого не можуть зробити. Бо ми – стоїмо.

Тому зараз головне – не вестися на їхні провокації. Навіть якщо вони підірвуть стелу на Майдані – не ведемось.

Роз’єднати нас і підірвати. Змушувати сумніватися і просити про переговори. Якщо вони будуть бити по цивільних чи по символах, це буде дуже боляче. Може, нереально боляче. Але втратити нашу свободу болітиме ще дужче. 

Померлих ми оплачемо. 

Символи нові створимо.

А їм – наваляємо.

Головне – зберігати холодну ненависть до окупантів. І не піддаватися паніці.

Ілюстрація до матеріалу – Олександр Грехов.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин