"Дисертації стали атрибутом еліти": науковиця Ірина Єгорченко про боротьбу з плагіатом

Ірина Єгорченко — старша наукова співробітниця Інституту математики НАН України, кандидатка фізико-математичних наук та учасниця антиплагіатної ініціативи "Дисергейт". Під час своєї наукової діяльності вона натрапляла на чимало випадків академічної недоброчесності: серед інших "науковців", керівників відомих університетів, політиків та міністрів. 

Нещодавні звинувачення новопризначеного міністра освіти та науки Оксена Лісового у плагіаті знову привернули увагу суспільства до питання академічної недоброчесності. LIGA.Life вирішила розібратися у цьому явищі та розпитала Ірину Єгорченко про її досвід боротьби з плагіатом, способи викриття горе-дисертантів та майбутнє української освіти та науки. 

— Коли ви вперше натрапили на плагіат?

Вперше я побачила серйозний науковий плагіат, коли ще була аспіранткою в Інституті математики НАН України. У радянські часи було модно захищатися дисертантам, які приїхали здалеку. Багато людей із Середньої Азії хотіли отримували ступені за слабкі роботи лише тому, що вони були потрібні для кар’єри. Так і сталося того разу: людину якимось чином допустили до захисту, хоча робота була списана, а сам дисертант фактично говорив текст із книжок. Але мої колеги розкритикували цей захист — і спецрада проголосувала проти. Тобто не дала захистити дисертацію.

— Наскільки плагіат був поширеним у ті часи?

У СРСР плагіат для багатьох був нормою. Згадаймо лише численні легенди про крадіжку західного обладнання. Наприклад, деякі з моїх однокурсників працювали на київському заводі "Кристал". Їхня робота полягала у тому, аби пошарово зішліфовувати плати Intel і писати програму з вимірювання їхніх параметрів. Фактично, люди писали програми, щоб створити плату, як в американського виробника. 

— А як щодо академічного плагіату?

У ті часи була дуже поширена практика написання рефератів, які фактично були дайджестами іноземної та радянської літератури на якусь тему, але без належних цитат та власної думки. Писати щось своє навіть було небезпечно, це не віталося. 

Але, наприклад, у нас в інституті списувати було якось неприпустимо. По-перше, тому що кожен знав, хто чим займається. По-друге, тому що робіт з цієї спеціальності (симетрійний аналіз диференціальних рівнянь, в межах спеціальності "диференціальні рівняння та математична фізика". — Ред.) було не так вже і багато, усі їх знали. Двічі на тиждень у нас проводили семінари, де розповідали про нові статті та доповідали про свої роботи. Тому плагіат був абсолютно неприйнятний і навіть неможливий. 

— У який момент, на вашу думку, захист дисертацій перетворився на бізнес, який існує сьогодні?

Ще за радянських часів дисертації стали своєрідним атрибутом еліти. Їх писали секретарям райкомів, якимось чиновникам. Часто це були роботи з гуманітарних дисциплін: філософії, педагогіки тощо. Але тоді все одно можна було чітко розрізнити нормальних вчених і чиновників, яким написали дисертації. 

Утім, після краху СРСР вчені стали бідними. Зарплата науковця дозволяла заплатити лише за комунальні послуги та хліб, навіть на теплий светр не вистачало. Люди були змушені якось заробляти. Я, наприклад, зі знанням англійської мови підробляла у вихідні перекладачем на виставках собак, "Барбі" чи якихось промислових експозиціях. Але не у всіх була така можливість, тому хтось ішов на базар або брав репетиторство, хоча другий варіант не усім підходив через вузьку спеціальність. У той час почали здавати приміщення в інститутах, продавати залишки обладнання, масово торгувати дисертаціями та дипломами. 

— Одним із перших гучних випадків викриття академічного плагіату серед українських політиків стала докторська дисертація Катерини Кириленко, дружини ексміністра культури. Чи шкодить таке викриття науковцям?

Для людей, яких викрили у плагіаті, наслідків абсолютно ніяких, адже у нас не існує процедури відмови від наукового ступеня чи скасування рішення про вже затверджене ДАК/ВАК присудження наукового ступеня. Водночас ці випадки руйнують репутацію чесних українських науковців. Навіть гірше — викриття чужого плагіату або підтримка цього викриття можуть закінчитися для багатьох доброчесних вчених і вчителів звільненням або переслідуваннями.

— Які найпоширеніші способи приховати плагіат у наукових роботах? 

Цих способів безліч. Від простої заміни слів до перекладу іноземних джерел. Таке було з дисертацією Катерини Кириленко, яка опублікувала російською мовою списаний шедевр про "лептонного бога". Поширеною також є заміна літер із кирилиці на аналогічні латинські, наприклад "і", "о", "a" чи "с". Сюди можна додати й популярний студентський метод, коли пробіли, поля і вільні місця на сторінці забивають літерами білого кольору — тоді виходить менший відсоток плагіату. Але, на щастя, сучасні програми вже вміють це бачити та виявляти. 

— Якщо говорити про відсоток плагіату, то чи існує якась дозволена межа?

Ні, говорити про відсоток плагіату у конкретній роботі — це маніпуляція. Адже навіть один списаний абзац у дисертації — це вже академічний плагіат, який неприпустимий. Навіть якщо це 0,1%. Про вимірювання якихось відсотків може йтися лише у випадку з масовою перевіркою дипломних в університетах, де немає можливості якісно і детально переглянути кожен текст. У такому випадку відбувається поверхова перевірка і роботи просто проганяють через спеціальні програми. 

— У 2016-2017 роках учасники "Дисергейту" оцінили обсяг академічного плагіату — залежно від галузі знань його містили від 5% до 80% дисертацій. Чому така велика різниця?

Річ у тому, що у точних науках значно складніше виявити плагіат, особливо якщо це стосується якихось експериментальних досліджень. У таких роботах часто повністю викладаються стандартні методики чи означення, які не вважаються плагіатом. Наприклад, у математиці є дуже багато стандартних фраз, які повторюються у десятках робіт — те саме означення квадрата чи теорема Піфагора, якщо наводити загальнозрозумілі приклади. 

До того ж визначити плагіат у таких галузях здатен лише експерт. Автори можуть просто поміняти позначення і формулювання так, що жодна система не визначить збігу. Я навіть колись на лекції з можливостей плагіату в математиці пробувала переформулювати теорему Піфагора так, щоб програма перевірки не змогла її розпізнати. 

— Що ми тоді можемо вважати плагіатом, а що — ні?

Є речі, які можуть бути текстовим збігом, але водночас не будуть плагіатом. Наприклад, титульна сторінка, вихідні дані, зміст, належно оформлена цитата в лапках, список літератури — якщо він не списаний повністю, звісно. Бувають також юридичні дисертації, які є просто переказом нормативних документів — таких робіт дуже багато і вони теж не вважаються плагіатом. Тут радше питання у мізерному науковому внеску.

— Нещодавно новопризначеного міністра освіти і науки Оксена Лісового звинуватили у плагіаті, він передав свою кандидатську дисертацію на експертизу в Національне агентство забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). На вашу думку, що може показати ця експертиза?

В українському законодавстві є чітке визначення терміна "академічний плагіат", де немає жодного слова про експертизу. Аби виявити плагіат, достатньо взяти два тексти, порівняти їх за змістом, подивитися, який з них опублікований раніше, перевірити посилання — і все. Тому, на мій погляд, у цій ситуації розмова про експертизу — просто спосіб затягнути час, розрахунок на те, що за 3-4 місяці перевірки люди, які вірять в образ месії, усе забудуть. 

— Що може статися, якщо НАЗЯВО підтвердить наявність плагіату в роботі міністра?

НАЗЯВО не може накласти жодних санкцій. Після експертизи агентство має передати результати Міністерству освіти і науки, яке очолює пан Лісовий. Тобто виникає конфлікт інтересів. Новопризначений міністр освіти обіцяв у разі виявлення порушень відмовитися від наукового ступеня, але, знову ж таки, у нас немає такої процедури. 

— Якими, на вашу думку, мають бути дії держслужбовця у випадку звинувачень у плагіаті?

Бувають ситуації, коли знайдений кимось текстовий збіг насправді плагіатом не є. Це можуть бути приклади, що я описала раніше, або самоплагіат, коли людина переписує у дисертації статтю, яку вона сама написала раніше. Тоді це може бути інший вид порушення (не щодо дисертації, звісно). У такому випадку треба сказати: "Ось моя стаття, ось посилання на цю статтю у новій роботі". Якщо ж людина не може дати жодних пояснень, то потрібно чесно визнати факт академічного плагіату, а не розповідати про якісь експертизи.

— Склалося так, що Оксен Лісовий — не перший міністр освіти і науки України, якого звинувачують у плагіаті. Раніше скандали точилися навколо академічної доброчесності Лілії Гриневич та Сергія Шкарлета. Етичний комітет НАЗЯВО виявив порушення в роботах останнього. Чому, на вашу думку, так відбувається?

Думаю, такі критерії відбору в уряду. Їм потрібні лояльні люди, що виконуватимуть вказівки, які чесна людина не захоче робити. Ну і виходить, що ці специфічні характеристики корелюються із плагіатом. 

Для багатьох політиків дисертація — це такий собі парашут, можливість пересидіти на викладацькій посаді, отримати надбавку до зарплати. Часто так відбувається, що депутати вилітають із політики та йдуть у викладання. У цих людей є друзі в університетах, які беруть їх на таку посаду, бо фіктивні професори потрібні для акредитації навчального закладу. 

— Тобто вимога щодо акредитації вищого навчального закладу змушує наймати фіктивних науковців?

Так, акредитація та ліцензування стимулюють таку діяльність. Від викладачів багатьох практичних спеціальностей, як-от маркетинг, програмування чи вокал, вимагають писати дисертації. Це повний абсурд, тому що нормальний практик не може мати часу на цю писанину. Тобто дуже багато плагіату генерується нормативними вимогами. Це легко прибрати, але чомусь цього ніхто не хоче робити. 

— Як, на вашу думку, можливо вирішити проблему академічної недоброчесності?

Усе починається з якісної освіти у школах. Потрібно постійно перевіряти результати учнів і базувати їхнє подальше навчання на реальному рівні знань. Інакше це буде імітацією освіти та культивуванням академічної недоброчесності. Треба скасувати обов’язкові олімпіади, конкурси та іншу непотрібну активність, аби вчителів оцінювали саме за результатами учнів. 

Ну і звичайно, вища освіта не має бути масовою. У нас суспільство хоче, аби діти вступали до університетів, отримували якийсь статус і диплом. А ректори хочуть набрати якнайбільше студентів, які принесуть їм гроші: у конверті, як бюджетне фінансування або як оплата за контракт. У результаті ми жертвуємо якістю освіти і, як наслідок, рівнем науки у майбутньому.