Безвихідь по-російськи: коли раптом усвідомив, що є частиною кровожерливого Левіафана

Але поки один з головних творів російської літератури називається "Злочин і кара", а не "Злочин і відповідальність", надії, що в Росії почнуть усвідомлювати свою відповідальність поки мало.

З усім тим починаю вірити, що цей росіянин наблизився до розуміння екзистенційної катастрофи, яку виплекала його країна. Вона полягає в тому, що на цей час не існує і ніколи не існувало нетоксичного способу бути росіянином, бо бути ним – означає бути співучасником вбивств, війн, грабежів, імперськості та машини приниження, дискримінації та геноцидів. 

Зазирати вглиб екзистенційної катастрофи – не просто, особливо якщо ти її, навіть мимовільний, співучасник. Тому, мабуть, вся творча еліта Росії в різні часи обирала вкоротити собі віку, спитись чи померти від передозування. Просто "випилятись" з цієї реальності – занадто просто, проте починаю вірити, що ця людина заглянула в очі Левіафану і побачила там себе.

Російське суспільство – як родина бандита. Вся сім’я тримається на кримінальному авторитеті, який торгує наркотою і зброєю, "тримає" все місто і "мочить" в нужниках конкурентів, а вечорами їздить з друзями у баню з повіями. Його дружина – як "велика російська культура" – витончена натура, геть відірвана від реальності, захоплюється колекціонуванням живопису і балетом, каже, що матеріальне не має значення. У неї головне – "душа", але при цьому вона бере у свого чоловіка криваві гроші на нову виставку, щоб поговорити з подругами "про високе".  

Їхні діти вчаться у європейських коледжах, трохи соромляться бандюкуватого батечка, але користуються його банківськими картками. Одного дня їх починають виключати з європейських коледжів, анулювати візи, але вони свято не розуміють, в чому вони винні, адже ж нічого поганого не вчинили. 

Воліла не думати ні про яких росіян, їхню ідентичність та левіафанів, які ховаються в кожній таємничій російській душі. Але ж в Західній Європі практично кожен зустрічний розповідає, що у нього є друзі в Росії, які "теж дуже страждають", розумніші, правда, вчасно додають – "звісно не так, як українці".

Тому іноді мені доводиться про них думати. А що, якщо раптом там, серед 140 мільйонів населення РФ, є люди із залишками совісті? Який у них вихід, коли вони раптом усвідомили, що є частиною кровожерливого Левіафана? Іноді мені видається, що правда, – лише самогубство та алкоголізм. Уявіть, наскільки це боляче – отак чесно собі зізнатись, що все, в чому ти ріс, все, що тебе формувало, – частина культури вбивства, насильства та пригноблення. Як це раптом усвідомити, що ти з сім’ї людоїдів і все своє життя їв супчики з людських кісток, які тобі з любов’ю готувала мама, що твої м’язи та кістки росли та міцніли на стражданнях і смертях невинних людей?  

Мені здається, якщо ти хоч трохи порядна людина, то маєш переживати Сартрівську нудоту. 

Якоюсь мірою я готова визнати, що порядні люди в Росії страждають. Єдина проблема в тому, що це єдине, що вони роблять. Страждають і випилюються з цієї реальності: тимчасово чи назавжди.  

Не вірю в можливість демократичної Росії у сучасних кордонах, розумію, що пригнобленим народам треба відбудовувати свою ідентичність на основі їх національної культури. А от що робити саме цьому невеликому прошарку, який звик називати себе росіянами? Тих самих, яких нескінченно люблять приймати в Європі як надію на ліберальну Росію? Я погано уявляю. 

Тому, коли вони говорять про те, що не хочуть жити з тим, що відкрилось перед їх очима, починаю їм вірити: до них дійшла правда: їх виростили в людоїдській культурі. І гірше того, вони не знають як харчуватись чимось іншим, бо то ж – частина "великої російської національної культури.". 

Хоча відповідь лежить поруч – конструювати іншу ідентичність, не імперську. З нуля. Не "пхатись" до Київа, не мріяти про демократію чужими руками та чужою кров’ю, куди вони принесуть свою "велику російську культуру", а брати на себе відповідальність у своїй країні. 

За створення цієї ідентичності треба платити життям. І це без перебільшення. Так, як українці поколіннями платять за свою іншу, не "малороську", а вільну українську ідентичність. І в цій боротьбі потрібно бути готовими йти до кінця, крізь страждання, катування, ув’язнення, смерть. Це означає мати цінності, за які ти готовий пройти все, а не втекти з площі як тільки з-за повороту показався поліцейський автозак. 

Це означає – бути готовим пройти цей шлях самотужки, а не оглядатись на інших і сказати "ніхто ж не вийшов і я не вийду", "в Росії немає протестного потенціалу". Також це означає, що ти швидше за все не побачиш жодних результатів за свого життя, але передаси естафету боротьби наступному поколінню. 

Занадто складно як для "російської безвиході", для якої завжди легше зазирнути в петлю або пляшку.