Ми вчимося жити тут і зараз. Бо треба все встигнути, поки наше світло не згасло
Війна триває, ворог не зупиняється тероризувати Україну та українців. Світло та інтернет стали для нас розкішшю. Й під час вимкнення електроенергії від втрати доступу до інтернету не рятує ні добре заряджений смартфон, ні декілька павербанків на додачу. Спочатку перестають завантажуватись сайти. Останнім згасає Telegram, і починається вимушений цифровий детокс. У такі моменти відчуваєш якусь екзистенційну тугу, а якщо за вікном лунають вибухи – то й первісний жах.
Але ці відчуття не бурхливі, а схожі на ледь чутну музику, яка десь грає у фоновому режимі. Бо ми давно втомилися переживати та хвилюватися.
Вихідні провели зі світлом? Це означає, що в понеділок знову доведеться прокидатися від вибухів, і твоє місто буде частково знеструмлене. Й незрозуміло, скільки ще триватимуть ці перегони на випередження. Тобто, чи вдасться країні лагодити енергосистему швидше, ніж ворог її руйнує.
Коли вимикають світло, мобільний інтернет спочатку захлинається через перевантаження мережі. А коли розряджаються резервні акумулятори на знеструмлених базових станціях мобільних операторів, доступ взагалі зникає. І хоча ці резервні батареї розраховані на чотири-шість годин роботи, вони просто не встигають зарядитися між частими відключеннями електроенергії.
Щоб зберегти в робочому стані провідний інтернет під час відключень електроенергії, українці використовують блоки безперебійного живлення. Але це може не допомогти, якщо провайдер теж без світла й усі його резервні системи розрядилися. Але є ще підсилювачі мобільного сигналу, і Starlink, і ще бозна-що. Здається, ще трішки – й ми навчимося добувати інтернет з табуретки.
Крім того, після обстрілів у "провайдерів" води також зникає світло, тому деякі райони Києва перебувають не лише у темряві та без інтернету, а й без холодної та гарячої води. Багатьом не пощастило: протягом дня у них не було нічого з перелічених благ цивілізації. А під Києвом подекуди повернення світла чекають до трьох діб.
Але українці й тут знайшли вихід та розгорнули пункти заряджання для техніки на вулицях. В одному місті громадян навіть запрошували заряджати мобільні до церкви, де світло з'являлося раніше.
Напевно, наші вороги думають, що ми налякані й розчавлені, тож все, що нам залишається – приречено скніти у пітьмі? Де там! Між сиренами повітряної тривоги, ракетними обстрілами, нальотами іранських "мопедів" і відключеннями електроенергії, які трапляються двічі й тричі на день, або по 12 годин і більше поспіль, ми примудряємося не просто виживати, а робити свою справу, вчитися новому, займаємося улюбленими хобі, готувати смачну їжу, милуватися рідним містом й осінньою природою, робити дописи в соцмережах, любити своїх близьких й сваритися через дрібниці.
Свою роботу ми робимо не в робочий час, а тоді, коли є електроенергія і зв'язок: рано-вранці, пізно вночі, на вихідні врешті решт. Поки є заряд у смартфоні – ми на роботі. А наші діти тим часом роблять уроки й малюють при свічках.
Діти ходять до школи на очне навчання по черзі – спочатку перші класи, через тиждень – другі. Їх має бути у школі рівно стільки, скільки вміщує бомбосховище. Те саме з гуртками, творчими колективами. Уявіть, у Києві, наприклад, продовжує займатися дитячий ансамбль балету й готує нові номери. Тендітні юні балерини виходять з бомбосховища і приміряють концертні пачки. І традиційна осіння виставка хризантем у Києві квітує, попри все.
Зранку над нами літають ракети, а вже в обід ми вирушаємо на показ нового українського фільму, після якого заплановано зустріч із творчою групою. Зненацька перегляд зупиняє суцільна темрява, яка не залишає надії додивитися фільм до кінця. Але все йде за планом – творча група невимушено спілкується з глядачами у світлі ліхтариків смартфонів. Цікава кінематографічна історія про козака Максима Осу залишається з відкритим фіналом і вимагає продовження. І далі буде!
Якщо світло й інтернет зникають серед робочого дня – ми йдемо в тренажерку, бігати в парк, гуляти з собакою, чи на обідню йогу в йога-студію, як я нещодавно. Й туди зі знеструмлених київських офісів збігається повна зала йогів, які вирішили вимушену паузу в роботі присвятити практиці на килимках. Але це не означає, що робота потім не буде зроблена.
Якщо світла немає ввечері, можна, наприклад, пересидіти цей час у кафе. У чоловіка за сусіднім столиком, напевно, світла дома немає давно, бо він вже встиг захмеліти від багатьох келихів пива. О дев’ятій кафе зачиняється, але до десятої працює супермаркет. Там є wi-fi та розетка й година минає швидко. Якось незручно тут сидіти просто так, нічого не купуючи. Обираю собі настільну свічку – коштує як торт.
І так щодня – ми кружляємо темним містом й летимо на світло й 4G, немов метелики. Мандруємо між офісами, будинками, кав'ярнями з лептопом в рюкзаку. Ми вчимося жити тут і зараз й долаємо прокрастинацію. Бо нам усе треба встигнути зробити, поки наше світло не згасло.
